Справа № 826/5988/16 Суддя (судді) першої інстанції: Григорович П.О.
03 лютого 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого: Бєлової Л.В.
суддів: Аліменка В.О.,
Безименної Н.В.
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2020 року (справу розглянуто в порядку письмового провадження) у справі за адміністративним позовом Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку до Державної регуляторної служби України, третя особа: Приватне акціонерне товариство «Кінто», про визнання протиправним та скасування розпорядження, -
У квітні 2016 року позивач, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, звернулась до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просила (із врахуванням ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 серпня 2017 року про закриття провадження в частині):
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Державної регуляторної служби України №16 від 03.03.2016 року «Про задоволення апеляції».
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми матеріального права.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт наполягає, що Експерто-апеляційна рада з питань ліцензування фактично прийняла рішення про задоволення апеляції ПрАТ «Кінто» до прийняття будь-якого рішення позивачем щодо поданого ПрАТ «Кінто» пакету документів на отримання ліцензії, що є порушенням статтей 4 та 5 Закону № 222.
Позивач вказує, що приймаючи оскаржуване рішення відповідачем не було враховано, що з моменту отримання ліцензії у 2011 році суттєво змінились ліцензійні вимоги до ліцензіатів та вимоги до пакетів документів, що подаються на отримання ліцензій на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, а також не було враховано особливості ліцензування на ринку цінних паперів, встановлені Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок», а також ліцензійними умовами.
У прохальній частині апеляційної скарги міститься клопотання про розгляд апеляційної скарги за участі представника позивача.
Щодо заявленого позивачем клопотання колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною другою статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав для проведення розгляду апеляційної скарги за участю сторін у відкритому судовому засіданні.
20 січня 2021 року до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив Приватного акціонерного товариства «Кінто», в якому третя особа підтримуж висновки суду першої інстанції та вказує, що позивач у спірних правовідносинах помилково вважає свої повноваження дискреційними.
27 січня 2021 року до Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив Державної регуляторної служби України, в якому відповідач повністю підтримує позицію суду першої інстанції.
Відповідач зазначає, що Державна регуляторна служба України при прийнятті оскарженого розпорядження діяла стосовно позивача як орган, якому на підставі закону надано повноваження здійснювати нагляд за додержанням органами державної влади, в тому числі органами ліцензування, законодавства у сфері ліцензування.
Крім того, відповідач наголошує, що спір у цій справі не є компетенційним, оскільки в цьому випадку не йдеться про розмежування компетенції між НКЦПФР та ДРС, та просить врахувати висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №826/3115/17.
Відповідно до статті 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, третя особа - Приватне акціонерне товариство «КІНТО» є професійним учасником ринку цінних паперів та на час виникнення спірних правовідносин здійснювало свою діяльність на підставі ліцензії на проведення професійної діяльності на фондовому ринку - діяльності з управління активами інституційних інвесторів (діяльність з управління активами) серія АЕ №263090 від 14.06.2013. Строк дії ліцензії встановлено до 28.01.2016 року.
До Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку надійшла заява та відповідні документи ПрАТ «КІНТО» від 21.01.2016 року №29 про видачу ліцензії на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльність з управління активами інституційних інвесторів (діяльність з управління активами) у зв'язку із закінченням дії попередньо виданої ліцензії.
В подальшому ПрАТ «КІНТО» листом від 26.01.2016 року №34 подало до Комісії заяву з проханням переоформити ліцензію з обмеженим терміном дії на безстрокову та видати переоформлену ліцензію на паперовому носії.
Комісія листом від 29.01.2016 року №11/03/1991 надала відповідь ПрAT «КІНТО», яким повідомила про те, що Комісія розглядає пакет документів, які ПрАТ «КІНТО» 21.01.2016 року подало листом №29 для отримання ліцензії на провадження професійної діяльності на фондовому ринку - діяльність з управління активами інституційних інвесторів (діяльності з управління активами).
Питання переоформлення ліцензії позивачем вирішено не було, що представником позивача не заперечувалось.
Як наслідок, третя особа звернулась до відповідача зі скаргою №52 від 10.02.2016, в якій просила зобов'язати Комісію здійснити дії з переоформлення ліцензії на безстрокову.
Оскаржуваним розпорядженням №16 від 03.03.2016 Державна регуляторна служба України зобов'язала позивача переоформити ліцензію Приватного акціонерного товариства «КІНТО» серії АЕ № 263090 на безстрокову, відповідно до вимог частини шостої статті 21 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02.03.2015 № 222 «Про ліцензування видів господарської діяльності» на підставі заяви Приватного акціонерною товариства «КІНТО» від 26.01.2016.
Вважаючи розпорядження Державної регуляторної служби України протиправним, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Суд першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовив та зазначив, що відповідач правомірно задовольнив скаргу третьої особи та визначив позивачу шлях для повного захисту порушених прав заявника, не підміняючи при цьому жодним чином орган ліцензування.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив, в тому числі, з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства; фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, яка діяла станом на час подання Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку даної позовної заяви), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у вищенаведеній редакції) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень
Вжитий у процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у вищезазначеній редакції).
Так, визначальним для розуміння спору як адміністративно-правового є не тільки участь суб'єкта владних повноважень, але й характер відповідного спору та його наслідки для суб'єкта спірних правовідносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Станом на час звернення до суду з цим позовом редакція частини першої статті 17 КАС України передбачала, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:
1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;
3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;
4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;
5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;
6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;
7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації.
Так, зі змісту наведених норм вбачається, що до адміністративного суду за зверненням суб'єкта владних повноважень може бути подано позов лише у випадку спору між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також коли право звернення до суду з позовом до іншого суб'єкту владних повноважень надано такому суб'єкту законом.
Відтак, за загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, оскільки тоді це означатиме позов держави до неї самої.
Винятком є компетенційний спір, і хоч формально цей спір вирішується у позовному провадженні, по суті це не є спором про право. У такому судовому процесі суд дає тлумачення законодавства, роз'яснюючи межі компетенції органів.
При цьому, під компетенційним спором слід розуміти спір між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача.
Також для звернення до адміністративного суду суб'єкт владних повноважень як позивач повинен відповідати основним умовам, а саме: такий суб'єкт має бути наділений повноваженнями для звернення до суду.
Аналогічна правова позиція була неодноразово викладена у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2020 року у справі № 826/25387/15, від 18 вересня 2020 року у справі № 826/15747/15 та інших.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли у зв'язку з прийняттям Державною регуляторною службою України розпорядження №16 від 03.03.2016 про задоволення апеляції Приватного акціонерною товариства «КІНТО» щодо зобов'язання позивача переоформити ліцензію Приватного акціонерного товариства «КІНТО» серії АЕ № 263090 на безстрокову, відповідно до вимог частини шостої статті 21 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02.03.2015 № 222 «Про ліцензування видів господарської діяльності» на підставі заяви Приватного акціонерною товариства «КІНТО» від 26.01.2016.
Відповідно до пункту 1 Положення про Національну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого указом Президента України від 23 листопада 2011 року № 1063/2011 (тут і надалі - в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин і прийняття оскаржуваного розпорядження; далі - Положення № 1063/2011), Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР) є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України. НКЦПФР здійснює державне регулювання ринку цінних паперів.
Серед основних завдань НКЦПФР Положенням № 1063/2011 визначено, зокрема, встановлення ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку та видання, переоформлення, зупинення дії або анулювання ліцензії на провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів та видання дублікатів і копії таких ліцензій.
Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин і прийняття оскаржуваного розпорядження), ліцензування професійної діяльності на ринку цінних паперів здійснює Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку відповідно до законів України, що регулюють ринок цінних паперів, нормативно-правових актів, прийнятих згідно з цими законами, та з урахуванням вимог статей 13 та 19 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».
При цьому, відповідно до пункту 1 Положення про Державну регуляторну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2014 №724 (далі - Положення №724), Державна регуляторна служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який реалізує державну регуляторну політику, політику з питань нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та дерегуляції господарської діяльності. Державна регуляторна служба України є спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності.
У пункті 3 вказаного Положення №724 визначено, що на Державну регуляторну службу України покладається ряд завдань, одним із яких є здійснення нагляду за дотриманням органами ліцензування законодавства у сфері ліцензування та надання роз'яснення щодо його застосування.
Відповідно до статті 9-1 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон № 877-V) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку підприємництва, серед іншого, належить: проведення перевірок додержання органами державного нагляду (контролю) вимог цього Закону в частині здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Статтею 21 цього Закону установлено, що суб'єкт господарювання має право звернутися до відповідного центрального органу виконавчої влади або до суду щодо оскарження рішень органів державного нагляду (контролю). У разі надходження такого звернення суб'єкта господарювання відповідний центральний орган виконавчої влади зобов'язаний розглянути його в установленому законом порядку.
Частиною першою та другою статті 4 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» визначено, що спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, крім іншого, здійснює нагляд за додержанням органами державної влади, державними колегіальними органами законодавства у сфері ліцензування; видає розпорядження про усунення порушення законодавства у сфері ліцензування та розпорядження про відхилення або задоволення апеляцій чи скарг з урахуванням рішення Експертно-апеляційної ради з питань ліцензування; порушує питання щодо відповідальності посадових осіб органів ліцензування, які прийняли рішення, скасоване на підставі рішення Експертно-апеляційної ради з питань ліцензування.
Розпорядження спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими до виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами всіх форм власності, а також фізичними особами - підприємцями.
Згідно із частиною першою статті 19 зазначеного Закону державний нагляд за додержанням органами державної влади чи державними колегіальними органами вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування шляхом проведення планових та позапланових перевірок у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що Державна регуляторна служба України та НКЦПФР є органами державної влади, діяльність яких, зокрема, полягає у здійсненні виключних функцій контролю (нагляду) у сфері здійснення ліцензійної діяльності. При цьому, позивач здійснює відповідні виключні функції контролю за додержанням ліцензіатами вимог ліцензійних умов, а відповідач здійснює виключні функції контролю (державного нагляду) за дотриманням НКЦПФР, як органом ліцензування господарської діяльності.
Отже, спір у цій справі не відноситься до компетенційних, оскільки у цьому випадку не йдеться про спір про розмежування компетенції між Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку та ДРС України. Позивач звертається з вимогою скасувати рішення суб'єкта владних повноважень, якому відповідно до Закону №222-VIII він підзвітний і підконтрольний, і який, реалізуючи компетенцію у сфері нагляду за органами ліцензування, зобов'язав позивача вчинити певні дії, зокрема переоформити ліцензію.
Разом з тим, статтею 28 Закону України від 17.03.2011 №3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» закріплено право міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Водночас згідно статтею 21 Закону №877-V право судового оскарження рішень органів державного нагляду (контролю) надано лише суб'єкту господарювання.
Таким чином, жодною нормою ані вказаних законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, ані будь-яких інших не передбачено повноваження НКЦПФР на звернення до суду з позовом щодо оскарження розпорядження ДРС України, прийнятого за результатами розгляду скарги суб'єкта господарювання.
Зважаючи на те, що право Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на звернення до адміністративного суду з позовними вимогами про скасування розпорядження Державної регуляторної служби України не закріплені у жодному нормативно-правовому акті, колегія суддів приходить до висновку про те, що НКЦПФР у цій справі не має права на звернення до суду.
Такий порядок застосування правових норм у подібних спірних правовідносинах відповідає правовій позиції, висловленій у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 826/3115/17 та від 04 грудня 2019 року у справі №826/6233/17.
Відтак, колегією суддів встановлено, що у межах спірних правовідносин позивачем не доведено наявності у нього передбаченого законом повноваження на звернення з позовом у цій справі, як і взагалі факту порушення оскаржуваним розпорядженням ДРС України індивідуально виражених прав чи інтересів НКЦПФР.
Оскільки суд першої інстанції розглянув справу за позовною заявою особи, яка не має права на звернення до суду, чим допустив порушення норм процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваного судового рішення із закриттям провадження у справі.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку до Державної регуляторної служби України, третя особа: Приватне акціонерне товариство «Кінто», про визнання протиправним та скасування розпорядження та наявність підстав для розгляду даного спору у порядку адміністративного судочинства.
Згідно з положеннями статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
На підставі пункту 3 частини першої статті 315 цього Кодексу суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
За правилами частини першої статті 319 КАС судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, встановлених статтею 19, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, колегія суддів вважає, що з огляду на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню із закриттям провадження у справі.
Керуючись ст. 243, 315, 319, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2020 року - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2020 року - скасувати.
Провадження у справі за адміністративним позовом Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку до Державної регуляторної служби України, третя особа: Приватне акціонерне товариство «Кінто», про визнання протиправним та скасування розпорядження - закрити.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст виготовлено 03 лютого 2021 року.
Головуючий суддя Л.В. Бєлова
Судді В.О. Аліменко,
Н.В. Безименна