Україна
Донецький окружний адміністративний суд
29 січня 2021 р. Справа№200/11390/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Арестової Л.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у порядку письмового провадження) в приміщенні Донецького окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (місце рестрації: АДРЕСА_1 ; рнокпп: НОМЕР_1 ) до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місце знаходження: вул. Зелінського, буд. 27а, м. Маріуполь, Донецька область; код ЄДРПОУ: 42171861) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
07 грудня 2020 року на адресу Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про:
- визнання протиправною бездіяльність Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не проведення на найбільш вигідних умовах перерахунку пенсії позивачу відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з зарахуванням до загального страхового стажу періодів роботи у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 12 червня 2020 року з урахуванням стажу за період з 0205.2018 року по 15.09.2020 року щодо не зарахування до загального страхового стажу періоду роботи позивача у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.05.2015 по 01.05.2018 (по день призначення пенсії);
- зобов'язання Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зробити на найбільш вигідних умовах перерахунок, нарахування та виплату пенсії позивачу, відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Порядку проведення перерахунку пенсії без додаткового звернення особи відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 18.05.2018 № 10-1, з зарахуванням до загального страхового стажу періодів роботи у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» : з 12 червня 2020 року з урахуванням стажу за період з 02.05.2018 року по 31.05.2020 року;
- зобов'язання Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зарахувати до загального страхового стажу період роботи позивача у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.05.2015 року по 01.05.2018 року (по день призначення пенсії);
- зобов'язання Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зробити перерахунок, нарахування та виплату пенсії позивачу з дня призначення пенсії, з урахуванням страхового стажу період роботи у Публічному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.05.2015 по 01.05.2018 (по день призначення пенсії).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач продовжувала працювати після призначення їй пенсії, проте пенсійні виплати не перераховувались з зарахуванням подальших, після призначення пенсії, періодів роботи. Також позивач дізналась, що через несплату підприємством-роботодавцем страхових внесків, період роботи з 2015 року не зараховано до її страхового стажу.
Позивач вважає дії відповідача щодо не зарахування страхового стажу роботи протиправними та такими, що порушують її конституційні права, оскільки в трудовій книжці позивача наявні всі необхідні записи, а тому позивач звернулась з даним позовом до суду.
Представник відповідача надав до суду відзив, вказав, що позивачу не зараховано страховий стаж за період роботи з 01.05.2015 року по 01.05.2018 року у ПАТ «Азовзагальмаш» через не сплату страхових внесків.
У зв'язку з чим, представник УПФ вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 11 грудня 2020 року позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою суду від 24 грудня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі, за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 є отримувачем пенсії з 02.05.2018 року за віком призначеної та обчисленої у відповідності до ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Дата перерахунку - 12.06.2020 року у зв'язку зі зміною прожиткового мінімуму.
Так, з даних з електронної пенсійної справи позивача вбачається, що їй зараховано при призначенні пенсії її стаж до 30.04.2015 року.
Відповідно до записів трудової книжки НОМЕР_2 ОСОБА_1 з 01.08.2006 по 15.09.2020 працювала розподілювачем робіт на ПАТ «Азовзагальмаш».
Відповідно до даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, з 07. 2015 року за позивача не сплачувались страхові внески.
Спірним питанням даної справи є правомірність дій відповідача стосовно не зарахування стажу для перерахунку пенсії позивачу.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства соціальної політики України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.
Отже, відповідач має діяти в межах та у спосіб, встановлених законодавчих норм.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією України та Законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
Відповідно до ст. 58 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду.
Згідно ст. 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.93 N 637 "Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній" за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Згідно ч.3 ст.44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Проте, якщо у трудовій книжці не зазначені відомості про умови праці та характер виконуваної роботи, то для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників.
Абзацом першим частини першої статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не менше ніж мінімальний страховий внесок.
Страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування найманих працівників та інших осіб, які належать до кола осіб, що підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та зазначені у статті 11 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», сплачуються їх роботодавцями та безпосередньо застрахованими особами.
Така редакція існує після визнання неконституційними змін, внесених пунктом «б» підпункту 10 пункту 35 Розділу 2 Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-6 визнаних такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008.
Відповідно до п.6 ст. 92 Конституції України включно законами України визначаються зокрема, форми і види пенсійного забезпечення. Такими законами є Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788-12 та Закон України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» №1058 від 9 липня 2003 року.
Механізм обов'язкового пенсійного страхування передбачає відповідні державні гарантії реалізації застрахованими особами своїх пенсійних прав.
Так, зокрема статтею 113 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що держава створює умови для функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування і гарантує дотримання законодавства з метою захисту майнових та інших прав і законних інтересів осіб стосовно здійснення пенсійних виплат.
Згідно ч. 1 ст. 16 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» застрахована особа має право отримувати від страхувальника підтвердження про сплату страхових внесків, вимагати від страхувальників сплати внесків, у тому числі в судовому порядку тощо.
З цим правом кореспондується обов'язок страхувальника нараховувати, обчислювати і сплачувати в установлені строки та в повному обсязі страхові внески (п. 6 ч. 2 ст. 17 Закону) незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 20 Закону).
Суд наголошує, що позивач не може нести відповідальність за неналежне виконання своїх обов'язків підприємством, зокрема, щодо сплати страхових внесків.
Тому позовні вимоги підлягають задоволенню в частині зарахування періодів роботи з 01.05.2015 по 01.05.2018 з дня призначення пенсії та з 02.05.2018 року по 31.05.2020 року з дня перерахунку пенсії.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "не безпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).
Отже, "ефективний засіб правового захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Матеріали справи свідчать, що відповідачем протиправно не враховано періоди роботи позивачу для перерахунку пенсії, що в свою чергу зумовило необхідність звернення позивача за захистом свого порушеного права до суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до п. 7 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з п. 7 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
За правилами частин 1, 5 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в разі якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів. Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).
Отже, "ефективний засіб правового захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
Таким чином, позовні вимоги підлягають повному задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Позивачем сплачено судовий збір в сумі 840,80 грн.
Згідно ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, зважаючи на те, що позивачем сплачено суму судового збору, суд приходить до висновку про необхідність стягнення за рахунок бюджетних асигнувань з управління відповідача судового збору у розмірі 840,80 грн. на користь позивача, як того вимагає ч.2 ст. 4 Закон України "Про судовий збір".
Керуючись ст. ст. 139, 244-250, 255, 262, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Позовну заяву ОСОБА_1 (місце рестрації: АДРЕСА_1 ; рнокпп: НОМЕР_1 ) до Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (місце знаходження: вул. Зелінського, буд. 27а, м. Маріуполь, Донецька область; код ЄДРПОУ: 42171861) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо не проведення на найбільш вигідних умовах перерахунку пенсії позивачу відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з зарахуванням до загального страхового стажу періодів роботи у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 12 червня 2020 року з урахуванням стажу за період з 0205.2018 року по 15.09.2020 року щодо не зарахування до загального страхового стажу періоду роботи позивача у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.05.2015 по 01.05.2018 (по день призначення пенсії).
Зобов'язати Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зробити на найбільш вигідних умовах перерахунок, нарахування та виплату пенсії позивачу, відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та Порядку проведення перерахунку пенсії без додаткового звернення особи відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 18.05.2018 № 10-1, з зарахуванням до загального страхового стажу періодів роботи у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» : з 12 червня 2020 року з урахуванням стажу за період з 02.05.2018 року по 31.05.2020 року.
Зобов'язати Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зарахувати до загального страхового стажу період роботи позивача у Приватному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.05.2015 року по 01.05.2018 року (по день призначення пенсії);
Зобов'язати Маріупольське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області зробити перерахунок, нарахування та виплату пенсії позивачу з дня призначення пенсії - 02.05.2018 року, з урахуванням страхового стажу період роботи у Публічному акціонерному товаристві «Азовзагальмаш» з 01.05.2015 по 01.05.2018 (по день призначення пенсії).
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Маріупольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 29 січня 2021 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Л.В. Арестова