27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 442/2603/18
провадження № 61-3482 св 19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Відділ освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради Львівської області,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року в складі судді Гарасимків Л. І. та на постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року в складі колегії суддів Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради Львівської області та просив визнати незаконним і скасувати наказ від 05 березня 2018 року №05-2/23 про його звільнення з посади директора Дрогобицької дитячо-юнацької спортивної школи імені І. Боберського та поновити його на раніше займаній посаді, стягнувши з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування своїх вимог позивач указував, що з 30 січня 2013 року працював на посаді директора Дрогобицької дитячо-юнацької спортивної школи імені І. Боберського, з якої був незаконно звільнений і на якій на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 березня 2018 року наказом роботодавця від 02 березня 2018 року поновлений.
Після поновлення на роботі керівництво чинило тиск на ОСОБА_1 та погрожувало, що якщо він не звільниться за власним бажанням, то його звільнять з посади з інших підстав.
У зв'язку з цим 05 березня 2018 року позивач подав роботодавцю заяву про звільнення з 30 березня 2018 року за згодою сторін, а 26 березня 2018 року подав заяву, в якій відкликав подану заяву про звільнення, зазначаючи, що на нього чиниться тиск і волевиявлення на звільнення він не має.
Згоди на відкликання заяви відповідач не надав, про що повідомив позивача листом від 28 березня 2018 року.
Наказом відділу освіти виконавчого органу Дрогобицької міської ради від 05 березня 2018 року ОСОБА_1 звільнено з посади з 30 березня 2018 року за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
ОСОБА_1 вказує, що не мав волевиявлення на складення заяви про звільнення, яку його примусили написати, та станом на 30 березня 2018 року відкликав власну згоду на звільнення, що виключає можливість звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
Зазначає також, що звільнення проведене в період його тимчасової непрацездатності.
У зв'язку з допущеними роботодавцем порушеннями законодавства про працю ОСОБА_1 просив у судовому порядку скасувати наказ про звільнення, поновивши його на раніше займаній посаді та стягнувши середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача здійснене роботодавцем із дотриманням вимог законодавства, оскільки заява позивача про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за угодою сторін не була прийнята (задоволена) відповідачем, а також з того, що належних і допустимих доказів на підтвердження того, що заява про звільнення була складена під впливом психологічного тиску та примусу, позивач не надав.
Аргументи позивача про незаконність звільнення в період його перебування на стаціонарному лікуванні суд першої інстанції відхилив з посиланням на те, що заборона звільнення в період тимчасової непрацездатності поширюється на випадки звільнення працівника з ініціативи роботодавця, до яких звільнення за угодою сторін не відноситься.
Короткий зміст судового рішення апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року - без змін.
Апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи та на підставі належних і допустимих доказів дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують.
Аргументи учасників справи
15 лютого 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року та на постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року й просить скасувати оскаржувані судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Наполягає на тому, що заяву про звільнення написав під тиском, тому пізніше її відкликав, що фактично було підтверджено представником відповідача у судовому засіданні, однак не відображено в рішеннях судів попередніх інстанцій.
У травні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив відповідача на дану касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Зазначав, що позивач звільнений із посади за згодою сторін на підставі його заяви, згоди на відкликання якої відповідач не надавав. Вважав відсутніми правові підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в даній справі.
Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на виконання рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 березня 2018 року наказом від 02 березня 2018 року № 01-2/56 «Про поновлення на роботі» ОСОБА_1 поновлено на посаді директора Дрогобицької дитячо-юнацької спортивної школи імені І. Боберського з 11 січня 2018 року.
05 березня 2018 року ОСОБА_1 подав до відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради заяву про звільнення його з посади директора ДЮСШ імені І. Боберського за згодою сторін із 30 березня 2018 року.
Згідно з наказом роботодавця від 05 березня 2018 року № 05-2/23 ОСОБА_1 звільнено з роботи з 30 березня 2018 року за згодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України.
05 березня 2018 року відділ освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради склав акт про відмову ОСОБА_1 ознайомитися з наказом про звільнення в зв'язку з тим, що він бажає ознайомитися з відповідним наказом лише в день звільнення, тобто 30 березня 2018 року.
26 березня 2018 року ОСОБА_1 подав до відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради заяву про відкликання заяви про звільнення від 05 березня 2018 року, яка мотивована тим, що при написанні останньої на нього чинився тиск з боку керівництва.
На вказану заяву відділ освіти виконавчого органу Дрогобицької міської ради листом від 28 березня 2018 року № 01-4/411 повідомив ОСОБА_1 , що не надає своєї згоди на відкликання заяви про звільнення від 05 березня 2018 року.
27 березня 2018 року ОСОБА_1 повідомив відділ освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради, що перебуває на стаціонарному лікуванні.
10 квітня 2018 року, після стаціонарного лікування, святкових та вихідних днів, ОСОБА_1 було вручено трудову книжку й на його вимогу надано для ознайомлення оскаржуваний наказ від 05 березня 2018 року № 05-02/23.
У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження звільнення під тиском і відсутності волевиявлення працівника на таке звільнення.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.
Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України(тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).
У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з'ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.
Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Аналогічний висновок викладений, зокрема, в постановах Верховного Суду від 23 грудня 2019 року в справі № 233/1563/18 (провадження № 61-47560св18) та від 31 серпня 2020 року в справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19).
Підтвердженням ініціативи працівника про звільнення за угодою сторін, як правило, є його письмова заява, яка в даному випадку власноручно написана позивачем 05 березня 2018 року.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що отримавши заяву ОСОБА_1 щодо відкликання заяви про звільнення, роботодавець не надав своєї згоди на анулювання (відкликання) відповідної домовленості, а тому відсутні підстави для продовження трудових відносин між сторонами.
Установивши, що факт написання заяви про звільнення під впливом психологічного тиску з боку відповідача не доведений ОСОБА_1 в установленому законом порядку, суди обґрунтовано відхилили доводи позивача про відсутність його волевиявлення на написання заяви від 05 березня 2018 року.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди не відобразили в судових рішеннях факт визнання в судовому засіданні представником відповідача здійснення роботодавцем тиску на працівника, спростовуються змістом постанови апеляційного суду, в якій зазначено, що в суді апеляційної інстанції начальник відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської Ради Сушко П. Я. категорично заперечив наявність чинення тиску на позивача при написанні останнім заяви 05 березня 2018 року про звільнення з роботи за угодою сторін.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі, ОСОБА_1 посилався також на те, що звільнення проведено в період його тимчасової непрацездатності.
Суди встановили, що ОСОБА_1 27 березня 2018 року повідомив відповідача про те, що перебуватиме на стаціонарному лікуванні. Після закриття листка непрацездатності та виходу на роботу 10 квітня 2018 року, позивач отримав трудову книжку та оскаржуваний наказ про звільнення для ознайомлення.
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
04 вересня 2019 року Конституційний Суд України ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18)щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У абзаці п'ятнадцятому пункту 3 мотивувальної частини вказаного рішення вказано, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини.
Отже, за встановлених судами обставин звільнення позивача за угодою сторін в період його тимчасової непрацездатності є незаконним.
Велика Палата Верховного Суду в пункті 39 постанови від 15 вересня 2020 року в справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670 цс 19) сформулювала висновок, що в разі порушення гарантії, передбаченої частиною третьою статті 40 КЗпП України, негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
З урахуванням викладеного порушене право ОСОБА_1 підлягає поновленню шляхом зміни дати його звільнення з 30 березня 2018 року на 10 квітня 2018 року (перший робочий день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди виходили з того, що така вимога є похідною від вирішення вимоги про поновлення позивача на роботі, а тому за відсутності підстав для визнання звільнення ОСОБА_1 незаконним середній заробіток стягненню не підлягає.
За змістом частини першої статті 235 КЗпП України оплата вимушеного прогулу має місце у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу.
У постанові Верховного Суду від 16 грудня 2020 року в справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100 св 20) зроблено висновок, що «аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов'язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця. Виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов'язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю. За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати. Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню. Отже, оплата вимушеного прогулу у встановлених вказаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов'язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові. У випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того, що працівник не виконував свої трудові обов'язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця. Зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування"».
Оскільки суди дійшли правильного по суті висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак з помилкових мотивів, оскаржувані судові рішення в зазначеній частині підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої і четвертої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Ураховуючи наведене, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову в цій частині шляхом зміни дати звільнення ОСОБА_1 із займаної посади з 30 березня 2018 року на 10 квітня 2018 року. Оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають зміні з викладенням їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та, зокрема, часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання наказу про звільнення незаконним і поновлення на роботі.
При цьому, позивач відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору в частині позовних вимог про поновлення на роботі.
Таким чином, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір пропорційно задоволеним вимогам, що підлягав сплаті позивачем за подачу позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у загальному розмірі 3 171,60 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради Львівської області про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.
Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з посади директора Дрогобицької дитячо-юнацької спортивної школи імені І. Боберського на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України з 30 березня 2018 року на 10 квітня 2018 року.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради Львівської області про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Стягнути з відділу освіти виконавчих органів Дрогобицької міської ради Львівської області на користь держави судовий збір за розгляд справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 3 171,60 грн.
Із моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2018 року та постанова Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року в скасованій частині втрачають законну силу.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук
М. Ю. Тітов