П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
26 січня 2021 р.м.ОдесаСправа № 540/1472/20
Головуючий в 1 інстанції: Гомельчук С.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Домусчі С.Д.
суддів: Семенюка Г.В., Шляхтицького О.І.,
за участю секретаря судового засідання - Тутової Л.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі на рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), -
09.06.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Херсонського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, в якому просив суд визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 01.03.2019 року №Ф-22673-51.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 02.06.2020 року його представник ознайомився зі змістом податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки) по сплаті єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на 03.10.2019 року у розмірі 18276,72 грн. На думку позивача протиправність оскаржуваної вимоги полягає у тому, що станом на дату формування вимоги позивач не займається підприємницькою діяльністю, працює за трудовим договором, а усі передбачені законодавством податки, у тому числі ЄСВ за нього сплачував роботодавець. Вважає, що оскаржувана вимога прийнята відповідачем всупереч нормам ПК України.
Рішенням Херсонського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволений повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Головне управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт послався на помилковість не прийняття судом першої інстанції вимог ч. 12 ст. 9 Закону № 2464, відповідно до якої, єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. На думку апелянта, факт перебування у трудових відносинах позивача, який у встановленому законом порядку, зареєстрований як фізична особа-підприємець, не звільняє позивача від обов'язку сплачувати за себе ЄСВ починаючи з 01.01.2017 року.
Позивач своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, у судове засідання не з'явились, у зв'язку з чим відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, справа розглянута апеляційним судом у відкритому судовому засіданні без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд встановив, що ОСОБА_1 21.05.1998 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, запис до ЄДРОПУ внесено 09.02.2006 року (№24990170000011823), з 03.09.1996р. по 11.03.2020р. перебував на обліку як платник податків, з 02.06.1998р. як платник єдиного внеску у Головному управлінні ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Херсонській ДПІ (Херсонському районі). Станом на час вирішення справи по суті позивач не знятий з обліку як платник ЄСВ.
01.03.2019 року ГУ ДПС у Херсонській області, АРК та м. Севастополі винесена вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-22673-51, відповідно до якої станом на 03.10.2019 року заборгованість ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску становить 18276,72 грн.
Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що тлумачення норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (але господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, фактично спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов такого висновку.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 року № 2464-VI (надалі Закон № 2464-VI).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць.
При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Верховний Суд неодноразово, зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа № 160/3114/19), від 04 грудня 2019 року (справа № 440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18), від 01 вересня 2020 року (справа № 380/2239/20) висловлював правову позицію, що особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
За встановленими судом обставинами, позивач підприємницької діяльності не здійснює, а з червня 2013 року працює за трудовим договором.
Відповідно до матеріалів справи - копії трудової книжки позивача, позивач з 01.06.2013 року прийнятий на роботу начальником Управління по загальним питанням у: мовою оригіналу «ООО ГК «Содружество» - запис 21, стор. 42-43 (а.с. 8). Відмітка про звільнення відсутня.
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності або не сплати роботодавцем позивача єдиного внеску апелянт, всупереч вимог ч. 2 ст. 77 КАС України, не надав, а ні до суду першої інстанції, а ні при апеляційному оскарженні судового рішення.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017 - 2018 р.р.), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Отже, за наведених вище мотивів, оскаржувану вимогу відповідача не можна вважати правомірною, а тому, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Доводи апелянта стосовно того, що фізичні особи-підприємці, які є одночасно найманими працівниками, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов'язкової звітності за себе як фізичну особу-підприємця, а факт перебування позивача в трудових відносинах не звільняє позивача від обов'язку сплати єдиного внеску, апеляційний суд відхиляє як хибні та такі, що спростовуються приведеною вище правовою позицією Верховного Суду, яка відповідно до частини 5 статті 242 КАС України повинна враховуватися судом при виборі і застосуванні норми права.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували наведені висновки суду першої інстанції. У ній також не наведено інших міркувань, які б не були предметом перевірки суду та щодо яких не наведено мотивів відхилення наведеного аргументу.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 8, 19 Конституції України, ст.ст. 2-12, 72-80, 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі - залишити без задоволення.
Рішення Херсонського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 540/1472/20 - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 05.02.2021 року.
Головуючий суддя Домусчі С.Д.
Судді Семенюк Г.В. Шляхтицький О.І.