Справа № 348/1268/20
Провадження № 1-кп/348/162/21
01 лютого 2021 року м.Надвірна
Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області
в складі: головуючого судді - ОСОБА_1 ,
секретаря - ОСОБА_2 ,
з участю: прокурора - ОСОБА_3 ,
обвинуваченого - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Надвірна кримінальне провадження №12018090200000532 від 07.08.2018 року про обвинувачення:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця: м.Київ, зареєстрованого: АДРЕСА_1 , жителя: АДРЕСА_2 , з повною загальною середньою освітою, на час вчинення злочину - військовослужбовця за контрактом, солдата, стрільця взводу охорони роти охорони батальйону військової частини НОМЕР_1 , на даний час працюючого кур'єром в компанії «Глово», неодруженого, на утриманні немає нікого, несудимого, громадянина України, у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.408 КК України, -
Обвинувачений ОСОБА_4 будучи військовослужбовцем за контрактом вчинив дезертирство, тобто нез'явлення на службу з відпустки з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану.
Злочин ним вчинено при наступних обставинах:
22.02.2018 року ОСОБА_4 з Міністерством оборони України укладено контракт про проходження військової служби. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 30.11.2017 року за №254 солдата ОСОБА_4 призначено на посаду стрільця взводу охорони роти охорони батальйону військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 22.11.2017 року №244 солдат ОСОБА_4 зарахований до списків особового складу та на всі види забезпечення даної військової частини.
Відповідно до ст.65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Проходячи військову службу у вищевказаній військовій частині солдат ОСОБА_4 відповідно до вимог ст.ст.9, 11, 16, 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст.1, 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України повинен був свято і беззаперечно дотримуватися Конституції України, Законів України, Військової присяги, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, дорожити честю і гідністю військовослужбовця, берегти військову честь і поважати гідність інших людей, не допускати негідних вчинків, виконувати свої службові обов'язки, які визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою, та дотримуватися вимог статутів Збройних Сил України.
Згідно ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Також, у ст.1 Закону України «Про оборону України» надається визначення терміну особливий період, - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
З моменту видання виконувачем обов'язків Президента України Указу «Про часткову мобілізацію» №303/2014 від 17.03.2014 року на території України почав діяти особливий період, який триває до теперішнього часу.
Згідно п.п.1, 3 ч.3 ст.24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язок військової служби на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять) чи поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його направлено туди за наказом відповідного командира (начальника).
Про особливий період несення військової служби та порядок проходження військової служби солдату ОСОБА_4 достеменно було відомо і до часу нез'явлення на службу останній дотримувався встановленого порядку несення служби та виконував покладені на нього завдання.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 27.06.2018 року №144 солдат ОСОБА_4 вибув у щорічну основну відпустку за 2018 рік на 25 діб, з 02.07.2018 року по 26.07.2018 року.
Однак, 27.07.2018 року о 08 год. 00 хв. солдат ОСОБА_4 , діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, проходячи військову службу за контрактом, в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, з метою ухилитися від виконання обов'язків військової служби назавжди, без поважних причин, не з'явився на службу з відпустки до розташування військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 ), приховуючи свою належність до Збройних Сил України, не повідомляючи про себе органам військового управління та правоохоронним органам, як про військовослужбовця, який не з'явився на службу до військової частини.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 10.08.2018 року №180 солдат ОСОБА_4 виключений зі списків особового складу і всіх видів забезпечення вказаної військової частини.
Таким чином, своїми діями солдат ОСОБА_4 вчинив дезертирство, тобто нез'явлення на службу з відпустки з метою ухилитися від військової служби, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, передбачене ч.3 ст.408 КК України.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні інкримінованого йому злочину при обставинах, викладених в обвинувальному акті визнав повністю та пояснив, що 22.02.2018 року він з Міністерством оборони України уклав контракт про проходження військової служби. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 його було призначено на посаду стрільця взводу охорони роти охорони батальйону військової частини НОМЕР_1 та зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення даної військової частини.
Згідно наказу командира вказаної військової частини він вибув у відпустку за 2018 рік на 25 діб, з 02.07.2018 року по 26.07.2018 року.
В подальшому, 27.07.2018 року о 08 год. 00 хв. він не з'явився на службу з відпустки до розташування військової частини НОМЕР_1 та продовжував перебувати поза її межами, у зв'язку з тим, що захворів його батько, а саме була підозра на інсульт. Крім того, у нього виникли проблеми в сім'ї та непорозуміння з його дівчиною і під впливом цього він не повернувся до військової частини. Про свої наміри не продовжувати військову службу командування військової частини він не повідомив та залишився вдома.
Усвідомлює, що вчинив злочин, оскільки не з'явився на місце проходження служби у особливий період.
Просить його суворо не карати, у вчиненому щиро розкаюється та обіцяє стати на шлях виправлення. Стверджує, що вчинити даний злочин та ухилитися від проходження служби його спонукали сімейні обставини.
Беручи до уваги те, що обвинувачений ОСОБА_4 в повному обсязі визнав свою вину у вчиненні інкримінованого йому органом досудового слідства кримінального правопорушення при обставинах, викладених у обвинувальному акті, та зважаючи на те, що прокурор також не оспорював фактичні обставини провадження, і судом встановлено, що учасники судового розгляду, в тому числі обвинувачений, правильно розуміють зміст цих обставин та відсутні сумніви щодо добровільності їх позиції, роз'яснивши їм положення ч.3 ст.349 КПК України про те, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати фактичні обставини справи у апеляційному порядку, вислухавши думку учасників судового процесу, які не заперечували проти розгляду кримінального провадження, в порядку, передбаченому ч.3 ст.349 КПК України, суд визнає недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин провадження, які ніким не оспорюються.
Враховуючи викладене, суд, допитавши обвинуваченого та дослідивши матеріали кримінального провадження, що характеризують особу обвинуваченого, прийшов до висновку, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому злочину при обставинах викладених в обвинувальному акті, доведена повністю.
Дії ОСОБА_4 , які виразились у дезертирстві, тобто нез'явленні на службу з відпустки з метою ухилитися від військової служби, вчиненому в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, вірно кваліфіковано за ч.3 ст.408 КК України.
При обранні покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд приймає до уваги ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, який відповідно до ст.12 КК України відноситься до тяжких злочинів, особу обвинуваченого, те, що вперше притягується до кримінальної відповідальності, на обліку у психіатричному та наркологічному кабінетах не перебуває, його поведінку до і після вчинення злочину, ставлення до скоєного та обставини, що пом'якшують покарання.
По місцю проживання обвинувачений ОСОБА_4 характеризується позитивно.
Обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , відповідно до ч.ч.1, 2 ст.66 КК України, суд враховує повне визнання вини у вчиненому, щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Обтяжуючих вину ОСОБА_4 обставин судом не встановлено.
Відповідно до вимог ч.2 ст.65 КК України, особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, а згідно ч.2 ст.50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.
З врахуванням всіх обставини кримінального провадження та даних про особу обвинуваченого ОСОБА_4 , суд прийшов до висновку, що йому слід призначити покарання необхідне і достатнє для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, в межах санкції інкримінованої йому статті, що передбачає покарання за вчинений злочин, а саме у виді п'яти років позбавлення волі.
Разом з тим, беручи до уваги всі дані про особу обвинуваченого ОСОБА_4 та обставини, що пом'якшують його покарання, суд вважає, що виправлення обвинуваченого ще можливе без ізоляції від суспільства, і що є підстави звільнити його від відбування призначеного основного покарання у виді позбавлення волі з випробовуванням, застосувавши ст.75 КК України, а тому з врахуванням вищенаведеного, суд прийшов до висновку, що обвинуваченому ОСОБА_4 слід визначити іспитовий строк - три роки.
Згідно ст.76 КК України на обвинуваченого ОСОБА_4 під час іспитового строку слід покласти обов'язок періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
На думку суду, саме таке основне покарання у виді позбавлення волі, але з іспитовим строком, буде достатнім і необхідним для виправлення ОСОБА_4 та попередження скоєння ним нових кримінальних правопорушень, справедливим у співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № № 43759/10 та 43771/12», зазначає, що хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Дане ж покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005 р.; «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005 р.; «Ісмайлова проти Росії» від 29.11.2007 р.).
Тобто, як наслідок, формальні моменти не можуть бути вирішальними, головною є можливість у кожній конкретній справі оцінити основну мету застосування певного заходу та характер впливу на особу, які можуть істотно відрізнятися, навіть, за зовнішньої подібності відповідних примусових заходів, бо суд стоїть на тій позиції, що незалежно від того, що вчинили злочинці, визнання їх людської гідності передбачає надання їм можливості ресоціалізувати себе за час відбування покарання з перспективою колись стати відповідальним членом вільного суспільства, що, у цій ситуації, при застосуванні саме такого покарання, є можливим.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, оскільки справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, так як Конституційний Суд України у Рішенні від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що: «Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому кримінальному правопорушенню; категорія справедливості передбачає, що покарання за кримінальне правопорушення повинно бути домірним кримінальному правопорушенню».
Вимога додержуватися справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
У той час, як призначення будь-якого іншого виду покарання без звільнення від його відбування, суд сприймає, як діяння, яке б вказувало на те, що саме у цій ситуації, та обставинах при яких було вчинено злочин, воно сприймалося б, як грубо непропорційне (діяння та покарання), як наслідок, у світлі практики, ЄСПЛ, сприймалося б як жорстоке поводження, тобто суперечило статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Враховуючи наведене, обраний обвинуваченому такий вид покарання, на переконання суду, відповідатиме не тільки тяжкості вчиненого ОСОБА_4 злочину та обставинам провадження, але й особі самого обвинуваченого, є обгрунтованим та буде відповідати меті покарання.
Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся.
Судові витрати та речові докази у даному кримінальному провадженні, питання щодо яких має вирішувати суд - відсутні.
Запобіжний захід щодо обвинуваченого ОСОБА_4 на стадії досудового розслідування та судового розгляду не обирався, арешт на майно не накладався.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.370, 371, 373, 374 КПК України, суд, -
ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.408 КК України та призначити йому покарання - 5 (п'ять) років позбавлення волі.
Застосувати ст.75 КК України і звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком - 3 (три) роки.
Згідно п.п.1, 2 ч.1, п.2 ч.3 ст.76 КК України покласти на ОСОБА_4 під час іспитового строку наступні обов'язки:
- періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;
- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Запобіжний захід відносно обвинуваченого ОСОБА_4 - не обирався.
Вирок суду може бути оскаржений з підстав, передбачених ст.394 КПК України, до Івано-Франківського апеляційного суду через Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області протягом 30 днів з дня його проголошення, а обвинуваченим ОСОБА_4 - в той самий строк з часу отримання копії вироку.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення апеляційним судом.
Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору.
Інші учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
Суддя ОСОБА_1