П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 лютого 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/4887/20
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Коваля М.П.,
суддів - Домусчі С.Д.,
- Кравця О.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року, прийняте у складі суду судді Цховребової М.Г. в місті Одеса по справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Прокуратури Одеської області, в якому позивач просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні;
- стягнути з відповідача на користь позивача вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у розмірі 23007,77 грн.;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2020 по день ухвалення судового рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом прокурора Одеської області № 782 к від 29.04.2020 позивача звільнено з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Одеської області та органів прокуратури, на підставі пункту 9 частини першої статі 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30 квітня 2020 року. Разом з тим, позивач зазначає, що відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.1 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Позивач вважає, що не виплативши позивачу вихідну допомогу при звільненні, відповідач грубо порушив його права, що є підставою для стягнення такої допомоги в судовому порядку. Водночас, позивачем вказано, що не виплативши позивачу при звільненні вихідну допомогу, відповідач допустив не проведення повного розрахунку, що відповідно до статті 117 КЗпП України тягне за собою стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2020 по день постановлення судом рішення по даній справі.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до П'ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає оскаржуване судове рішення ухваленим внаслідок неправильного застосування норм матеріального права; неправильного тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню, тому просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що незалежно від вказівки в наказі про звільнення на п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України прокурор, у разі звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», вважається звільненим за вказаною нормою Кодексу з відповідними правовими наслідками для роботодавця. Враховуючи наведене, а також те, що спеціальним Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівника, апелянт вважає, що у нього виникло гарантоване право на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до ч. 1 ст. 44 КЗпП України.
Апелянт також зазначає, що позовна вимога про стягнення з прокуратури Одеської області на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2020 року є самостійною, та не є похідною від будь-якої іншої позовної вимоги. Так, апелянт вказує, що в матеріалах справи містяться документи, які вказують що відповідачем порушено строк остаточного розрахунку з позивачем та час затримки розрахунку при його звільненні складає з 30 квітня 2020 року по 05 травня 2020 року (5 днів). Таким чином, на думку апелянта, у суду першої інстанції були підстави для стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30 квітня 2020 року по 05 травня 2020 року у розмірі 5611 гривень 65 копійок.
Представником відповідача надано до суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Доводи відзиву на апеляційну скаргу ґрунтуються на тому, що відповідно до положень Закону України «Про прокуратуру», який є спеціальним та визначає статус прокурорів, виплата вихідної допомоги у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 означеного Закону не передбачена, при цьому норми Закону України «Про прокуратуру» є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі КЗпП України. Оскільки, на думку відповідача, виплата позивачу вихідної допомоги Законом України № 1697-VІІ не передбачена, не підлягає також задоволенню і похідна її вимога про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку щодо виплати вихідної допомоги при звільненні.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 29 квітня 2020 року прокуратурою Одеської області, керуючись статтею 11 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», на підставі рішення № 258 від 09.04.2020 кадрової комісії № 2, прийнято наказ № 782к (а.с.11), яким:
- звільнено позивача з посади прокурора відділу ювенальної юстиції прокуратури Одеської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30 квітня 2020 року;
- зобов'язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні.
Разом із листом від 08.05.2020 року № 19-586 вих-20, адресованим позивачу, відповідач надав останньому довідку про розмір середньомісячної заробітної плати, копії розрахункових листів за 2018-2020 роки, в яких відображено нарахування та утримання заробітної плати в розмірі її складових. (а.с.23, 24)
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та невиплати йому вихідної допомоги при звільненні, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку, що Законом України «Про прокуратуру» не передбачено виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної п. 9. ч. 1 ст. 51 цього Закону, тому враховуючи пріоритетність спеціального Закону перед нормами КЗпП України у даному випадку підлягають застосуванню положення Закону України «Про прокуратуру». Крім того, суд дійшов висновку, що наявність підстав для виплати середнього заробітку за період затримки розрахунку позивач пов'язує з невиплатою при звільненні вихідної допомоги, водночас оскільки Законом України «Про прокуратуру» не передбачено виплату позивачу вихідної допомоги при звільненні, не доведеними також є вимоги позивача щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2020 року по день ухвалення судового рішення.
Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про прокуратуру» (далі - Закон 1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.
Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Водночас, нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).
Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Таким чином, суд приходить до висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Верховний Суд також звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Судом першої інстанції помилково відхилено посилання позивача на висновки Верховного Суду, викладені в постановах Верховного Суду від 19.09.2019 року у справі № 808/588/17; від 26.09.2018 року у справі № 804/7940/16; від 30.01.2019 року у справі № 808/932/17; від 24.04.2019 року у справі № 808/892/17; від 05.09.2019 року у справі № 826/5593/16; від 11.09.2019 року у справі № 803/63/16, від 17.10.2018 року у справі № 823/276/16, від 16 жовтня 2019 року у справі № 804/5863/17 із посиланням на те, що у вищезазначених справах накази про звільнення позивачів прийнято, зокрема, в тому числі на підставі КзпП України.
Так, у вказаних справах Верховним Судом було сформульовано висновок, що у день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від наявності наказу прокуратури (щодо зміни формулювання причини і підстави звільнення з «пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII» на «пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України»), відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
При цьому колегія суддів враховує висновки щодо застосування норм права, викладені зокрема у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року (справа №560/3971/19), які відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права та незастосуванні закону, що підлягав застосуванню.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням, колегія суддів зазначає наступне.
Так, як зазначено судом, згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до п. 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки Прокуратури Одеської області №60 від 05.05.2020 року, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи складає 23007,77 грн. (а.с. 14).
Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача вихідної допомоги у розмірі 23007,77 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Водночас, щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2020 року по день ухвалення судового рішення, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України регламентовано, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці посадових осіб органів прокуратури, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з органів прокуратури.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 та від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України, як зауважила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У постанові від 13 травня 2020 року в справі № 810/451/17 Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі № 810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень статей 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів вбачає, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України викладено в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року по справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року по справі № 826/15235/16, від 12 серпня 2020 року по справі № 400/3151/19.
Так, у межах даної справи колегією суддів встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги про звільненні, проте на даний час остаточний розрахунок з ним не проведено, що в свою чергу унеможливлює вирішення питання щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, оскільки відсутній факт остаточного розрахунку з позивачем.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 зазначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що позивач має право на виплату йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з моменту звільнення по день фактичного розрахунку на підставі статті 117 КЗпП України.
При цьому суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу, що після остаточного розрахунку з позивачем та виплати йому належних сум вихідної допомоги про звільненні, він має право звернутись до суду із відповідним позовом про виплату йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на даний час є передчасними та задоволенню не підлягають, оскільки фактичний розрахунок з позивачем не проведено.
Окрім того, щодо доводів апелянта, що час затримки розрахунку при його звільненні складає з 30 квітня 2020 року по 05 травня 2020 року (5 днів), колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до вимог ч.4 ст.308 КАС України, яка визначає межі перегляду апеляційним судом, суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Отже, апеляційний суд позбавлений можливості вирішувати спір з тих підстав, які не були заявлені позивачем під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві підставами для задоволення позову в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зазначено те, що не виплативши позивачу при звільненні вихідну допомогу, відповідач допустив не проведення повного розрахунку, що відповідно до статті 117 КЗпП України тягне за собою стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30.04.2020 по день постановлення судом рішення по даній справі.
Разом з тим, в апеляційній скарзі на обґрунтування підстав для задоволення позову в цій частині позивач посилається на те, що в матеріалах справи містяться документи, які вказують що відповідачем порушено строк остаточного розрахунку з позивачем та час затримки розрахунку при його звільненні складає з 30 квітня 2020 року по 05 травня 2020 року (5 днів). Таким чином, на думку апелянта, у суду першої інстанції були підстави для стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 30 квітня 2020 року по 05 травня 2020 року у розмірі 5611 гривень 65 копійок.
Тобто, у позовній заяві ОСОБА_1 зазначені одні підстави для задоволення позову у цій частині, а в апеляційній скарзі зовсім інші.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що у суду апеляційної інстанції, із врахуванням приписів статті 308 КАС України, відсутні повноваження розглядати та надавати оцінку новим підставам для задоволення позову, зазначеним в апеляційній скарзі, оскільки такі підстави не були заявлені позивачем в суді першої інстанції.
При цьому колегія суддів враховує висновки щодо застосування норм права, викладені зокрема у постанові Верховного Суду від 28 травня 2020 року (справа №280/2897/19).
Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення з частковим задоволенням позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 249, 292, 311, 315, 317, 321, 322, 325 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Одеської обласної прокуратури щодо не нарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні.
Стягнути з Одеської обласної прокуратури (65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, код ЄДРПОУ 03528552) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у розмірі 23007,77 грн. (двадцять три тисячі сім гривень сімдесят сім копійок).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.
Головуючий суддя: М. П. Коваль
Суддя: С.Д. Домусчі
Суддя: О. О. Кравець