264/4721/20
2/264/447/2021
(ЗАОЧНЕ)
"26" січня 2021 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Іванченко А. М., за участю секретаря судового засідання Дереклєєвої А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за позовом Виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
У липні 2020 року позивач звернувся до суду із позовною заявою про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Свої вимоги обґрунтовує тим, що за рішенням Маріупольської міської ради №6/13-1265 від 22.11.2011 року «Про прийняття в міську комунальну власність гуртожитків: по АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_1 , які знаходяться на балансі Публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча», гуртожиток по АДРЕСА_1 був безоплатно переданий у міську комунальну власність. На підставі ордеру №506 від 15.10.2012 року, наданого ПАТ «ММК імені Ілліча» ліжко-місце в кімнаті АДРЕСА_1 , було надане ОСОБА_2 з її дітьми: неповнолітніми ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Згідно інформації з довідки реєстру територіальної громади м.Маріуполя у кімнаті АДРЕСА_1 , з 24.10.2012 року зареєстрована ОСОБА_2 . Проте за вказаною адресою не проживають, з грудня 2019 року у кімнаті перебувають чергові гуртожитку, особистих речей у кімнаті немає, має заборгованість по сплаті комунальних послуг. Визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, необхідно позивачу з метою надання житла для заселення категорії осіб, які потребують поліпшення житлових умов.
Представник позивача ОСОБА_4 наполягала на задоволенні позовних вимог, не заперечує проти винесення заочного рішення.
Відповідачі в судове засідання не прибули з невідомої суду причини, про день та час слухання справи були повідомлені належним чином.
Представник третьої особи - Органу опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради надала висновок про недоцільність визнання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою суду від 26.01.2021 року ухвалено провести заочний розгляд вказаної справи, оскільки відповідачі, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, неодноразово не з'являлися до судового засідання, про причини неявки суд не повідомляли, відзив не подали, представник позивача не заперечувала проти заочного вирішення справи.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ч.4 ст.223 ЦПК України, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Дослідивши письмові матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст.18 Житлового кодексу України управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.
Відповідно до ст. 15 ЖК України виконавчі комітети районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів на території району, міста, району в місті здійснюють управління житловим фондом місцевих Рад, здійснюють контроль за використанням і схоронністю житлового фонду, приймають рішення про надання жилих приміщень у будинках житлового фонду місцевої Ради, видають ордери на жилі приміщення.
Згідно ст.30 Закону України «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів міських рад належать повноваження щодо управління об'єктами житлово-комунального господарства, що перебуває у комунальній власності відповідних територіальних громад, розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності.
Стаття 71 Житлового кодексу України передбачає, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до ст.72 ЖК України не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, є підставою для визнання осіб в судовому порядку такими, що втратили право користування ним.
Рішенням Маріупольської міської ради №6/13-1265 від 22.11.2011 року «Про прийняття в міську комунальну власність гуртожитків: по АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_1 , які знаходяться на балансі Публічного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча», гуртожиток по АДРЕСА_1 був безоплатно переданий у міську комунальну власність.
На підставі ордеру №506 від 15.10.2012 року, наданого ПАТ «ММК імені Ілліча» ліжко-місце в кімнаті АДРЕСА_1 , було надане ОСОБА_2 з її дітьми: неповнолітнім ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Згідно інформації з довідки реєстру територіальної громади м.Маріуполя у кімнаті 7 гуртожитку по АДРЕСА_1 , з 24.10.2012 року зареєстрована ОСОБА_2 .
Відповідно до акту обстеження житлового приміщення від 18.06.2020 року, складених комісією Управління міського майна Департаменту по роботі з активами, встановлено, що ОСОБА_2 з її дітьми: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , за вказаною адресою не проживають, з грудня 2019 року у кімнаті перебувають чергові гуртожитку, особистих речей у кімнаті немає, має заборгованість по сплаті комунальних послуг у розмірі 7766 грн.
За вимогами ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, остаточного рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користуванням житловим приміщенням.
На підставі того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 більше року не проживають у кімнаті АДРЕСА_1 , що перешкоджає позивачеві у здійсненні прав щодо майна, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Що стосується позовних вимог щодо визнання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, то суд зазначає наступне.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.
Згідно зі статтею 64 ЖК Української РСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім'ї наймача належить дружина наймача, їх діти, батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.
Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім'ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.
Крім того, відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Положення цієї статті застосовуються до правовідносини, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім'ї.
При вирішенні спорів про виселення з наданням іншого житла або без такого при користуванні гуртожитками або квартирами, які не належать користувачеві на праві приватної власності, а також між власниками житлового приміщення (за умови наявності права приватної власності на таке жиле приміщення) з вимогами виселення осіб, які не є членами сім'ї власника, положення статті 405 ЦК України не застосовуються.
Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Необхідно зазначити, що статтею 71 ЖК УРСР визначено умови відповідно до яких особу, може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання.
Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
У статті 81 ЦПК України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Підстава, на якій місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 , реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що він набув права користування цим житлом на законних підставах.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Неповнолітній ОСОБА_3 не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх не проживання у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання його такими, що втратив право користування зазначеним житлом.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що неповнолітній ОСОБА_3 набув право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов'язком.
Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.
Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.
Суд перевірив доводи сторін, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив зібрані у справі докази, оцінюючи поважність причин відсутності неповнолітнього ОСОБА_3 у спірній квартирі, тому прийшов до висновку, що позовні вимоги у цій частині не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, а тому не підлягають задоволенню.
Пунктом 1 ч.2 ст.141 ЦПК України передбачено, що у разі задоволення позову, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на відповідача.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду з позовом було сплачено судовий збір в розмірі 2102,00 грн., тому суд вважає необхідним стягнути на користь позивача вказану суму судового збору солідарно з відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 13, 76-82, 89, 141, 263-265, 280-283, ст.15, 18, 71, 72 ЖК України, Законами України «Про місцеве самоврядування», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», суд, -
Позовні вимоги Виконавчого комітету Маріупольської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,- задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим в АДРЕСА_1 .
Стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована в АДРЕСА_1 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований в АДРЕСА_1 , на користь Виконавчого комітету Маріупольської міської ради судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2102,00 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте Іллічівським районним судом м.Маріуполя Донецької області за письмовою заявою відповідача , яку може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення суду може бути оскаржене повністю або частково позивачем шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Донецького апеляційного суду або через Іллічівський районний суд м.Маріуполя Донецької області протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом встановлених строків, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя: А. М. Іванченко