Справа № 640/23919/19 Суддя (судді) першої інстанції: Амельохін В.В.
02 лютого 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Лічевецького І.О.,
Мельничука В.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України, в якому просить суд: стягнути з Апарату Верховної Ради України на його користь грошову компенсацію за невикористану відпустку в сумі 222 803, 27 грн. (двісті двадцять дві тисячі вісімсот три гривні 27 коп).
Позов обґрунтовано підставою невиплати грошової компенсації за всі не використані позивачем дні щорічної основної відпустки з 27 листопада 2007 року по 12 грудня 2012 рік - 151,5 календарні дні, з 01 квітня 2014 року по 28 листопада 2014 рік -14,5 календарних дні, з 28 листопада 2014 року по 29 серпня 2019 року -142,5 календарних дні.
Позивач наголошує на тому, що такі дії Апарату Верховної Ради України є незаконними та такими, що порушують трудові права позивача та гарантії, визначені чинним законодавством.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2020 року позовні вимоги задоволено частково.
Зобов'язано Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 308,5 календарних днів щорічної основної відпустки: з 27.11.2007 по 12.12.2012 - 151,5 календарні дні; з 01.04.2014 по 28.11.2014 рік - 14,5 календарні дні, з 28.11.2014 по 29.08.2019 - 142,5 календарні дні.
В іншій частині позову - відмовлено.
В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що Апарат Верховної Ради України здійснював виключно документальне та фінансове забезпечення трудових відносин між позивачем та народними депутатами.
Оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами визначений чинним законодавством обов'язок Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити після його звільнення грошову компенсацію за дні невикористаної щорічної основної відпустки.
У відзиві на апеляційну скаргу позивачем зазначено, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаты компенсації за невикористану відпустку у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України без отримання згоди народного депутата України.
Враховуючи, що видатки з виплати позивачу грошової компенсації має нести Апарат Верховної Ради України в межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України, тому наявні підстави для задоволення позову.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 8632 від 10 грудня 2007 року ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу», встановлено заробітну плату в сумі 3 000 грн., на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 23.11.2007 року та заяви позивача від 23 листопада 2007 року.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 5205 від 12 грудня 2012 року помічників-консультантів народних депутатів України, повноваження яких припинено, увільнено із займаної посади 12 грудня 2012 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України), в якому зазначено провести виплату компенсації за невикористані основні та додаткові відпустки в межах наявної економії фонду оплати праці народних депутатів України.
У подальшому, розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №1623 від 16 квітня 2014 року ОСОБА_1 було зараховано на посаду помічника- консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу», встановлено заробітну плату в сумі 4 500 грн., на підставі подання народного депутата України ОСОБА_3 та заяви позивача.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 7212 від 26 листопада 2014 року помічників-консультантів народних депутатів України, повноваження яких припинено, увільнено із займаної посади 27 листопада 2014 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України), в якому зазначено провести виплату компенсації за невикористані основні та додаткові відпустки в межах наявної економії фонду оплати праці народних депутатів України.
Надалі, розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України № 7798 від 09 грудня 2014 року позивача було зараховано з 28 листопада 2014 рокуна посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_4 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про державну службу», встановлено заробітну плату в сумі 3 500 грн., на підставі подання народного депутата України ОСОБА_4 та заяви ОСОБА_1
27 серпня 2019 року розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 1305-к помічників-консультантів народних депутатів України восьмого скликання Верховної Ради України, повноваження яких достроково припинено, звільнено із займаних посад 29 серпня 2019 року у зв'язку із закінченням строкового трудового договору.
У вказаному розпорядженні також зазначено провести виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки згідно статті 19 Закону України «Про відпустки» у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» згідно з додатком.
Відповідно до листа Першого заступника керуючого справами Управління справами Апарату Верховної Ради України № 15/14-61(5360) від 10 січня 2020 року на момент звільнення (станом на 12 грудня 2012 року, на 29 серпня 2019 року) економія фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 , ОСОБА_4 була відсутня.
27 серпня 2019 року позивач звернувся до в.о. керівника Апарату Верховної Ради України Боднара П.О. з заявою про надання інформації щодо кількості днів невикористаної відпустки за період роботи у Верховній Раді України та довідку щодо розміру заробітної плати за кожні 12 місяців, що передували звільненню в кожному із зазначених скликань.
Листом від 10 вересня 2019 року відповідач повідомив, що кількість календарних днів невикористаної відпустки на посадах помічника - консультанта народних депутатів України становить: з 27.11.2007 по 12.12.2012 - 151,5 календарних дні;з 01.04.2014 по 28.11.2014 - 19,5 календарних дні; (при звільнені 27 листопада була нарахована та виплачена компенсація за 5 календарних днів щорічної невикористаної відпустки), з 28.11.2014 по 29.08.2019 - 142,5 календарних дні, втім у виплаті компенсації було відмовлено у зв'язку з відсутністю коштів.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України, відтак відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку з 27.11.2007 року по 12.12.2012 рік - 151,5 календарних днів; з 01.04.2014 року по 28.11.2014 рік - 14,5 календарних дні, з 28.11.2014 року по 29.08.2019 рік - 142,5 календарних дні.
Разом з тим, позовна вимога позивача в частині визначення ним конкретної суми, задоволенню не підлягає, з огляду на відсутність повноважень у суді задовольняти вимоги, які спрямовані на майбутнє.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» і Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).
Частиною першою статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини третьої вказаної статті помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положенням №379/95-ВР помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення №379/95-ВР персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1 Положення №379/95-ВР розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення 379/95-ВР помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
У свою чергу, згідно з положеннями ст.ст. 21-49 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
При цьому, державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі-Закон № 504/96-ВР).
Згідно із частиною третьою ст. 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частини першої ст. 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. Втім, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями статті 83 КЗпП України.
Так, статтею 83 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку, чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Аналіз наведених вище норм Закону № 504/96-ВР та КЗпП України дає підстави для висновку про те, що виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з роботи не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці та є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні.
Отже, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.
У той же час, позивачу не було виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.
Апелянт вказує про те, що всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів.
Колегія суддів вважає, що зазначена позиція відповідача не відповідає закону, оскільки частина шоста статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» не покладає на народного депутата України такого обов'язку.
Так, у відповідності до до абзаців першого, другого та четвертого частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового так і фінансового забезпечення прикріплених помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі.
Тобто, саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (не виплату) їх місячного фонду заробітної плати, яка не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату.
Колегія суддів звертає увагу й на те, що при цьому відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути правовою підставою для невиконання вимог закону.
Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення).
Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, обмежене фінансування державних органів жодним чином не впливає на наявність чи відсутність в особи права на отримання гарантованої законом виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні, у тому числі з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та КЗпП та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
З огляду на наведене, посилання відповідача на відсутність у відповідному Законі України «Про Державний бюджет України» бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є безпідставним.
Нормами Закону України «Про статус народного депутата України» закрпылено право народного депутата України визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Вказана позиція підтримана Верховним Судом в ухвалі від 26 листопада 2020 року у справі № 640/23684/19.
За таких обставин, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані 308,5 днів основної щорічної відпустки.
При цьому, колегія суддів вважає вірним спосіб захисту прав позивача шляхом зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток, оскільки вимоги позивача в частині визначення ним конкретної суми, що підлягає до виплати до задоволення є передчасними, оскільки спір стосується не розміру суми компенсації, а взагалі права позивача на її отримання.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 липня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді І.О. Лічевецький
В.П. Мельничук