Справа № 295/6031/18 Головуючий у суді І інстанції Чередніченко Н.П.
Провадження № 22-ц/824/81/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
3 лютого 2021 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Альфа-Банк» на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 3 лютого 2020 року у справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Маляра Яна Анатолійовича про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 без вилучення паспортного документа,
У січні 2020 року приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Маляр Я.А. звернувся до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_1 без вилучення паспортного документа, стягувач - АТ «Укрсоцбанк».
На обґрунтування подання приватний виконавець зазначив, що у нього на виконанні перебуває виконавче провадження № 60086579 з виконання виконавчого листа № 295/6031/18, виданого 8 квітня 2019 року Голосіївським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ «Укрсоцбанк» заборгованості за кредитним договором в розмірі 12 080,89 доларів США. В межах виконавчого провадження було вжито низку заходів щодо примусового виконання виконавчого листа, однак боржник ухиляється від добровільного виконання покладених на неї зобов'язань та не вчиняє жодних дій спрямованих на повернення суми боргу, ігноруючи виклики та вимоги приватного виконавця, що є достатньою підставою встановлення їй тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон до належного виконання відповідних зобов'язань.
УхвалоюГолосіївського районного суду м. Києва від 3 лютого 2020 року у задоволенні подання відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що приватним виконавцем не надано переконливих доказів на підтвердження того, що боржник свідомо ухиляється від виконання судового рішення, тоді як право виконавця на звернення з таким поданням виникає лише у разі ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням суду зобов'язань, а не за наявності лише самого факту не виконаного зобов'язання з повернення боргу.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, правонаступник стягувача АТ «Укрсоцбанк» - АТ «Альфа-Банк» через представника за довіреністю - адвоката Радченко В.Ю. подало апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про задоволення подання щодо встановлення боржнику тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
Як на підставу своїх вимог посилається на те, що оскаржувана ухвала є незаконною та підлягає скасуванню, так як в діях боржника ОСОБА_1 вбачається ухилення від виконання зобов'язання в рамках виконавчого провадження № 60086579, а саме: на день подання апеляційної скарги боржник суму боргу на користь стягувача не сплатила, жодних дій для виконання рішення суду не вчинила та на виклики приватного виконавця не з'являється.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 3 березня 2020 року апеляційну скаргу повернуто скаржнику.
30 березня 2020 року АТ «Альфа-Банк» подало касаційну скаргу на зазначену ухвалу апеляційного суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2020 року залучено правонаступника стягувача АТ «Укрсоцбанк» - АТ «Альфа-Банк» до участі у справі № 295/6031/18 та відкрито касаційне провадження.
В подальшому, постановою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено, ухвалу Київського апеляційного суду від 3 березня 2020 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції для вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року АТ «Альфа-Банк» поновлено строк на апеляційне оскарження ухвали Голосіївського районного суду м. Києва від 3 лютого 2020 року та відкрито апеляційне провадження у справі.
Відзиви на апеляційну скаргу від приватного виконавця та боржника до апеляційного суду не надходили.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що на виконання заочного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 5 березня 2019 року АТ «Укрсоцбанк» було видано виконавчий лист № 295/6031/18 від 8 квітня 2019 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за кредитним договором № 280/40-168 від 21 грудня 2006 року в розмірі 12 080,89 доларів США.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Маляра Я.А. від 17 вересня 2019 року за заявою стягувача відкрито виконавче провадження № 60086579та зобов'язано боржника протягом п'яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження подати декларацію про доходи і майно та попереджено про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
У цей же день - 17 вересня 2019 року приватним виконавцем винесено постанови про арешт майна та коштів боржника, проте бажаного результату це не принесло, сума боргу залишилася непогашеною.
Згідно із листом-відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 4 жовтня 2019 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , двічі у 2019 році чотири рази перетинала державний кордон України.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
За змістом статті 441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов'язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.
Закон України «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері.
У пункті 5 статті 6 вищевказаного Закону передбачено, що право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.
Згідно із пунктом 19 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов'язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів.
Таким чином, ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), позначає з об'єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов'язків, у зв'язку з чим і здійснюється застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (статті 81 ЦПК України).
Отже, за змістом вищенаведених правових норм, обов'язковою обставиною, яка підлягає встановленню судом першої інстанції, є факт умисного ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням суду зобов'язань та доведення цього факту виконавцем в порядку, встановленому статтею 81 ЦПК України.
Перевіривши надані приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Маляром Я.А. докази, колегія суддів вважає, що в розпорядженні суду першої інстанції не було достатніх даних про ухилення ОСОБА_1 від виконання фінансових зобов'язань, покладених на неї рішенням суду, оскільки на момент звернення з поданням факт такого ухилення боржника повинен вже відбутися і бути об'єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.
Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи своєю власну.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.
Передбачені у законі обмеження є заходами, які покладаються на боржника з метою заклику до його правосвідомості, якщо останній ухиляється від виконання свого обов'язку, або ж переслідують пасивне та незаборонене примушування боржника до вчинення ним активних дій, щоб якнайскоріше задовольнити інтереси кредитора та позбутися обмежувальних заходів.
У законодавстві України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.
Це право віднесено у ЦК України до особистих немайнових прав фізичної особи, а саме до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи.
Отже, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення.
Зокрема, у справі «Гочев проти Болгарії» Європейський суд з прав людини підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином.
У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв'язку з неоплаченими боргами, Європейський суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише остільки, оскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського суду з прав людини від 13 листопада 2003 року за справою «Напияло проти Хорватії» (Napijalo v. Croatia), скарга № 66485/01, §§ 78 - 82).
Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського суду з прав людини за справою «Луордо проти Італії» (Luordo v. Italy), скарга № 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга № 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення за справою «Рінер проти Болгарії», § 121).
Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов'язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.
Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. згадуване вище рішення Європейського суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 124 і згадуване вище рішення за справою «Фельдеш и Фельдешне Хайлік проти Угорщини», § 35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (див. рішення Європейського суду від 25 січня 2007 року за справою «Сіссаніс проти Румунії», скарга № 23468/02, § 70).
Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами рішення Європейського суду від 23 червня 1981 року за справою «Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії» (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, № 43, § 60)...».
Тобто, застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов'язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.
Передбачені законом юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду за кордон можуть бути установлені судом не за наявність факту невиконання зобов'язання, установленого рішенням суду, а за ухилення від його виконання.
З матеріалів справи вбачається, що приватним виконавцем вказано лише про обов'язок боржника в добровільному порядку повернути суму заборгованості за кредитним договором відповідно до рішення суду та/або подати йому декларацію про доходи та майновий стан з метою виконання цього рішення за рахунок її майна, однак не визначено в чому саме полягає ухилення боржника від виконання покладених на неї зобов'язань виконавчим документом.
Долучені до подання письмові матеріали факту умисного ухилення ОСОБА_1 від погашення заборгованості не підтверджують. Зокрема приватним виконавцем надано суду матеріали виконавчого провадження, при дослідженні яких не встановлено того, що боржник в будь-який спосіб отримувала кореспонденцію від виконавця, у тому числі постанову про відкриття виконавчого провадження у відповідності до вимог частини першої статті 28 Закону України «Про виконавче провадження», чи уникала виклику чи не виконувала вимоги виконавця, приховувала майно, змінила місце проживання чи роботи з метою ухилення від відшкодування завданої шкоди.
При цьому у відповідності до супровідного листа приватного виконавця від 17 вересня 2019 року № 828 та листа Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації від 27 вересня 2019 року № 109/05/50-8742 постанова про відкриття виконавчого провадження направлялася боржнику на адресу, за якою вона не зареєстрована та за якою взагалі не існує житлового будинку.
Колегія суддів також враховує, що чинне законодавство не містить визначення поняття «ухилення» і практика Конституційного Суду України щодо його офіційного тлумачення відсутня.
У сучасній українській мові слово «ухилення» тлумачиться як: - відступати, відхилятися, вивертатися; - намагатися не робити чого-небудь, не брати участі в чомусь; уникати; - навмисно не давати відповіді на запитання або говорити про щось інше.
Отже, з огляду на викладене, значення словосполучення «ухилення від виконання зобов'язань, покладених судовим рішенням», означає з об'єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов'язків. У зв'язку з цим і здійснюється примусове виконання. Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
Про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов'язків у виконавчому провадженні може свідчити невиконання ним своїх обов'язків, передбачених частиною шостою статті 12 Закону України «Про виконавче провадження», як то утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; надавати у строк, установлений державним виконавцем, достовірні відомості про свої доходи та майно, у тому числі про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах; своєчасно з'являтися за викликом державного виконавця; письмово повідомляти державному виконавцю про майно, що перебуває в заставі або в інших осіб, а також про кошти та майно, належні боржникові від інших осіб.
Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов'язань, а за ухилення від їх виконання. У зв'язку з цим з метою всебічного і повного з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин, суду належить з'ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов'язання в повному обсязі або частково.
Ухилення боржника від виконання своїх зобов'язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути зумовлене об'єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження, важкої хвороби тощо. Однак воно може мати й принципово інше походження, суб'єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має змогу виконати зобов'язання у повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.
Судовим розглядом не встановлено, що ОСОБА_1 вчиняються дії направленні на ухилення від виконання судового рішення, а з урахуванням того, що до подання приватного виконавця не надано відповідних доказів та не зазначено конкретного правового обґрунтування з посиланням на відповідні докази, які б свідчили про те, що боржник має намір виїхати за межі України з метою уникнення від сплати заборгованості, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до законного та обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні подання.
Саме по собі самостійне невиконання боржником зобов'язань протягом встановленого строку, про що вказує приватний виконавець, не може свідчити про ухилення боржника від сплати заборгованості, а як наслідок підставою для застосування санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є необгрунтованими, ухвала суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні подання про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України у даній справіпостановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстав для її скасування не вбачається.
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення, а ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 3 лютого 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній