27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 369/13151/14-к
провадження № 51-2770км20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
виправданого ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8 , який брав участь у провадженні в суді апеляційної інстанції, на вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 вересня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 10 березня 2020 року у кримінальному провадженні № 42014100000001116 за обвинуваченням:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 вересня 2017 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, за відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 березня 2020 року апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні залишено без задоволення, а зазначений вирок стосовно ОСОБА_7 без змін.
Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався у тому, що він, згідно з наказом Міністерства внутрішніх справ України від 24.03.2011 № 363 р/с обіймаючи посаду інспектора відділу впровадження новітніх технологій з питань реєстраційно-екзаменаційної діяльності Центру безпеки дорожнього руху та автоматизованих систем при МВС України (підпорядкованого Департаменту автомобільної інспекції), маючи звання «майор міліції», будучи відповідно до примітки до ст. 364 КК України службовою особою та здійснюючи функції представника влади, 30 вересня 2014 року, достовірно знаючи, що при здійсненні операції «Перереєстрація при заміні номерного знаку» власники транспортних засобів сплачують передбачені законодавством податки і збори (обов'язкові платежі), а також вносять в установленому порядку ряд платежів, при цьому сплата будь-яких інших платежів за здійснення такої операції вимогами чинного законодавства України не передбачена, окрім сплати вартості номерних знаків легкових автомобілів, виготовлених відповідно до вимог державних стандартів, зловживаючи своїм службовим становищем, реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на одержання неправомірної вигоди для себе шляхом її вимагання, висловив незаконну вимогу ОСОБА_9 за здійснення операції «Перереєстрація при заміні номерного знаку» - легкового автомобіля «ВАЗ-217030» на ім'я ОСОБА_10 з державного номерного знаку « НОМЕР_1 » на державний номерний знак « НОМЕР_2 » передати неправомірну вигоду у виді грошових коштів у розмірі 500 (п'ятсот) доларів США, а за здійснення такої ж операції щодо легкового автомобіля «BMW Х5» на ім'я ОСОБА_11 з державного номерного знаку « НОМЕР_3 » на державний номерний знак « НОМЕР_4 » - неправомірну вигоду у виді грошових коштів у розмірі 20000 (двадцять тисяч) доларів США.
У другій половині того ж дня, ОСОБА_7 , використовуючи надану йому владу та службове становище, перебуваючи на третьому поверсі будівлі АДРЕСА_2 , діючи умисно, в інтересах ОСОБА_10 , з корисливих мотивів, шляхом вимагання неправомірної вигоди, в порушення своїх функціональних обов'язків, одержав обумовлену раніше суму неправомірної вигоди в розмірі 500 (п'ятсот) доларів США від ОСОБА_9 , в національній валюті України в еквівалентному розмірі 6500 (шість тисяч п'ятсот) гривень за вирішення питання щодо надання державного номерного знаку « НОМЕР_2 » та частину обумовлених раніше грошових коштів неправомірної вигоди в сумі 13000 (тринадцять тисяч) гривень, еквіваленту 1000 (одній тисячі) доларів США за вирішення питання щодо надання державного номерного знаку « НОМЕР_4 ».
Наступного дня, 1 жовтня 2014 року в період часу з 16:00 до 18:00 ОСОБА_7 , діючи повторно, з метою уникнення кримінальної відповідальності та завуалювання отримання неправомірної вигоди, наказав ОСОБА_9 частину грошових коштів у сумі 100000 (сто тисяч) гривень за здійснення операції «Перереєстрація при заміні номерного знаку» залишити для нього в приміщенні каси, яка знаходиться на третьому поверсі тієї ж будівлі, безпосередньо начальнику відділення № 15 ПАТ «Радикал Банк» ОСОБА_12 , що ним і було зроблено. А після цього в період часу з 17:30 до 18:00 ОСОБА_7 , діючи повторно, з корисливих мотивів, в інтересах ОСОБА_11 , отримав від ОСОБА_9 другу частину неправомірної вигоди у розмірі 147000 (сто сорок сім тисяч) гривень, після чого відразу ж був затриманий співробітниками ГВ БКОЗ ГУ СБУ у м. Києві та Київській області та в результаті обшуку біля нього виявлено вказані грошові кошти.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону. Не погоджується з аргументами судів обох інстанцій щодо визнання недопустимими та неналежними ряду доказів сторони обвинувачення, зокрема, протоколу обшуку, окремих протоколів проведення негласних слідчих (розшукових) дій, протоколу за результатами проведення контролю за вчиненням злочину. Стверджує, що сукупність доказів у їх взаємозв'язку є достатньою для висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому злочину. Також заперечує висновки судів щодо порушення правил підслідності та наявності ознак провокації злочину.
Від захисника ОСОБА_6 надійшли заперечення на касаційну скаргу прокурора, в яких він наводить аргументи щодо законності та обґрунтованості ухвалених стосовно ОСОБА_7 судових рішень і просить залишити їх без зміни, а касаційну скаргу прокурора без задоволення.
Позиції інших учасників судового провадження
ПрокурорОСОБА_5 у судовому засіданні суду касаційної інстанції підтримала касаційну скаргу, подану прокурором ОСОБА_8 , частково, просила ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Захисник ОСОБА_6 не погодився з доводами прокурора та просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення стосовно ОСОБА_7 без зміни.
Виправданий ОСОБА_7 просив касаційну скаргу прокурора відхилити.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Мотиви Суду
За приписами ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим (ст. 370 КПК України). Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Положеннями ст. 94 КПК України встановлено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК України мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, зібраних сторонами обвинувачення та захисту, в тому числі і поданих у судовому засіданні.
Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку, та повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції.
Згідно зі статтями 2, 7, 370, 404, 419 КПК України при перегляді оспорюваного вироку апеляційний суд, дотримуючись засад кримінального провадження, зобов'язаний ретельно перевірити всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, з'ясувати, чи повно, всебічно та об'єктивно здійснено судове провадження, чи було у передбаченому вказаним Кодексом порядку здобуто докази обвинувачення, чи оцінено їх місцевим судом із додержанням правил ст. 94 КПК України і відповідно до тих доказів, чи правильно було застосовано закон України про кримінальну відповідальність. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції має бути зазначено підстави, на яких її визнано необґрунтованою. Тобто у цьому рішенні слід проаналізувати аргументи скаржника і, зіставивши їх із фактичними даними, наявними у справі, дати на кожен із них вичерпну відповідь.
Колегія суддів вважає, що у цьому кримінальному проваджені судами попередніх інстанцій вищевказаних вимог кримінального процесуального закону дотримано.
Так, із мотивувальної частини виправдувального вироку стосовно ОСОБА_7 убачається, що у ній викладено формулювання обвинувачення, пред'явленого останньому, та підстави його виправдання із зазначенням мотивів, з яких суд відкинув докази обвинувачення і дійшов висновку про відсутність в його діях складу інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.
Не погодившись з виправдувальним вироком стосовно ОСОБА_7 , прокурор у кримінальному провадженні подав апеляційну скаргу на цей вирок, яка за змістом аналогічна доводам його касаційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу прокурора, належним чином перевірив усі її доводи, при цьому за клопотанням прокурора провів судовий розгляд з дослідженням фактичних обставин кримінального провадження, за результатами якого погодився з висновками суду першої інстанції щодо виправдання ОСОБА_7 та з наведенням у своїй ухвалі докладних мотивів прийнятого рішення законно й обґрунтовано постановив залишити вказаний вирок без змін. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Так, відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Статтею 62 Конституції України гарантовано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах «Ірландія проти Сполученого Королівства», «Яременко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Кобець проти України»).
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.
Виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Сам ОСОБА_7 , будучи допитаним у судах першої та апеляційної інстанцій, категорично заперечив свою винуватість в інкримінованому злочині, вважав матеріали справи сфальсифікованими та наполягав, що грошей ні в кого не вимагав і незаконну винагороду не отримував.
Відповідно до ч. 1 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.
Як правильно зазначив у своїй ухвалі апеляційний суд, це означає, що докази мають бути отримані тільки уповноваженими на це особами (органами); способами і засобами, які призначені для одержання певних доказів; у процесі отримання доказів мають бути дотримані вимоги закону, що визначають порядок проведення конкретних дій, склад учасників; докази мають бути закріплені належним чином.
Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (ч. 2 ст. 86 КПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, зокрема, докази, що були отримані шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Відповідно до вимог ст. 218 КПК України досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.
Якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.
Спори про підслідність вирішує керівник органу прокуратури вищого рівня.
У цьому кримінальному провадженні судом апеляційної інстанції було встановлено, що під час здійснення досудового розслідування органи прокуратури м. Києва діяли поза межами своїх процесуальних повноважень, визначених КПК України, оскільки інкримінований ОСОБА_7 злочин було вчинено не в м. Києві, а на території Київської області. З огляду на це колегія суддів апеляційного суду дійшла обґрунтованого висновку, що докази, отримані внаслідок проведених органами прокуратури м. Києва слідчих, у тому числі й негласних слідчих (розшукових) дій, є недопустимими, а відтак не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.
Крім того, даючи оцінку протоколу обшуку від 01.10.2014-02.10.2014, апеляційний суд відзначив, що ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 30.09.2014 слідчому прокуратури м. Києва було надано дозвіл на проведення обшуку за місцем роботи старшого інспектора ДДАІ МВС України ОСОБА_7 на третьому поверсі будівлі АДРЕСА_3 . В той же час адресою складання протоколу обшуку зазначено м. Київ, а в самому протоколі взагалі не зазначено населений пункт, де проводився обшук, вказано лише, що проведено обшук третього поверху будівлі АДРЕСА_2 . Також усупереч вимогам ч. 3 ст. 236 КПК України ухвала слідчого судді про проведення обшуку з пропозицією видати зазначені у ній грошові кошти, документи і предмети, була пред'явлена спеціалісту ІСТЕ СБУ ОСОБА_13 , який брав участь в обшуку як спеціаліст, а не ОСОБА_7 . Водночас щодо інших осіб, які були присутні під час проведення цієї слідчої дії, у протоколі зазначено, що участь в обшуку приймають співробітники СБУ без вказівки їх кількості та прізвищ, що не відповідає вимогам ч. 3 ст. 104 КПК України. А стосовно свідка ОСОБА_12 , яка працювала в ПАТ «Радикал Банк» на посаді начальника відділення, що знаходилось в АДРЕСА_2 , і в присутності якої проводився обшук та вилучалися кошти, то їй ухвала на проведення обшуку в приміщенні відділення банку не вручалась і в протоколі вона як учасник слідчої дії не зазначена, до того ж дозвіл слідчим суддею надавався лише на проведення обшуку за місцем роботи ОСОБА_7 у Департаменті ДАІ МВС України.
Також усупереч вимогам ст. 241 КПК України щодо порядку проведення освідування, без пред'явлення ОСОБА_7 відповідної постанови прокурора, пропозиції пройти освідування, складання окремого протоколу, під час обшуку було фактично проведено освідування ОСОБА_7 , про що в протоколі обшуку зазначено про виявлення на його руках свічення світло-зеленого кольору, у зв'язку з чим здійснено змиви з рук. При цьому відповідно до протоколу обшуку він закінчився 02.10.2014 о 00:41. У той же час, відповідно до протоколу освідування особи від 02.10.2014 освідування ОСОБА_7 відбувалось 02.10.2014 з 02:50 по 03:20 і в ході його проведення встановлено, що у ОСОБА_7 розбита нижня губа з внутрішньої сторони, інших тілесних ушкоджень на тілі не виявлено, при цьому будь-які змиви з його рук не робилися.
За таких обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано визнав недопустимим доказом дані, що містяться у протоколі обшуку від 01.10.2014-02.10.2014, а також з мотивів встановлення недопустимості джерела походження речових доказів, зокрема, грошових коштів, які становили предмет неправомірної вигоди, змивів з рук ОСОБА_7 , ватного тампона зі зразком невидимого люмінесцентного барвника, відхилила відомості, що містяться в висновку експерта №220/5 від 29.10.2014 з дослідження речовин хімічного виробництва та спеціальних хімічних речовин та висновку експерта №261/1 від 14.11.2014 техніко-криміналістичного дослідження.
Надаючи оцінку даним, які були отримані в ході негласних слідчих (розшукових) дій, суд апеляційної інстанції вказав на те, що незважаючи на клопотання сторони захисту ухвали слідчого судді Апеляційного суду м. Києва про надання дозволу на проведення таких дій стосовно ОСОБА_7 , а також постанова прокурора про контроль за вчиненням злочину не були відкриті стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, на стадії закінчення досудового розслідування під час надання доступу до його матеріалів. Як убачається з матеріалів кримінального провадження, такі процесуальні документи були надані стороною обвинувачення в судовому засіданні суду першої інстанції лише 01.08.2016, водночас справа після скасування апеляційним судом попереднього виправдувального вироку стосовно ОСОБА_7 надійшла до суду 05.05.2016, а прокурор звернувся з клопотанням про їх розсекречення лише 12.07.2016 фактично на вимогу суду.
При цьому прокурор не навів причин, що об'єктивно унеможливлювали би відкриття вказаних процесуальних документів, та не довів того, що сторона обвинувачення вживала необхідних і своєчасних заходів, спрямованих на їх розсекречення, однак вони не були розсекречені до моменту передачі справи у суд з причин, що не залежали від волі або процесуальної поведінки прокурора, або це було викликано необхідністю захисту національної безпеки, суспільних інтересів чи захисту іншої особи.
Водночас згідно з вимогами ч. 2 ст. 290 КПК Українипрокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості чи меншого ступеня винуватості обвинуваченого або сприяти пом'якшенню покарання. Сторони кримінального провадження зобов'язані здійснювати відкриття одна одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду. Якщо сторона кримінального провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.
Відповідно до правового висновку, що міститься в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 751/7557/15-к, для доведення допустимості результатів НСРД мають бути відкриті не тільки результати цих дій, а й документи, які стали правовою підставою їх проведення (клопотання слідчого, прокурора, їх постанови, доручення, ухвала слідчого судді), оскільки змістом цих документів сторони можуть перевірити дотримання вимог кримінального процесуального закону стосовно негласних слідчих (розшукових) дій.
Документи, які стали правовою підставою проведення НСРД (зокрема, не розсекречені на момент звернення до суду з обвинувальним актом), не можуть вважатися додатковими матеріалами до результатів проведених негласних слідчих (розшукових) дій, отриманими до або під час судового розгляду, оскільки є їх частиною. Ці процесуальні рішення виступають правовою підставою проведення НСРД, з огляду на їх функціональне призначення щодо підтвердження допустимості доказової інформації, отриманої за результатами проведення таких дій, і повинні перевірятися та враховуватися судом під час оцінки доказів.
Водночас згідно з правовими висновками, сформульованими в Постанові Великої палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 640/6847/15-к, процесуальні документи, які стали підставою для проведення НСРД (ухвали, постанови, клопотання) та які на стадії досудового розслідування не було відкрито стороні захисту в порядку, передбаченому ст. 290 КПК України, з тієї причини, що їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи у суді за умови своєчасного вжиття прокурором всіх необхідних заходів для їх отримання. Якщо сторона обвинувачення не вжила необхідних та своєчасних заходів, що спрямовані на розсекречення процесуальних документів, які стали процесуальною підставою для проведення НСРД і яких немає в її розпорядженні, то в такому випадку має місце порушення норм ст. 290 КПК України.
Крім цього, апеляційний суд звернув увагу, що в протоколах за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) заходів аудіо-, відеоконтролю стосовно ОСОБА_7 від 02.10.2014 та невідкладних слідчих (розшукових) дій зі зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 28.10.2014 зазначено, що матеріали кожного з них знаходяться на оптичних магнітних дисках DVD-R Verbatim №51/3178т та DVD-R №51/3189т відповідно. Згідно з постановою про визнання речовими доказами від 13.12.2014 саме ці диски визнано речовими доказами у кримінальному провадженні. Водночас зазначені диски в порядку ст. 290 КПК України стороні захисту не відкривались і суду першої інстанції для огляду не надавались, а в матеріалах справи містяться надані стороною обвинувачення диски VIDEX DVD+RW №51/378 та Arena CD-R 51/3189, походження яких є незрозумілим.
Також не залишилось поза увагою суду апеляційної інстанції те, що викладені в протоколі про використання заздалегідь ідентифікованих засобів від 01.10.2014 відомості, відповідно до яких огляд та помітка грошових коштів номіналом по 500 гривень в кількості 494 штук, які належать фінансовому відділу ГУ СБ України у м. Києві та Київській області, проводились в присутності понятих ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , суперечать відомостям, викладеним у протоколі про проведення контролю за вчиненням злочину від 02.10.2014, відповідно до якого дії з указаними коштами проводились 30.09.2014 у присутності понятих ОСОБА_16 та ОСОБА_17 .
З огляду на вищенаведене колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про визнання недопустимими відомостей, що містяться в протоколах за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) заходів від 30.09.2014 та 02.10.2014, протоколі за результатами проведення невідкладних слідчих (розшукових) дій зі зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж від 28.10.2014, двох протоколах про використання заздалегідь ідентифікованих засобів від 30.09.2014, протоколах за результатами виконання постанови від 29.09.2014 №21/2-2284т про проведення контролю за вчиненням злочину від 30.09.2014 та 02.10.2014, а також на дисках VIDEX DVD+RW №51/378 та Arena CD-R 51/3189.
Апеляційний суд цілком підставно відкинув як докази висновки експертиз та постанови слідчого про визнання і долучення до кримінального провадження речових доказів як такі, які є похідними від доказів, отриманих з порушенням вимог кримінального процесуального закону. Також колегія суддів апеляційного суду правильно погодилася з рішенням суду першої інстанції, який не прийняв на підтвердження винуватості ОСОБА_7 показання свідків ОСОБА_18 та ОСОБА_19 у частині того, що вони бачили кошти біля ОСОБА_7 у сміттєвому бачку та свічення на руках у ОСОБА_7 , у зв'язку з визнанням недопустимими доказів, отриманих в результаті проведення обшуку. Стосовно ж досліджених судом апеляційної інстанції протоколу обшуку від 03.10.2014 за місцем реєстрації ОСОБА_7 та протоколу обшуку автомобіля останнього від 02.10.2014, в ході яких нічого не виявлялось та не вилучалось, протоколів огляду від 13.12.2014 та 10.12.2014, відповідно до яких було оглянуто предмети та грошові кошти, вилучені під час обшуку 01-02.10.2014 на третьому поверсі буд. АДРЕСА_2 , показань свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_20 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_12 , ОСОБА_21 , ОСОБА_19 , ОСОБА_18 , то за висновком суду їх сукупність не може слугувати доказами винуватості ОСОБА_7 .
Також апеляційний суд обґрунтовано погодився з висновком суду першої інстанції про те, що діяльність слідчих органів у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_22 не була пасивною і не обмежувалась спостереженням, а навпаки носила активний характер і вплинула на поведінку ОСОБА_7 . Зокрема, суди обох інстанцій вірно зауважили, що звернення ОСОБА_9 до СБ України 15.09.2014 та його письмова згода на конфіденційне співробітництво з правоохоронними органами від 25.09.2014 були надані ним до висування ОСОБА_7 згідно з пред'явленим йому обвинуваченням вимог про надання неправомірної вигоди від ОСОБА_10 та ОСОБА_11 . До того ж усупереч викладеним фактичним обставинам під час зміни прокурором обвинувачення в суді при формулюванні пред'явленого ОСОБА_7 обвинувачення кваліфікуюча ознака ч. 3 ст. 368 КК України вимагання неправомірної вигоди йому не інкримінувалася. Крім цього, даючи критичну оцінку показанням ОСОБА_9 , зокрема, з огляду на їх нелогічність та невідповідність критерію «поза розумним сумнівом», а також участі у кримінальному провадженні як понятих ОСОБА_16 та ОСОБА_17 , апеляційний суд зазначив, що ці особи неодноразово залучались органами СБУ як поняті у кримінальних провадженнях за ч. 3 ст. 368 КК України, а ОСОБА_16 до того ж, будучи викритим у 2010-2012 роках у шахрайстві та звідництві, виступає постійним заявником у 2013-2014 роках у справах про хабарництво. За таких обставинкасаційний суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність ознак провокації вчинення злочину.
Встановивши, що порушення, допущені під час проведення досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні, не можуть бути усунуті судом, анаявні в матеріалах провадження докази поза розумним сумнівом не підтверджують винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, суд апеляційної інстанції цілком слушно погодився з вироком місцевого суду про виправдання ОСОБА_7 , із чим погоджується також і колегія суддів касаційного суду.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цьому кримінальному провадженні, судом касаційної інстанції не встановлено.
Таким чином, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню. У зв'язку із цим та керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд вважає за необхідне залишити вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду стосовно ОСОБА_7 без зміни.
З цих підстав Суд ухвалив:
Касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8 , який брав участь у провадженні в суді апеляційної інстанції, залишити без задоволення, а вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 вересня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 10 березня 2020 року стосовно ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3