ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
01 лютого 2021 року м. Київ № 640/1027/21
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вовк П.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправним та скасування рішення.
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі також - відповідач), в якому позивач просить суд визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Гаспаряна Рафаеля Гагіковича про стягнення виконавчого збору, винесену у межах виконавчого провадження №51257572 від 23 вересня 2016 року.
Ухвалою суду від 22 січня 2021 року було відкрито провадження в даній справі та вирішено здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю оскаржуваного рішення з огляду на скасування заочного рішення суду, на підставі якого було відкрите відповідне виконавче провадження. Крім того позивач зазначає, що виконавчий збір стягується виключно з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом, чого в даному випадку не було, а отже і виконавчий збір не підлягає стягненню з позивача як боржника у межах виконавчого провадження.
За час розгляду справи відповідачем не було надано відзиву на позовну заяву або будь-якого іншого документу, з якого було б можливим встановити його ставлення до заявлених позовних вимог.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як вбачається з матеріалів справи, 11 листопада 2015 року Святошинським районним судом міста Києва по справі № 759/10456/15-ц прийнято заочне рішення про стягнення з позивача на користь ПАТ «БГ Банк» боргу у розмірі 6 157 585, 91 грн., 3 654, 00 грн. судового збору (далі також - заочне рішення).
01 червня 2016 року Відділом примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві відкрито виконавче провадження № 51257572 з примусового виконання заочного рішення.
23 вересня 2016 року у межах виконавчого провадження № 51257572 було прийнято постанову про стягнення виконавчого збору, яка є предметом оскарження у межах розгляду даної справи.
26 березня 2019 року ухвалою Святошинського районного суду міста Києва у справі № 759/10456/15-ц було замінено сторону виконавчого провадження з ПАТ «БГ Банк» його правонаступником - ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку».
25 жовтня 2019 року виконавче провадження № 51257572 з примусового виконання заочного рішення було завершене на підставі заяви ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» про повернення виконавчого документа відповідно до п. 1 ч. 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
30 жовтня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Ігнатенком К.Е. відкрито виконавче провадження № 60453856 щодо примусового виконання заочного рішення.
04 березня 2020 року ухвалою Святошинського районного суду міста Києва по справі № 759/10456/15-ц було скасоване заочне рішення.
У свою чергу, у зв'язку з скасуванням заочного рішення, 06 березня 2020 року постановою приватного виконавця Ігнатенка К.Е. було закінчено виконавче провадження № 60453856.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ч. 1 статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV), в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваної постанови, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Відповідно до вимог ч. 2 статті 25 Закону № 606-XIV, державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
При цьому, ч.ч. 1, 2 статті 28 Закону № 606-XIV визначала, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.
Тобто, норми Закону № 606-XIV не встановлювали залежності між прийняттям постанови про стягнення виконавчого збору та обставинами вчинення державним виконавцем дій по здійсненню примусового стягнення з боржника в межах виконавчого провадження.
На це вказує не лише норма ч. 2 статті 28 Закону № 606-XIV, але й та обставина, що розмір виконавчого збору законодавчо поставлений у відсоткову залежність від суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від суми, яка є фактично стягнутою в межах виконавчого провадження.
Таким чином необґрунтованими є доводи позивача про те, що виконавчий збір стягується виключно з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом, які базуються на нормах Закону України «Про виконавче провадження», які не були чинними на момент прийняття оскаржуваного позивачем рішення.
Суд зазначає, що добровільне виконання боржником судового рішення у строк, встановлений статтею 25 Закону № 606-XIV, визнавалось підставою для звільнення його від сплати виконавчого збору та інших витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій. Дана норма була спрямована на стимулювання добровільного виконання рішень суду та підвищення ефективності виконавчого провадження.
Разом з тим, невиконання боржником у встановлений строк виконавчого документу в добровільному порядку було підставою для примусового виконання такого документу, що, в свою чергу, тягло за собою застосування специфічних санкцій майнового характеру, а саме - стягнення виконавчого збору та інших витрат виконавчого провадження.
З наведеного вбачається, що Закон № 606-XIV (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) не ставить можливість застосування санкцій у вигляді стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.
Наведений висновок узгоджується з судовою практикою Верховного Суду, сформованою ним при розгляді справ № 819/2389/15, № 826/19730/16, № 815/1996/17, №808/2840/16, № 640/19510/16-а.
Беручи до уваги наведене, суд доходить до висновку про безпідставність наведених у позовній заяві доводів протиправності оскаржуваного рішення та вчинення дій по стягненню з позивача виконавчого збору у межах виконавчого провадження №51257572.
Доводи позивача про необхідність скасування оскаржуваної постанови з огляду на скасування у судовому порядку заочного рішення судом оцінюються критично, оскільки відповідно до вимог ч. 5 статті 28 Закону № 606-XIV та ч. 7 статті 27 чинного Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII, у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню. Дана норма до спірних правовідносинах не підлягає застосуванню, оскільки виконавче провадження № 51257572 було завершене на підставі заяви ТОВ «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» про повернення виконавчого документа відповідно до п. 1 ч. 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа), а заочне рішення було скасоване вже після завершення виконавчого провадження № 51257572.
Водночас, ні Закон № 606-XIV, ні Закон № 1404-VIII не передбачають що підставою для скасування постанови про стягнення виконавчого збору скасування рішення, що підлягало виконанню. Відповідно, дана обставина не впливає на правомірність оскаржуваного рішення, а тому суд не вбачає підстав для його скасування.
При вирішенні даної справи суд враховує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За наслідком здійснення аналізу оскаржуваного рішення на відповідність наведеним вище критеріям, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуване рішення відповідає наведеним у ч. 2 статті 2 КАС України критеріям.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (03056, місто Київ, вулиця Олекси Тихого, 32; код ЄДРПОУ 43315602) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
За правилами ч. 6 статті 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.
Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону №2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя П.В. Вовк