ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
08.02.2021Справа № 910/17486/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Комарової О.С. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження
позовну заяву Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (вул. І. Федорова 32-А, м. Київ, 03038)
до Приватного акціонерного товариства «Страхова Компанія «ПЗУ Україна» (вул. Січових Стрільців, 40, м. Київ, 04053)
про стягнення 125 345, 59 грн
Без повідомлення (виклику) учасників судового процесу.
Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Українська страхова група» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства «Страхова Компанія «ПЗУ Україна» про стягнення 125 345, 59 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту № 28-0401-00001/3 від 01.08.2018, внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди, позивачем виплачено відшкодування власнику пошкодженого застрахованого ним автомобіля марки «MAN», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , тому, відповідно до ст. 27 Закону України «Про страхування» та ст. 993 ЦК України позивач отримав право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду. Оскільки цивільна відповідальність власника транспортного засобу - автомобіля марки «MAN», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , водій якого визнаний винним у скоєнні ДТП, застрахована відповідачем, позивач просить суд стягнути з відповідача суму страхового відшкодування, пені, інфляційних втрат та 3% річних.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.11.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
З метою повідомлення сторін про розгляд справи судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала суду про відкриття провадження у справі від 12.11.2020 була направлена на адреси сторін, що підтверджується поверненням на адресу суду рекомендованих повідомлень про вручення 16.11.2020 уповноваженим особам сторін.
30 листопада 2020 року до суду надійшла заява від позивача про долучення до матеріалів справи копії договору добровільного страхування наземного транспорту № 28-0401-00001/3 від 01.08.2018 разом з додатком № 2 до цього договору належної якості.
30 листопада 2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити у задоволенні позовних вимог та зазначає про безпідставність доводів, викладених в позові. Вказує на відсутність підстав для відшкодування шкоди з огляду на те що транспортні засоби потерпілої та винної сторони належать одній особі. Також заперечує проти нарахування пені з огляду на те, що правовідносини, що склалися між сторонами не є договірними.
24.11.2020 через відділ діловодства суду від Моторного (транспортного) страхового бюро України надійшла інформація про страхове покриття № 9-02/34503 від 19.11.2020 щодо полісу АК № 9817271.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
У зв'язку з перебуванням судді Комарової О.С. у період з 11.01.2021 по 29.01.2021 - на лікарняному, а з 01.02.2021 по 05.02.2021 проходженням підвищення кваліфікації у Національній школі суддів, суд здійснює розгляд справи, відповідно до статті 252 Господарського процесуального кодексу України, у перший робочий день - 08.02.2021 року.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
01.08.2018 між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Українська страхова група» (страховик) та Приватним підприємством «Транс Логістик» (страхувальник) укладено договір добровільного страхування наземного транспорту № 28-0401-00001/3, предметом якого є майнові інтереси страхувальника, пов'язані з володінням, користуванням та розпорядженням ряду транспортних засобів, зокрема й «MAN», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Вказаний транспортний засіб позивач прийняв на страхування, на випадок пошкодження внаслідок страхових подій (випадку), зокрема - пошкодження чи знищення внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Відповідний страховий випадок настав 08.10.2018 на території складських приміщень «АТБ», розташованих по провулку Димерському, 4 в с. Красилівка Броварського району Київської області.
Відповідно до постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 25.10.2018 в справі № 361/6798/18, 08.10.2018 ОСОБА_1 , керуючи автомобілем марки «MAN TGM 18.250» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 на території складських приміщень «АТБ», розташованих по провулку Димерському, 4 в с. Красилівка Броварського району Київської області, рухаючись заднім ходом до рампи № 37, не переконався в безпечності свого маневру для інших учасників дорожнього руху, не звернувся за допомогою до сторонніх осіб, в результаті чого допустив наїзд на припаркований автомобіль марки «MAN TGM 18.240» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 . Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди транспортні засоби отримали механічні пошкодження, водії та інші учасники дорожнього руху не постраждали. Своїми діями ОСОБА_1 порушив п. 10.9 Правил дорожнього руху України та вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 124 КУпАП.
Вищевказаною постановою ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.
Згідно рахунку-фактури № ОК-000006286, виставленого ТОВ «АВАНТІ ГРУП» 05.11.2018, вартість матеріального збитку завданого власнику транспортного засобу «MAN TGM 18.240» державний реєстраційний номер НОМЕР_1 в результаті його пошкодження в результаті ДТП склала 153 908, 59 грн.
Страховим актом № ССКА-5198 страховий випадок, який мав місце 08.10.2018, в результаті якого було пошкоджено транспортний засіб «MAN TGM 18.240», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 визнано позивачем страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в розмірі 153 908, 59 грн.
На підставі платіжного доручення № 1856 від 28.01.2019 позивачем здійснено виплату страхового відшкодування страхувальнику в розмірі 153 908, 59 грн.
Як встановлено судом, відповідно до відомостей з Єдиної централізованої бази даних Моторного (транспортного) страхового бюро України, станом на дату ДТП, цивільна відповідальність власника транспортного засобу «MAN TGM 18.250» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , була застрахована Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «ПЗУ Україна» відповідно до Полісу обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії АК № 9817271 з встановленим розміром страхової суми за шкоду заподіяну майну - 100 000, 00 грн, франшизи - 0, 00 грн.
Листом № 11/18904 від 13.02.2019 позивач звернувся до ПрАТ «Страхова компанія «ПЗУ Україна» із заявою на виплату (страхового) відшкодування в порядку регресу, на що останнім надано відповідь № 6033-31 від 12.08.2019, зі змісту якої вбачається, що учасниками дорожньо-транспортної пригоди були належні ПП «Транс Логістик» транспортні засоби, тобто транспортний засіб винної в ДТП особи та транспортний засіб потерпілої в ДТП особи належать одній і тій же особі, що унеможливлює вимагання відшкодування шкоди, оскільки відсутня третя особа.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Пунктом 1 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Нормами ст. 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
За змістом ст. 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України), суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Статтею 1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Відповідно до постанови Броварського міськрайонного суду Київської області від 25.10.2018 в справі № 361/6798/18 дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок порушення ОСОБА_1 вимог п. 10.9 Правил дорожнього руху України, внаслідок чого останнього визнано винним у скоєнні правопорушення та притягнуто до адміністративної відповідальності, передбаченого ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Згідно з положеннями статті 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
За приписами ст. 27 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. В таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика (суброгація). Нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора, а саме потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди.
Таким чином, за суброгацією відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов'язанні (зміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов'язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав.
Отже, суброгація допускається тільки у договорах майнового страхування і правовою підставою її застосування є стаття 993 ЦК та стаття 27 Закону України «Про страхування».
Судом встановлено, що відносини між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «ПЗУ Україна», як страховиком та власником автомобіля «MAN TGM 18.250» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , як страхувальником врегульовані полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії АК № 9817271.
Таким чином, положення ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування» підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
У відповідності до вищевказаних норм, ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування» до позивача перейшло право вимоги, яке страхувальник мав до відповідача, як страхувальника цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок експлуатації ОСОБА_1 транспортного засобу «MAN TGM 18.250» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Відповідно до преамбули Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 № 1961-IV (далі - Закон № 1961-IV) ним врегульовані відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (далі - обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності) і він спрямований на забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.
За змістом ст. 14 цього Закону страхувальник має право вибору страховика для укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
Згідно п. 21.1 ст. 21 Закону № 1961-IV з урахуванням положень пункту 21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою МТ СБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.
У відповідності до ст. 5 Закону № 1961-IV об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
За приписами п. 22.1 ст. 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Таким чином, на підставі зазначених вище норм та у зв'язку з укладенням відповідачем з власником автомобіля «MAN TGM 18.250» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 полісу страхування цивільно-правової відповідальності серії АК № 9817271, відповідач прийняв на себе обов'язок відшкодовувати завдану шкоду, заподіяну майну третіх осіб внаслідок експлуатації цього транспортного засобу.
З метою отримання страхового відшкодування позивач звернувся до відповідача із заявою № 11/18904 від 13.02.2019 на виплату (страхового) відшкодування в порядку регресу у розмірі 153 908, 59 грн, виплаченого позивачем за наслідками дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 08.10.2018.
За наслідком розгляду вказаної заяви, відповідачем відмовлено у виплаті страхового відшкодування із посиланням на приписи п. 32.1 ст. 32 Закону № 1961-IV, оскільки транспортні засоби винної та потерпілої осіб у дорожньо-транспортній пригоді належать одній і тій же особі.
Суд вважає відмову з наведених підстав безпідставною з огляду на наступне.
На переконання суду, відповідач неправильно розтлумачив висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 05 вересня 2018 року в справі № 534/872/16-ц, згідно якого шкода (в тому числі моральна), завдана внаслідок ДТП з вини водія, який виконував трудові обов'язки та на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Так, правила регулювання деліктних зобов'язань передбачають відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, - якщо законом передбачено такий обов'язок.
Відповідно до статті 1 Закону № 1961-IV страхувальники - юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу; потерпілі - юридичні та фізичні особи, життю, здоров'ю та/або майну яких заподіяна шкода внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з використанням транспортного засобу; особи, відповідальність яких застрахована, - страхувальник та інші особи, які правомірно володіють забезпеченим транспортним засобом. Володіння забезпеченим транспортним засобом вважається правомірним, якщо інше не встановлено законом або рішенням суду; забезпечений транспортний засіб - транспортний засіб, зазначений у чинному договорі обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована.
Статтею 3 зазначеного Закону визначено, що обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
За приписами статті 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого.
З огляду на приписи п. 22.1 ст. 22 Закону № 1961-IV, можна дійти висновку, що положення цього Закону не обмежують страхувальника в отримані страхового відшкодування у разі нанесення забезпеченим транспортним засобом шкоди іншому транспортному засобу, що належить страхувальнику. Оскільки в даному випадку особою, яка нанесла шкоду є не страхувальник, а водій забезпеченого транспортного засобу, в свою чергу страхувальник є потерпілою особою внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
Отже, виконання обов'язку з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, законом покладено на страховика (винної особи) у межах, встановлених Законом, та договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, а саме на Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «ПЗУ Україна».
Відшкодування же шкоди особою, яка її завдала і цивільно-правова відповідальність якої застрахована на підставі Закону № 1961-IV, можливе лише за умови, якщо згідно із цим законом у страховика не виник обов'язок з виплати страхового відшкодування, або розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Відступаючи від правового висновку Верховного Суду України, наведеного у постанові від 20 січня 2016 року в справі № 6-2808цс15, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 755/18006/15-ц зазначила, що покладання обов'язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону № 1961-IV).
У зв'язку з викладеним, твердження відповідача щодо відсутності підстав для відшкодування шкоди через те, що транспортні засоби як потерпілої так і винної сторони належать одній особі є незмістовними та підлягають відхиленню.
Частиною 2 пункту 12.1 статті 12 Закону № 1961-IV встановлено, що страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту.
Враховуючи викладене, зважаючи на положення ст. 993 ЦК України, ст. 12, 22, 27 Закону № 1961-IV, з огляду на те, що полісом серії АК № 9817271 встановлено ліміт відповідальності за шкоду заподіяну майну в розмірі 100 000, 00 грн і франшизу в сумі 0, 00 грн, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів позивача про те, що стягненню з відповідача підлягає сума страхового відшкодування за шкоду, заподіяну внаслідок експлуатації ОСОБА_1 транспортного засобу «MAN TGM 18.250» державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , в розмірі 100 000, 00 грн.
Позивач також просить стягнути з відповідача на його користь пеню в розмірі 18 698, 91 грн, інфляційні втрати в розмірі 3 028, 92 грн та 3% річних в розмірі 3 617, 76 грн за порушення виконання грошового зобов'язання.
Стаття 611 ЦК України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.
Згідно із положень ст. 546, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є пеня.
За змістом ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 551 ЦК України предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно з п. 36.2 ст. 36 Закону № 1961-IV страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний: у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його.
Відповідно до п. 36.5 цієї ж статті за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
При цьому, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).
Як встановлено судом, заяву про виплату страхового відшкодування відповідачем отримано 18.02.2019 та присвоєно вхідний номер № 863-31.
З огляду на приписи п. 36.2 ст. 36 Закону № 1961-IV граничний строк на виплату суми страхового відшкодування за приписами пункту 36.2 статті 36 цього Закону сплинув 19.05.2019.
Отже, відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання з 20.05.2019 (перший робочий день після 19.05.2019).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач здійснює нарахування пені за період з 02.11.2019 до 02.11.2020, що є порушенням вищенаведених положень.
З урахуванням викладеного, суд здійснює власний розрахунок пені за період з 20.05.2019 по 20.11.2019.
Здійснивши розрахунок пені, судом встановлено, що загальна сума пені, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, за розрахунком суду, становить 17 041, 10 грн, в іншій частині позовних вимог щодо стягнення пені в сумі 1 657, 81 грн позивачу належить відмовити.
У відзиві на позовну заяву відповідач доводить, що відсутні підстави для стягнення пені у зв'язку з тим, що між сторонами не було договірних відносин, а відбувається лише заміна сторони у вже існуючих правовідносинах, що виключає можливість застосування положень п. 36.5 ст. 36 Закону № 1961-IV та нарахування пені. Проте суд вважає такі твердження хибними з огляду на таке.
Пунктом 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитору зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом статей 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів.
Статтею 979 ЦК України встановлено, що у разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний виплатити страхувальнику грошову суму (страхову виплату).
Таким чином, правовідношення, в якому страховик у разі настання страхового випадку зобов'язаний здійснити страхову виплату, є грошовим зобов'язанням. А правовідносини з відшкодування шкоди в порядку суброгації, які склалися між сторонами у справі, що розглядається, також є грошовим зобов'язанням.
Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема і факту завдання майнової шкоди іншій особі.
Отже, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань, на них поширюється дія положень частини 2 статі 625 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 01.06.2016 в справі № 910/22034/15 та від 01 червня 2016 року в справі № 6-927цс16
Отже, в разі настання страхового випадку страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 625 ЦК України та, відповідно, спеціальна норма - п. 36.5 ст. 36 Закону № 1961-IV.
Як вже було встановлено судом вище, відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання з 20.05.2019.
При цьому, позивач здійснює нарахування інфляційних втрат та 3% річних з 20.08.2019 по 02.11.2020.
Проте, в даному випадку, правомірним є нарахування 3% річних за період з 20.05.2019 по 02.11.2020.
За розрахунком суду, загальна сума 3% річних, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 4 373, 93 грн, тобто в більшому розмірі, ніж заявлено в позові. У зв'язку з цим вимоги про стягнення 3 % річних підлягають задоволенню в сумі, яка зазначена у позові, а саме 3 617, 76 грн.
Щодо нарахування інфляційних втрат суд зазначає наступне.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.2 п. 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція). При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» у наступному місяці.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, у вигляді стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24.04.2019 в справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 в справі № 924/312/18 та від 05.07.2019 в справі № 905/600/18.
Позивачем при розрахунку інфляційних витрат не враховано вищевикладеного, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне здійснити власний розрахунок інфляційних втрат за період з 01.06.2019 по 31.10.2020.
Отже, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат, судом встановлено, що загальна сума інфляційних втрат, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 2 608, 93 грн, в іншій частині позовних вимог щодо стягнення інфляційних втрат в сумі 419, 99 грн позивачу належить відмовити.
Враховуючи викладене в сукупності, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими у відповідній частині, у зв'язку з чим наявні підстави для часткового задоволення позову про стягнення 100.000,00 грн. основного боргу, пені в сумі 17 041, 10 грн., інфляційних втрат в сумі 2 608, 93 грн., 3 % річних в сумі 3 617, 76 грн., та відмови в решті заявлених позовних вимог.
Крім того, позивачем заявлено до стягнення понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 3 000, 00 грн.
У відповідності до частин 1-4 статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з матеріалів справи, 05 листопада 2018 року між ПрАТ «Страхова компанія «Українська страхова група» (клієнт) та Адвокатським бюро «Гедз» (адвокатське об'єднання) укладено договір про надання правової (правничої) допомоги № 1, за умовами якого клієнт доручає, а адвокатське об'єднання приймає на себе зобов'язання надавати правову (правничу) допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим Договором.
Суд зазначає, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Між тим, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених витрат, понесених у зв'язку із наданням такої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Положеннями ст. 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Згідно з частиною 8 статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
В якості доказів здійснення витрат на послуги адвоката у даній справі у розмірі 3 000, 00 грн позивачем долучено до матеріалів справи:
- копію договору № 1 про надання правової (правничої) допомоги від 05.11.2018;
- копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 6153 від 09.08.2018;
- копію довіреності № 0119-160 віл 15.11.2019;
- копію додатку № 4 від 09.09.2020 до договору № 1 про надання правової (правничої) допомоги від 05.11.2018;
- копію акту виконаних робіт від 02.11.2020 до договору № 1 про надання правової (правничої) допомоги від 05.11.2018;
- платіжне доручення № 3222 від 04.11.2020 про сплату 3 000, 00 грн.
Так, згідно зазначеного акту виконаних робіт від 02.11.2020 адвокатом надавався наступний перелік послуг:
- проведено консультацію з клієнтом щодо порядку та строків звернення до суду;
- вчинено підготовчі дії (деталізовано в акті);
- підготовлено позовну заяву для подачі до суду (деталізовано в акті).
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач у відзиві також посилається і на відсутність підстав для розподілу витрат на правничу допомогу. Відповідач зазначає, що документи, які є додатками до позовної заяви є матеріали страхової справи, які подавались представником разом із заявою про виплату страхового відшкодування. Отже, на думку відповідача, частина послуг надавалась під час досудового врегулювання спору, а фактично наданими є лише послуги з написання позовної заяви.
Проте суд вважає такі доводи безпідставними з огляду на те, що зазначена сума є фіксованим гонораром за надані послуги в межах конкретної справи, що обумовлено сторонами у додатку № 4 до договору № 1 про надання правової (правничої) допомоги від 05.11.2018. З цих же підстав підлягають відхиленню й доводи відповідача щодо незазначення часу, витраченого адвокатом на надання конкретних послуг.
Приймаючи до уваги викладене, з огляду на заявлену позивачем ціну позову, обсяг та зміст наданих адвокатом послуг, а також те, що позовні вимоги у справі підлягають частковому задоволенню, суд дійшов висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу є обґрунтованими та підлягають задоволенню в сумі 2950, 27 грн пропорційно до розміру задоволених позовних вимог згідно п. 3 ч. 4 ст. 129 ГПК України.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи викладене в сукупності, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими у відповідній частині, у зв'язку з чим наявні підстави для часткового задоволення позову про стягнення 100.000,00 грн. основного боргу, пені в сумі 17 041, 10 грн., інфляційних втрат в сумі 2 608, 93 грн., 3 % річних в сумі 3 617, 76 грн., та відмови в решті заявлених позовних вимог.
Викладені ж відповідачем у відзиві заперечення проти позовних вимог не спростовують наведених позивачем доводів та встановлених судом фактів та обставин.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору, відповідно до положень статті 129 ГПК України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 2 067, 16 грн.
Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд,
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Страхова Компанія «ПЗУ Україна» (вул. Січових Стрільців, 40, м. Київ, 04053; ідентифікаційний код 20782312) на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (вул. І. Федорова 32-А, м. Київ, 03038; ідентифікаційний код 30859524) 100 000, 00 грн (сто тисяч гривень 00 коп.) страхового відшкодування, 17 041, 10 грн (сімнадцять тисяч сорок одна гривня 10 коп.) пені, 3 617, 76 грн (три тисячі шістсот сімнадцять гривень 76 коп.), 3% річних, 2 608 93 грн (дві тисячі шістсот вісім гривень 93 коп.) інфляційних втрат, 2 067, 16 грн (дві тисячі шістдесят сім гривень 16 коп.) судового збору та 2950, 27 грн (дві тисячі дев'ятсот п'ятдесят гривень 27 коп.) витрат на професійну правничу допомогу.
В іншій частині позову відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів в порядку, передбаченому ст.ст. 253-259, з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.
Рішення в повному обсязі складено 08.02.2021.
Суддя О.С. Комарова