01 лютого 2021 року, місто Новоград-Волинський Житомирської області
Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області
в складі: головуючого - судді Мозгового В.Б.,
(Справа № 285/4481/20, провадження у справі № 2/0285/183/21)
розглянув у судовому засідання у спрощеному порядку без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання бездіяльності щодо не проведення остаточного розрахунку при звільненні протиправною та зобов'язати вчинити певні дії,
В грудні 2020 року до суду звернувся представник позивача ОСОБА_3 з позовом до відповідачки ОСОБА_2 в якому просив суд визнати протиправною бездіяльність останньої щодо непроведення остаточного розрахунку з ОСОБА_1 в день його звільнення та зобов'язати ОСОБА_2 провести остаточний розрахунок при звільненні і виплатити на користь ОСОБА_1 . Середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку по день фактичного його проведення.
В обґрунтування позову зазначає, що постановою Житомирського апеляційного суду від 25.08.2020 року у справі №285/373/19 змінено підставу та дату звільнення, а саме звільнено ОСОБА_1 26 грудня 2018 року за ч.3 ст.38 КЗпП України. Відповідачка ОСОБА_2 не зважаючи на зазначене судове рішення, до цього часу не виплатила заборгованість по заробітній платі та вихідну допомогу при звільненні відповідно до ч. 3 ст.38 КЗпП України.
Представник позивача посилаючись на те, що оскільки відповідачка в порушення вимог ст. 116 КЗпП не здійснила виплату всіх сум належних ОСОБА_4 на день його звільнення, просить суд позов задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 у поданому відзиві позов не визнала.
Відповідач посилаючись на те, що оскільки наданий час діяльність ФОП ОСОБА_2 припинена, карткові рахунки ОСОБА_1 для зарахування коштів не активні, що унеможливлює виконання постанови апеляційного суду, а також те, що дії позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_6 є протиправними щодо зобов'язання її виконати рішення суду, просить в задоволенні позову відмовити.
Позивач та його представник не скористались своїм правом на подачу відповіді на відзив.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.
Згідно ч.3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Відповідно до ст. 44 КЗпП України працівнику виплачується вихідна допомога при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Встановлено, що постановою Житомирського апеляційного суду від 25.08.2020 року у справі №285/373/19 змінено підставу та дату звільнення ОСОБА_1 з посади водія-експедитора ФОП ОСОБА_2 з 18 грудня 2018 року за систематичне невиконання трудових обов'язків ( частина 3 статті 40 КЗпП України) на звільнення з 26 грудня 2018 року за частиною третьою статті 38 КЗпП України та стягнуто заборгованість по заробітній платі /а.с.5-11/.
Таким чином, оскільки ОСОБА_1 постановою апеляційного суду було змінено підстави звільнення, а саме за ч. 3 ст. 38 КЗпП України (не виконання роботодавцем законодавства про працю), на відповідачку ОСОБА_4 законодавством покладено обов'язок виплатити йому вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку.
Доводи відповідачки ОСОБА_2 про відсутність у неї підстав для проведення з ОСОБА_1 розрахунку при звільненні, оскільки ФОП ОСОБА_2 припинено, не ґрунтуються на нормах право, а тому судом до уваги не беруться, виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 609 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно з ст 51 ЦК України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Частиною 9 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» передбачено, що фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Відповідно до ч. 1 ст. 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Зобов'язання виникають, зокрема, з договорів та інших юридичних фактів (стаття 11 ЦК України). Зобов'язанням є правовідношення (частина перша статті 509 ЦК України), а змістом правовідношення - права й обов'язки його сторін.
Відтак, у разі припинення підприємницької діяльності фізичною особою, як її права, так і обов'язки за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як за фізичною особою.
Викладене узгоджується з висновком щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18)
Отже, припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця відповідача не звільняє її від зобов'язання з виплати належних працівнику сум.
Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною першою статті 117 КЗпП України передбачено, що вразі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок, якщо він в цей день не працював. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного, враховуючи те, що обов'язок ОСОБА_2 виплатити вихідну допомоги ОСОБА_1 виник з 25.08.2020 року (набрання рішенням суду законної сили), а також те, що представником позивач не надано доказів, що ОСОБА_1 після ухвалення рішення звертався до ОСОБА_2 з вимогою про розрахунок, в якій було б зазначено, яким чином повинен бути проведений розрахунок (спосіб оплати, № розрахункового рахунку), суд приходить до висновку, що наданий час права ОСОБА_1 з боку відповідачки ОСОБА_2 не порушені, в зв'язку з чим звернення з позовом є передчасним.
Також суд вважає за необхідне, звернути увагу ще на одну обставину.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (див. пункт 57 постанови ВП Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17).
Суд вважає, що вразі невиплати з вини роботодавця належних працівнику сум при звільненні, належним та ефективним способом захисту трудових прав працівника, буде, не зобов'язання роботодавця провести розрахунок, оскільки трудовим законодавством на нього вже покладено такий обов'язок, а стягнення з роботодавця на користь працівника сум належних йому при звільненні (розмір вихідної допомоги, розмір середнього заробітку), вразі не виплати їх з вини роботодавця.
Такий висновок слідує і із роз'яснень, викладених у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 13, а саме, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Отже, виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 10, 81, 264, 265, 268, 279 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживаючого АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , мешканка АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності щодо не проведення остаточного розрахунку при звільненні протиправною та зобов'язати вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Згідно п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК (від 03.10.2017 року) апеляційна скарга подається учасниками справи до Апеляційного суду Житомирської області через Новоград-Волинський міськрайонний суд.
Повне судове рішення складено - 01.02.2021 року.
Головуючий