03 лютого 2021 року м. Дніпросправа № 160/11860/19
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Кругового О.О. (доповідач),
суддів: Прокопчук Т.С., Шлай А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпро апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року, (суддя суду першої інстанції Врона О.В.), прийняте в порядку спрощеного провадження, в адміністративній справі №160/11860/19 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації, невиплаченої надбавки та середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні, -
27 листопада 2019 року Військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019 рік та надбавки за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019р.;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, у розмірі 7808,08 грн.;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , невиплачену надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 р. в розмірі 420 грн.;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період часу з 28.10.2019 р. по день постановлення рішення у справі, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати 615,74 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач не погоджується з бездіяльністю відповідача щодо не виплати грошового забезпечення, зазнаючи, що він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 і отримав статус та посвідчення учасника бойових дій, додаткову пільгу учасника бойових дій не використовував. Військова частина НОМЕР_1 протиправно не виплатила грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2014 року по 2019 рік, передбаченої п. 12 ч.1 ст. 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 р. Відтак, на думку позивача, підлягає стягненню середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період часу з 28.10.2019 р. по день постановлення рішення у справі.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.02.2020 року адміністративний позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019 рік та надбавки за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 року. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , невиплачену надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 р. в розмірі 420 грн. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період часу з 28.10.2019 р. по день постановлення рішення у справі у розмірі 38 791,62 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом вимог норм матеріального права просить оскаржуване рішення суду скасувати в частині та прийняти нову постанову, якою зменшити стягнутий з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при визначенні суми стягнення за весь час затримки розрахунку з позивачем при звільненні, судом не було враховано, що середня заробітна плата ОСОБА_1 складала 17 196.75 грн. - а недоплачена сума складає лише 420 грн. - враховуючи неістотність цієї суми відносно розміру заробітку позивача необхідно застосовувати принцип співмірності та зменшити за таких обставин розмір відшкодування працівникові заробітку за час затримки виплати.
Від позивача на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу - залишити без задоволення. Позивач зазначає, що судом першої інстанції цілком обґрунтовано визначено суму стягнення за весь час затримки розрахунку при звільненні, судом правомірно враховано, що несвоєчасно виплачено позивачу як заробітну плату так і суми компенсації за невикористані основні щорічні та додаткові відпустки. Також, позивач вказує, що після звільнення зі служби він невідкладно вжив дій по оскарженню бездіяльності відповідача, відтак наразі відсутні підстави для обмеження розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Позивач, ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією паспорту серії НОМЕР_2 , має посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_3 .
02.08.2019 року наказом командувача військ оперативного командування “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” позивача звільнено з військової служби у запас за підпунктом “б” (за станом здоров'я).
26.10.2019 року позивач звернувся з рапортом до командира військової частини НОМЕР_1 про виплату грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки за 2015, 2016, 207, 2018, 2019 роки.
28.10.2019 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 №301 позивачу наказано виплатити:
- щомісячну премію у розмірі 41% посадового окладу за період з 01 по 28 жовтня 2019 року;
- надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65% до посадового окладу, окладу за військове звання та надбавки за вислугу років за період з 01 по 28 жовтня 2019 року;
- одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 50% від місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби (4 роки).
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2019 рік, невиплачену надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 року, середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період часу з 28.10.2019 року по день постановлення рішення у справі, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протиправно не було проведено повного розрахунку з позивачем у день звільнення, у зв'язку з чим з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час затримки всього на суму 38 791.62 грн..
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до статті 1 КЗпП України регулюються трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Частиною першою статті 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище військовослужбовців, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII, постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499.
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується, саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати, як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною другою статті 116 КЗпП України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 31.10.2019 року по справі № 2340/4192/18, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.
Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що приписами ст. 116 Кодексу Законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпПУкраїни). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.
Так, рішенням у даній справі,в частині, що не оскаржується відповідачем, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , невиплачену надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 р. в розмірі 420 грн.
Тобто, під час розгляду справи судом було встановлено, що на час звільнення з позивачем протиправно не проведено розрахунку, а саме не виплачено компенсації за невикористані відпустки за 2019 рік, не виплачено надбавку за роботу в умовах режимних обмежень у розмірі 10% від посадового окладу за жовтень 2019 р. в розмірі 420 грн.
Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Суд враховує, що в даному випадку, дійсно має місце заборгованість зі сплати позивачу при звільненні як надбавки у розмірі 420 грн., про що вказує відповідач в своїй апеляційній скарзі, так і компенсації за невикористані відпустки за 2019 рік, орієнтовний розрахунок позивача вказує, що сума за невикористані відпустки становить 7808.08 грн.
В свою чергу, суд також звертає увагу, що позивача звільнено зі служби у запас 28.10.2019 року, невідкладно після звільнення, а саме: 25.11.2019 року позивач звернувся до суду із даним позовом, зокрема, про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, враховуючи розмір належних до виплати позивачу, однак не виплачених при звільненні сум надбавки та компенсації за невикористані відпустки, а також з огляду на те, що позивач діючи сумлінно, невідкладно оскаржив бездіяльність відповідача щодо нездійснення повного розрахунку при звільненні до суду, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно визначив розмір сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні належний до сплати позивачеві.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про достатність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , а тому в силу приписів ст. 316 КАС України, підстави для зміни або скасування рішення суду першої інстанції - відсутні.
Керуючись ст. ст. 243, 308, 310, 316, 321, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.02. 2020 року в адміністративній справі №160/11860/19 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Постанова в поному обсязі складена 04.02.2021 року.
Головуючий - суддя О.О. Круговий
суддя Т.С. Прокопчук
суддя А.В. Шлай