Господарський суд Рівненської області
вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013
"19" січня 2021 р. м. Рівне Справа № 918/926/20
Господарський суд Рівненської області у складі судді Качура А.М.,
розглянувши матеріали справи
за позовом: Дочірнього підприємства "Оптіма-770-Р" Товариства з обмеженою відповідальністю "Севен Севенті Петроліум"
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Укррент-Інвест"
про витребування майна з чужого незаконного володіння
третя особа, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк"
секретар судового засідання: Коваль С.М.;
представники:
від позивача: Пейко А.Б.;
від відповідача: не з'явився;
від третьої особи: Кузін Є.В.;
Дочірнє підприємство "Оптіма-770-Р" Товариства з обмеженою відповідальністю "Севен Севенті Петроліум" звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укррент-інвест" про витребування майна з чужого незаконного володіння, а саме:
- ємностей металевих горизонтальних об'ємом 25 куб. м. в кількості 2 шт.;
- ємностей металевих горизонтальних об'ємом 50 куб. м. в кількості 2 шт.;
- резервуарів металевих вертикальних об'ємом 200 м. куб. в кількості 7 шт.;
- резервуарів металевих вертикальних об'ємом 400 м. куб. в кількості 5 шт., що розташовані на земельній ділянці площею 18177 кв.м. з кадастровим номером: 5623410100:02:007:0023, за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби будинок 3.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача
Позивач стверджує, що він є власником спірного майна, яке вибуло з його володіння поза його волею.
Обґрунтовуючи свої вимог позивач зазначає, що між Приватним підприємством "Агата" (продавець) та позивачем (покупець) було укладено договір купівлі - продажу майна від 30 листопада 2005 року, відповідно до якого продавець передав у власність покупцю майно що знаходиться за адресою: Рівненська обл., м. Костопіль, вул. Дружби, 3, в тому числі: ємності металеві горизонтальні об'ємом 25 куб. м. в кількості 2 шт., ємності металеві горизонтальні об'ємом 50 куб. м. в кількості 2 шт., резервуари металеві, вертикальні, об'ємом 200 м. куб. в кількості 7 шт., резервуари металеві, вертикальні об'ємом 400 м. куб. в кількості 5 шт.
Зазначені основні засоби розташовані за адресою на земельній ділянці площею 18177 кв.м. з кадастровим номером: 5623410100:02:007:0023, що перебуває в строковому платному користуванні позивача згідно з договором оренди земельної ділянки від 12 січня 2007 року укладеного з Костопільською міською радою та зареєстрованого в реєстрі за № 111.
За твердженнями позивача, 27 квітня 2020 року Державним підприємством "СЕТАМ" проведені електронні торги з добровільного продажу майна Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", а саме: нежитлові будівлі загальною площею 1316,1 кв.м., за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3.
За результатами торгів покупцем нежитлових будівель загальною площею 1316,1 кв.м., розташованих за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3 визнано ОСОБА_1 .
Разом з тим, 06 травня 2020 року ТОВ "Гед Вілс", яке є орендарем належних позивачу основних засобів, повідомило позивача про неможливість виконання договірних зобов'язань по оренді та збереженні цілісності орендованого ним спірного майна у зв'язку з протиправними діями третіх осіб.
Позивач також вказує, що у зв'язку з порушенням права користування власним майном (резервуарами), він звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом про усунення перешкод в користуванні майном.
За результатами розгляду справи №918/461/20 суд установив, що 26 червня 2020 року між АТ КБ "Приватбанк" та громадянином ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, за яким було передано і спірне майно.
Водночас, підставою для відмови в задоволенні позовних вимог при розгляді справи №918/461/20 слугувало те, що позивач звернувся до неналежного відповідача.
Позивач вважає себе власником вказаного майна, яке було відчужене третій особі. При цьому, спірне майно вибуло, як стверджується в позові, з володіння позивача поза його волею. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, на думку позивача, має бути повернення спірного майна з чужого незаконного володіння. Саме таку вимогу позивач висловив у даному позові до відповідача.
Відповідач у своєму відзиві на позов вимоги позивача не визнав, зазначив, що спірне майно належить саме йому, оскільки договір, за яким відповідач набув право власності на спірне майно не розірваний і не визнаний недійсним. Відповідач вказує, що придбав спірне майно разом із нежитловими приміщеннями, які перебували в іпотеці продавця майна (АТ КБ "Приватбанк"), і право власності на спірне майно було передане разом із об'єктами нерухомості.
В свою чергу, продавець (АТ "КБ "Приватбанк") передав спірне майно покупцю ( ОСОБА_1 ), оскільки воно продавалось разом з нежитловим приміщенням, яке перебувало в іпотеці згідно з договором іпотеки від 28 березня 2016 року. А право власності на це нежитлове приміщення було передане у власність АТ "КБ "Приватбанк" 04 червня 2016 року, що підтверджується, на думку відповідача, договором купівлі-продажу від 26 червня 2020 року.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача проти позову заперечила. На думку третьої особи спірне майно (резервуари) входять до складу нерухомого майна, виступають його невід'ємною частиною, тобто є цілісним майновим комплексом (нафтобазою), спірне майно належить відповідачу, а його наявність підтверджена договором купівлі-продажу.
Третя особа вказує, що майно позивача не має нумерації на відміну відповідного майна відповідача, а збіг названих ємностей та резервуарів частково за кількісними показниками та об'ємом не дає підстав стверджувати, що мова йде про одні і ті ж самі об'єкти.
Інші процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 05 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі №918/926/20, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 27 жовтня 2020 року.
19 жовтня 2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву.
Ухвалою суду від 27 жовтня 2020 року залучено Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" в якості третьої особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, підготовче засідання відкладено на 17 листопада 2020 року.
Ухвалою суду від 06 листопада 2020 року відмовлено позивачу в задоволенні заяви про забезпечення позову.
Ухвалою суду від 20 листопада 2020 року продовжено строк підготовчого провадження, підготовче засідання відкладено на 08 грудня 2020 року.
Ухвалою суду від 08 грудня 2020 року закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 22 грудня 2020 року.
В судовому засіданні 22 грудня 2020 року оголошено перерву до 19 січня 2021 року.
11 січня 2021 року позивачем подано клопотання про приєднання до матеріалів справи доказів.
Щодо вказаного клопотання суд зазначає наступне.
Згідно з нормами статті 2 ГПК України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Основними засадами (принципами) господарського судочинства є зокрема верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін.
Згідно з положеннями статті 164 ГПК України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Статтею 80 ГПК України встановлено, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
На переконання суду позивач не обґрунтував поважності причин пропуску строку для подання доказів, з причин, що не залежали від позивача, оскільки вказані докази були в розпорядженні позивача станом на час подання відповідної позовної заяви.
Суд зауважує, що клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи подано під час розгляду справи по суті, а саме після того як суд розпочав процесуальну стадію провадження, що передбачає з'ясування обставин справи та дослідження доказів. Зокрема клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи позивач подав після того як суд розпочав заслуховувати вступні слова та пояснення сторін. Більше того, позивач обґрунтував таке клопотання наступним: "Під час розгляду справи по суті, на стадії надання пояснень представником позивача, представник третьої особи... поставив під сумнів факт володіння (власності) позивача спірним майном та його ідентичність з огляду на його технічні характеристики та кількісний склад відображений в договорах купівлі-продажу об'єктів нерухомості... Так, заявлені доводи представника третьої особи про відмінні конструктивні особливості спірного майна, здійснені вже під час розгляду справи по суті, що об'єктивно унеможливлює процес їх спростування доказами... не поданими у встановлений законом або судом строк.".
Суд вважає таке клопотання необґрунтованим. Суд звертає увагу позивача на обов'язок "розкривати свої докази" разом із поданням позовної заяви (ч.2 ст. 80, ч.2 ст. 164 ГПК України). При цьому, наявність заперечень сторін щодо позовних вимог не може вважатися об'єктивною обставиною яка свідчить про неможливість подання вказаних доказів в строк встановлений законом. А якраз навпаки, "розкриття своїх доказів" сторонами під час подання суду перших заяв по суті справи (позов, відзив, пояснення третьої особи), є обов'язковим елементом, що забезпечує функціонування основних засад господарського судочинства, зокрема принципу змагальності сторін.
Згідно з правилами статті 182 ГПК України, у підготовчому засіданні суд зокрема з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше.
Відповідно до приписів статті 194 ГПК України, завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.
За правилами статті 201 ГПК України, з оголошення головуючим судового засідання відкритим розпочинається розгляд справи по суті. 22 грудня 2020 року у даній справі розпочався розгляд по суті.
Крім того, суд звертає увагу позивача, що згідно з вимогами статті 118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до правил статті 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
А проте, позивачем навіть не було заявлено клопотання про поновлення пропущеного строку для подання доказів по справі.
Враховуючи вказане, подані 11 січня 2021 року позивачем докази (а.с. 159-192) у відповідності до статті 80 ГПК України до розгляду судом не прийняті.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав зазначених в позовній заяві.
В судове засідання представник відповідача не з'явився, ухвалу суду що містила відомості про місце дату та час наступного засідання (з врахуванням ухвали суду про виправлення описки) відповідач отримав 29 грудня 2020 року та 05 січня 2021 року відповідно.
В поданому відзиві відповідач просив за відсутності його представника в судовому засіданні здійснювати розгляд справи без нього.
В судовому засіданні представник третьої особи зазначив про відсутність підстав для задоволення позову.
Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.
30 листопада 2005 року між Приватним підприємством "Агата" (продавець) та Дочірнім підприємством "Оптіма-770-Р" Товариства з обмеженою відповідальністю "Севен Севен Петроліум" (покупець, позивач) було укладено договір купівлі - продажу майна, відповідно до предмету якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю будівлі складу нафтопродуктів (адмінприміщення, ангар-склад, виробничий цех, продуктова насосна, масляна насосна), які знаходяться за адресою: Рівненська обл., м. Костопіль, вул. Дружби, 3, а також обладнання, перелік якого визначено в додатку №1, яке розміщено на території вказаного складу нафтопродуктів, далі за текстом все майно іменується об'єктом продажу.
Згідно з додатком №1 до договору від 30 листопада 2005 року, до переліку обладнання, розташованого на території складу нафтопродуктів за адресою: Рівненська обл., м.Костопіль, вул. Дружби 3 зокрема входить:
- ємності металеві, горизонтальні, циліндричні, наземного установлення, об'ємом 25 куб. м. в кількості 2 шт.;
- ємності металеві, горизонтальні, циліндричні, наземного установлення, об'ємом 50 куб. м. в кількості 2 шт.;
- резервуари металеві, циліндричні, вертикальні, наземного установлення, об'ємом 200 м. куб. в кількості 7 шт.;
- резервуари металеві, циліндричні, вертикальні, наземного установлення, об'ємом 400 м. куб. в кількості 5 шт. (а.с. 24-25).
Відповідно до витягу з державного реєстру правочинів від 30 листопада 2005 року запис про даний правочин внесено до реєстру. Предметом правочину відображено будівлю складу нафтопродуктів (адмінприміщення, ангар-склад, виробничий цех, продуктова насосна, масляна насосна) за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3 (а.с.25-26).
Згодом, 27 квітня 2020 року Державним підприємством "СЕТАМ" проведені електронні торги з добровільного продажу майна Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк", а саме: нежитлових будівель загальною площею 1316,1 кв.м., що знаходяться за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3 (реєстраційний номер лота 416528).
За результатами цих торгів було визначено переможця.
Вказані обставини слідують з наданого позивачем протоколу проведення електронних торгів №477399 (а.с.12-15).
При цьому, як видно з інформаційної роздруківки повідомлення по лоту № 416528, щодо даного лоту було розміщено таку інформацію: Добровільний продаж. Нежитлові будівлі загальною площею 1 316,1 кв.м., за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3. Також інформацію щодо лоту було супроводжено рядом фотоілюстрацій об'єкта, що продається. Щонайменше на двох фотоілюстраціях зображено споруди схожі на резервуари та ємності для зберігання пального. Крім того, у даному повідомленні по лоту № 416528 наведено такі характеристики лоту: предмет іпотеки - ні; додаткові відомості - нежитлові будівлі, які знаходяться за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3, розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 5623410100:02:007:0023 та складаються з адмінприміщення площею 91,1 кв.м., ангару-складу площею 532,3 кв.м., виробничого цеху площею 600,8 кв.м., продуктової насосної 70,1 кв.м., масляної насосної 20,8 кв.м. Також у повідомленні зазначено, що договір купівлі-продажу укладається між переможцем аукціону та АТ КБ "Приватбанк" (а.с.12-15).
Надалі, 26 червня 2020 року між АТ КБ "Приватбанк" (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до предмету якого продавець передає у власність покупцю, а покупець приймає у власність об'єкт нерухомого майна нежитлові будівлі, що розташовані за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби будинок 3 та зобов'язується сплатити їх ціну встановлену в ході проведених електронних торгів (а.с.18-19).
Нежитлові будівлі, що відчужуються (майно) належать продавцю на праві приватної власності на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу 28 березня 2016 року за реєстровим номером №277 та договору про внесення змін №1 до договору іпотеки від 28 березня 2019 року. Право власності зареєстровано за реєстраційним номером об'єкту нерухомого майна 8877175856234, що складається з: адміністративного приміщення загальною площею 91,1 кв.м., літ. О-2; виробничий цех, літ Х заг.пл. 70,1кв.м.; масляна насосна, літ. Т заг.пл. 20,8 кв.м.. Майно розташоване на земельній ділянці площею 1,8180 га, кадастровий номер 5623410100:02:007:0023.
Відповідно до умов пункту 2.1.цього договору продаж майна здійснюється за ціною, яка становить 2 756 000,00 грн.
Згідно з умовами пункту 3.2. вказаного договору, передача майна продавцем і прийняття його покупцем засвідчується актом приймання-передачі нерухомого майна, який підписується сторонами в день укладення цього договору.
Як видно з акту приймання - передачі нерухомого майна до договору купівлі - продажу нерухомого майна від 26 червня 2020 року продавець передав а покупець прийняв нерухоме майно: нежитлові будівлі, що розташовані за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби будинок 3 (а.с.20).
У пункті 2 вказаного акту приймання - передачі майна вказано, що на території нежитлових будівель, переданих покупцю знаходяться: 1,2- резервуари горизонтальні V=25 куб.м., 3-6 - резервуари горизонтальні V=50 куб.м.: 7-11,17,18 - резервуари горизонтальні V=200 куб.м.: 12-14, 16, 15 - резервуари горизонтальні V=400 куб.м.; 19- зливна естакада: 20- наливна естакада: 21 - огорожа.
Згодом, за договором купівлі-продажу від 08 липня 2020 року ОСОБА_1 зобов'язався передати у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Укррент-Інвест" майно, а саме: нежитлові приміщення, що відчужуються за даним договором і розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та в цілому мають наступні характеристики: 3-1- ангар-склад, 532,3 кв.м.; 0-2 - адмінприміщення, 91,1 кв.м.: Т-1 - масляна насосна, 20,8 кв.м.; Х-1 - продуктова насосна, 70,1 кв.м.; 1,2 - резервуари горизонтальні V=25 куб.м.; 3-6 - резервуари горизонтальні V=50 куб.м.; 7- П, 17, 18 - резервуари горизонтальні V= 200 куб. м.; 12-14, 16, 15 - резервуари горизонтальні V= 400 куб.м.; 19 - зливна естакада; 20- наливна естакада; 21 - огорожа (а.с.41-42).
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач вказує, що спірне майно передане ним в оренду ТОВ "Гед Вілс".
Згідно з наявним в матеріалах справи договору оренди основних засобів №237 від 01 грудня 2017 року, що укладений між Дочірнім підприємством "Оптіма-770-Р" Товариства з обмеженою відповідальністю "Севен Севенті Петроліум" (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гед Вілс" (орендар) слідує, що позивач передав в оренду майно (в тому числі ємності та резервуари), яке відображене в акті прийому-передачі основних засобів до договору оренди від 01 грудня 2017 року (а.с.21-22).
Зокрема в акті прийому-передачі від 01 грудня 2017 року відображено передачу такого майна: ємності металеві горизонтальні об'ємом 25 куб.м. в кількості 2 шт.; ємності металеві горизонтальні об'ємом 50 куб.м. в кількості 2 шт.; резервуари металеві вертикальні об'ємом 200 куб.м. в кількості 7 шт.; резервуари металеві вертикальні об'ємом 400 куб.м. в кількості 5 шт.
Надалі, Товариство з обмеженою відповідальністю "Гед Вілс" повідомило орендодавця (позивача у справі) своїм листом від 06 травня 2020 року №237-06-05 про те, що 05 травня 2020 року близько 11 години дня по місцю розташування орендованого майна невідомі особи, які представились працівниками АТ КБ "Приватбанк", змусили працівника ТОВ "Гед Вілс" залиши його робоче місце та припинити свої трудові обов'язки щодо охорони майна.
У своєму листі орендар вказує, що станом на 06 травня 2020 року працівники ТОВ "Гед Вілс" за межі огородженої території на якій знаходиться орендоване майно не допускаються. У зв'язку з наведеним орендодавця повідомлено, що станом на 06 травня 2020 року орендар позбавлений можливості використовувати орендоване майно та здійснювати його охорону.
Водночас, відповідно до листа Костопільського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Рівненській області від 15 травня 2020 року № 3571/212/01-20, працівниками поліції проведено перевірку звернення директора ДП"Ортіма-770-Р" щодо можливих неправомірних дій працівниками АТ КБ "Приватбанк", які змусили працівника ТОВ "Гед Вілс" залишити його робоче місце та територію нафтобази за адресою: м. Костопіль, вул. Дружби, 3. За результатами розгляду за наведених обставин, не встановлено достатніх об'єктивних даних, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. В даних діях, як зазначено у листі, вбачаються цивільно-правові відносини, які потребують вирішення в порядку цивільного судочинства (а.с. 31).
Суд також встановив, що рішенням Господарського суду Рівненської області від 05 серпня 2020 року у справі №18/461/20 за позовом Дочірнього підприємства "Оптіма-770-Р" ТОВ "Севен Севенті Петроліум" до АТ Комерційного банку "Приватбанк", третя особа яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ТОВ "Гед Вілс", про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном. Предметом спору у справі №918/461/20, серед іншого, було те ж майно, що і у даній справі (ємності та резервуари металеві).
За результатами розгляду справи №918/461/20 господарський суд вирішив відмовити Дочірньому підприємству "Оптіма-770-Р" ТОВ "Севен Севенті Петроліум" у задоволенні позову. Підставою для відмови у задоволенні позову стало те, що на день вирішення справи відповідач (АТ КБ "Приватбанк") не може здійснювати фактичне перешкоджання позивачу у доступі до майна, заявленого в позові позивачем, оскільки таке майно було передане іншій особі - громадянину ОСОБА_1 .
У зв'язку з вищевикладеним, позивач вважає, що спірне майно, а саме: ємності металеві горизонтальні об'ємом 25 куб. м. в кількості 2 штук, ємності металеві горизонтальні об'ємом 50 куб. м. в кількості 2 штук, резервуари металеві вертикальні об'ємом 200 м. куб. в кількості 7 штук, резервуари металеві вертикальні об'ємом 400 м. куб. в кількості 5 штук, що розташовані на земельній ділянці площею 18177 кв.м. з кадастровим номером: 5623410100:02:007:0023, за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби будинок 3, вибули з його власності без його волі іншим шляхом, тобто за відсутності підстав для їх відчуження. А тому позивач вважає, що він має право на витребування цього майна від відповідача згідно з нормами статей 387, 388 Цивільного кодексу України.
В свою чергу відповідач вважає, що спірне майно належить йому на підставі укладеного договору.
Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів сторін
Аналізуючи спірні правовідносини, що склалися, враховуючи наявні в матеріалах справи докази, суд робить висновок, що між сторонами існує спір щодо права власності на майно. Так, за твердженням позивача, він є законним власником спірного майна яке вибуло з його володіння поза його волею. У зв'язку з цим позивач заявив позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. В свою чергу відповідач вказує на те, що саме він є законним власником спірного майна. Натомість третя особа стверджує про безпідставність вимог позивача, оскільки вважає, що відповідач набув спірне майно у законний спосіб.
Отже між учасниками справи наявний спір речово-правового характеру.
Досліджуючи обставини спору суд вважає за необхідне з'ясувати правовий статус спірного майна.
Суд зауважує, що Державний реєстр речових прав на нерухоме майно не містить відомостей щодо спірного майна. Водночас, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відображена інформація щодо об'єктів нерухомого майна - нежитлових будівель, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 5623410100:02:007:0023 та складаються з адмінприміщення площею 91,1 кв.м., ангару-складу площею 532,3 кв.м., виробничого цеху площею 600,8 кв.м., продуктової насосної 70,1 кв.м., масляної насосної 20,8 кв.м. Дані об'єкти нерухомості були предметом договорів купівлі продажу, що укладалися:
- у листопаді 2005 року між Приватним підприємством "Агата" (попередній, до позивача, власник майна) та позивачем;
- у червні 2020 року між третьою особою (АТ КБ "Приватбанк") та громадянином ОСОБА_1
- у липні 2020 року між громадянином ОСОБА_1 та відповідачем (ТОВ "Укррент-Інвест").
Усі згадані правочини були відплатними.
При цьому суд встановив, що у всіх трьох випадках договірних відносин спірне майно (резервуари та ємності) передавалося від продавця до покупця разом із об'єктами нерухомості - нежитловими будівлями нафтобази. А проте, у договорі між АТ КБ "Приватбанк" та громадянином ОСОБА_1 спірні об'єкти не були відображені в тексті договору, але були зазначені в акті приймання-передачі нерухомого майна до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 26 червня 2020 року.
Відповідно до статті 179 Цивільного кодексу України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Згідно з положеннями статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про іпотеку", нерухоме майно (нерухомість) - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
З наданих сторонами справи доказів суд може зробити висновок про те, що спірне майно визначене як ємності металеві горизонтальні та резервуари металеві вертикальні, що розташовані на земельній ділянці та призначені для зберігання нафтопродуктів.
Відповідно до положень статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Як визначено нормами статті 334 Цивільного кодексу України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Відповідно до положень статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно з нормами статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій. Відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.
За відомостями інформаційної довідки №216247320 від 14 липня 2020 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за адресою місцезнаходження: АДРЕСА_1 знаходяться об'єкт нерухомого майна №2115095456234, а саме: цілий самостійний об'єкт нерухомого майна (нежитлові будівлі) (О-2) адмінприміщення загальною площею 91,1 кв.м., (З-1) ангар-склад загальною площею 532,3 кв.м., (Х-1) продуктова насосна загальною площею 70,1 кв.м., (Т-1) масляна насосна загальною площею 20,8 кв.м., власником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Укррент-Інвест".
Згідно з положеннями ВБН В.2.2-58.1-94, склади нафти і нафтопродуктів - самостійні підприємства (або цехи в складі нафтових, промислових, сільськогосподарських, транспортних і енергетичних підприємств), призначені для приймання, зберігання і реалізації нафти (нафтопродуктів) з резервуарним парком і комплексом будівель, споруд і комунікацій, що забезпечують оперативну діяльність.
Резервуари, а також складські будівлі і споруди для зберігання нафти і нафтопродуктів в тарі відносяться :
- до підземних (підземне зберігання) - заглиблені у ґрунт або обсипані ґрунтом, якщо найвищий рівень рідини в резервуарі або рідини, що розлилась в будівлі чи споруді нижче не менше, ніж на 0.2 м найнижчої планувальної відмітки прилеглої площадки (в межах 3 м від стінки резервуару, від стін будівлі або споруди);
- до наземних (наземне зберігання), якщо вони не задовольняють вказаним вище умовам.
Згідно з положеннями ВБН В.2.2-58.2-94, резервуар (сталевий, вертикальний, циліндричний) - споруда об'ємна, наземна у формі стоячого циліндру з своїми градуйованими характеристиками, призначений для прийому, зберігання, заміру місткості та нафти (нафтопродуктів).
Суд також враховує положення Національного стандарту України "Резервуари вертикальні циліндричні сталеві для нафти та нафтопродуктів. Загальні технічні умови." (ДСТУ Б В.2.6-183:2011). Цей стандарт визначає вимоги до проектування, виготовлення, монтажу, проектування та випробування вертикальних сталевих резервуарів номінальним об'ємом від 100 м3 , які використовуються при зберіганні нафтопродуктів.
Так, названим стандартом передбачене наземне розташування резервуарів (п. 1.2). Резервуари вертикальні циліндричні сталеві для нафти та нафтопродуктів визначаються у стандарті як наземні будівельні споруди, що призначаються для приймання, зберігання та видачі рідини (п.3.1). Стандарт також передбачає облаштування фундаментів для таких резервуарів (розділ 5.6). У процесі монтажу конструктивних елементів даних резервуарів передбачено зварювальні роботи окремих частин (розділи 7, 8).
З огляду на таке суд вважає, що спірне майно, зокрема в частині резервуарів вертикальних, має ознаки нерухомих речей.
А тому, суд робить висновок, що позивач правильно визначив територіальну підсудність даного спору та звернувся до суду за місцезнаходженням такого майна, як це передбачено частиною 3 статті 30 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з положеннями статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з нормами статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 319 Цивільного кодексу України, передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Відповідно до статті 325 Цивільного кодексу України, суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
Відповідно до положень статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Одним із речово-правових способів захисту права власності є витребування майна із чужого незаконного володіння або віндикація. Саме такий спосіб захисту був обраний позивачем. Підстави витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) врегульовано положеннями статей 387- 390 Цивільного кодексу України.
Так, за правилами статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до норм частини першої статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Аналізуючи положення статей 387 та 388 Цивільного кодексу України суд робить висновок, що зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння.
Цей спосіб захисту полягає у відновленні становища, що існувало до порушення права власності, шляхом повернення майна у володіння власника (титульного володільця) із метою відновлення у власника усього комплексу його правомочностей.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується якщо між власником і володільцем майна немає зобов'язальних (договірних) відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного із власником договору.
При цьому у правовій конструкції витребування майна шляхом віндикації позивач повинен довести наявність таких обов'язкових елементів даного способу захисту права власності:
- позивач є безсумнівним власником майна, що витребовується;
- майно, що є предметом віндикації вибуло з володіння позивача поза його волею;
- відсутні правові підстави для вибуття спірного майна з володіння позивача.
Суд наголошує, що оскільки виключно власник наділений правом, передбаченим статтею 388 Цивільного кодексу України, обов'язок доводити володіння цим титулом до вибуття майна, а також доведення наявності усіх елементів такої правової конструкції покладається саме на позивача.
Отже, звертаючись з віндикаційним позовом до суду, позивач насамперед має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, покликаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт, довіреність на розпорядження майном, договір тощо).
Для правильного застосування статей 387 та 388 Цивільного кодексу України необхідно встановити:
- хто саме є власником чи володільцем спірного майна на момент звернення до суду;
- хто саме був власником майна, на момент вибуття такого спірного поза волею цієї особи;
- яким саме шляхом та коли спірне майно вибуло з володіння цієї особи;
- що таке вибуття вказаним шляхом сталося саме не з волі цієї особи.
Таким чином, факт неправомірності набуття права власності підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність та добросовісність такого набуття.
А проте, під час розгляду даного спору суд встановив, що позивач не довів наявності усіх зазначених елементів для віндикації спірного майна. Зокрема позивач не довів, що він був власником витребуваного майна на момент стверджуваного позивачем вибуття майна. А також позивач не довів, що спірне майно вибуло від нього поза його волею. Такі висновки суд робить зокрема з наступного.
Статтею 328 Цивільного кодексу України, визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Хоча власник не зобов'язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність набуття права власності на належне йому майно, а проте суд зобов'язаний перевірити наявність права власності у особи яка звертається до суду за захистом свого права.
Традиційно підстави набуття права власності поділяють на первісні (набуття права власності вперше, незалежно від волі попередніх власників) і похідні (зміна власника). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що розглядаючи спір про захист права власності, набутого у похідний спосіб, суду необхідно враховувати імовірність наявності прав на відповідне майно в інших осіб.
Перевіряючи наявність у позивача права власності на спірне майно, суд встановив, що це майно розміщене за адресою: Рівненська область, місто Костопіль, вул. Дружби 3, позивач набув на підставі договору купівлі-продажу майна, разом із об'єктами нерухомості - будівлями складу нафтопродуктів.
Надалі, майно, що розміщене за вказаною адресою було передане в забезпечення виконання зобов'язання, а згодом набуте іпотекодержателем (АТ КБ "Приватбанк") та відчужене ОСОБА_1 , про що свідчить зміст договору купівлі-продажу нерухомого майна від 26 червня 2020 року (а.с.18-19).
Вочевидь, стороною правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання, а зокрема іпотекодавцем, міг бути саме позивач - Дочірнє підприємство "Оптіма-770-Р" ТОВ "Севен Севенті Петроліум". Суд припускає, що даним правочином позивач міг передати в іпотеку спірне майно разом із об'єктами нерухомості - будівлями складу нафтопродуктів.
При цьому, суд бере до уваги, що у згаданому договорі іпотеки спірне майно ймовірно могло бути визначене як складова частина єдиного майнового комплексу (нафтобази), як це передбачено статтею 191 Цивільного кодексу України; приналежністю головної речі (складу нафтопродуктів), як це передбачено статтею 186 Цивільного кодексу України тощо.
Також, у договорі купівлі-продажу нерухомого майна від 26 червня 2020 року відображено, що між позивачем, як іпотекодавцем, та АТ КБ "Приватбанк", як іпотекодержателем, мали місце певні юридично значимі дії або факти, на підставі яких будівлі складу нафтопродуктів перейшли у власність іпотекодержателя. Згодом, іпотекодержатель (АТ КБ "Приватбанк") передав об'єкти нерухомості - будівлі складу нафтопродуктів та спірне майно у власність іншій особі ( ОСОБА_1 ).
А проте, матеріали справи не містять самого договору іпотеки та будь-яких інших правочинів, за яким іпотекодержатель набув у свою власність нерухоме майно що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 .
Відтак суд позбавлений можливості встановити, чи входило спірне майно в предмет іпотеки, чи передавалось спірне майно як невід'ємна частина складу нафтопродуктів, а отже і обставини щодо вибуття спірного майна із володіння позивача не з його волі. Позивач, стверджуючи, що спірне майно залишалося у його власності та не переходило у власність інших осіб разом із будівлями складу нафтопродуктів, не надав суду зазначений вище договір іпотеки, хоча й був стороною цього правочину. А тому, суд не має можливості дослідити весь ланцюг правочинів щодо будівель складу нафтопродуктів та щодо спірного майна, яке передавалося разом із об'єктами нерухомості.
Правова позиція, що витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів, викладена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 05.10.2016 у справі № 916/2129/15 та від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 10.05.2018 у справі № 29/5005/6381/2011.
Згідно з нормами статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Разом з тим, згідно наявної в матеріалах справи копії договору купівлі-продажу від 08 липня 2020 року покупець вказаного майна ( ОСОБА_1 ) відчужив набутий склад нафтопродуктів Товариству з обмеженою відповідальністю "Укррент-Інвест", до предмету вказаного правочину зокрема входило і спірне майно.
Таким чином, з урахуванням положень статті 328 Цивільного кодексу України, позивач не може вважатися власником який вправі вимагати повернення йому майна за віндикаційним позовом.
Згідно з нормами статті 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
На думку суду, за наявності правочинів які ставлять під сумнів право власності позивача на спірне майно, та враховуючи ті обставини, що сторонами не надано належних доказів приналежності спірного майна до предмету договору іпотеки, або обґрунтувань того, що спірне майно є невід'ємною частиною будівлі складу нафтопродуктів, в даному випадку неможливо зробити однозначні ствердні висновки щодо вибуття спірного майна з володіння попереднього власника з волі або поза волею цього власника. Однак суд в даному випадку не вправі робити юридичних висновків щодо права власності на спірне майно, а лише констатує сумніви щодо правомочностей позивача називатися власником спірного майна та витребовувати його у інших осіб.
А отже, суд позбавлений можливості надати оцінку статусу та приналежності спірного майна, тому правовий статус цього майна в межах даного спору не може вважатися підтвердженим.
Крім того, суд не може робити висновки щодо належності майна на праві власності у даній справі, оскільки до предмету даного спору не входять вимоги щодо визнання права власності на спірні об'єкти.
Таким чином, суд робить висновок, що позивачем не було доведено його право власності на спірні об'єкти на час пред'явлення позову про віндикацію спірного майна.
Суд також зауважує, що на час розгляду спору спірне майно було набуте відповідачем, який заперечує право власності позивача на спірні об'єкти та стверджує, що набував права власності на це майно на законних підставах. Зокрема відповідач стверджує, що спірне майно набувалось як ним так і попереднім власником разом із об'єктами нерухомості і його вартість була врахована в ціні договору. Таким чином відповідач фактично заперечує та оспорює право власності позивача на спірне майно. Така правова позиція щодо невизнання та оспорювання права власності позивача на майно, що витребовується була підтверджена відповідачем у відзиві та третьої особи під час судових засідань у даній справі.
З огляду на наведене суд констатує відсутність безсумнівного права власності позивача на витребовуване майно та водночас наявність спору щодо права власності на це майно.
У випадку, коли право власності оспорюється відповідачем, у позові також має закладатися вимоги про визнання права власності.
Суд звертає увагу позивача на те, що він, вважаючи себе власником, не був позбавлений можливості звернутися до суду з вимогою про визнання права власності на спірне майно у поєднанні з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння. Адже ці способи захисту не є взаємовиключними та можуть застосовуватися у випадках коли майно вибуло із володіння власника та одночасно право власності ставиться під сумнів іншими особами, які теж вважають себе законними власниками такого майна.
Так, у випадку коли відповідач, на думку позивача, незаконно володіє чужим майном, вважає себе власником спірного майна і не визнає права власності позивача на це майно (за умови що, сторони не перебувають між собою у зобов'язальних відносинах), у позивача виникає можливість одночасного заявлення позовних вимог про визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння. У такому випадку згідно з першою позовною вимогою позивач просив би визнати, що саме він є власником спірного майна і це право власності виникло до, а не внаслідок рішення суду, а за змістом другої позовної вимоги, як власник майна, право власності якого підтверджено судом за першою позовною вимогою, позивач зможе витребувати це майно з чужого незаконного володіння.
Зокрема такий висновок щодо правового механізму захисту речових прав наведено у постанові Верховного Суду від 29.03.2018 у справі № 904/4573/16.
Суд в чергове звертає увагу, що у даному випадку наявні заперечення щодо речових прав позивача та претензії на спірне майно з боку інших осіб. Позивач, який поряд з іншими особами вважає себе власником цього майна, не позбавлений можливості захистити у встановленому законодавством порядку своє право на спірні об'єкти. Однак у даній справі суд не вправі вирішувати наявний між учасниками провадження спір про право власності.
Встановивши наявність спору про право власності на спірні об'єкти в даному випадку, суд позбавлений можливості викласти у мотивувальній частині свого рішення висновки про належність спірного майна тій чи іншій особі на праві власності, оскільки такі висновки призведуть до фактичного вирішення спору, що може бути використано як встановлення факту під час розгляду інших спорів між сторонами. В даному випадку суд послуговується правовою позицією відображеною в постанові Верховного Суду №920/1000/16 від 17.05.2018.
Окрім наведеного суд звертає увагу позивача на те, що з чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень частини 1 статті 184 Цивільного кодексу України, річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена лише їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей та індивідуалізують. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.
Таким чином, необхідним є дослідження обставин справи щодо встановлення індивідуальних ознак спірного майна.
В даному аспекті суд звертає увагу на те, що матеріали справи містять суперечливі відомості щодо індивідуальних ознак, характеристик та кількості спірного майна.
Так в договорі купівлі продажу від 30 листопада 2005 року спірне майно визначається як ємності металеві, горизонтальні, циліндричні, наземного установлення, об'ємом 25 куб. м. в кількості 2 шт.; ємності металеві, горизонтальні, циліндричні, наземного установлення, об'ємом 50 куб. м. в кількості 2 шт.; резервуари металеві, циліндричні, вертикальні, наземного установлення, об'ємом 200 м. куб. в кількості 7 шт.; резервуари металеві, циліндричні, вертикальні, наземного установлення, об'ємом 400 м. куб. в кількості 5 шт.
Натомість в акті приймання-передачі до договору купівлі - продажу нерухомого майна від 26 червня 2020 року, а також в договорі від 08 липня 2020 року спірне майно обраховується наступним чином: 1,2 - резервуари горизонтальні V=25 куб.м.; 3-6 - резервуари горизонтальні V=50 куб.м.; 7-11,17,18 - резервуари горизонтальні V=200 куб.м.; 12-14, 16, 15 - резервуари горизонтальні V=400 куб.м.
Таким чином, на відміну від договору від 30 листопада 2005 року, яким позивач обґрунтовує своє право власності, в акті приймання-передачі від 26 червня 2020 року та в договорі від 08 липня 2020 року всі спірні об'єкти іменуються "резервуари горизонтальні", а кількість таких об'єктів з об'ємом 50 м.куб. становить 4 шт., а не 2 шт.
При цьому суд враховує правову позицію відображену в постанові Верховного Суду від 13 серпня 2019 року у справі № 915/856/16, зокрема про те, що об'єктом витребування за віндикаційним позовом може бути "лише індивідуально-визначене майно (яке існує в натурі на момент подання позову) та у позовній заяві має бути чітко визначені всі характеристики та індивідуальні ознаки майна, що витребовується" (пункт 5.17 постанови).
Згідно з положеннями Національного стандарту України "Резервуари вертикальні циліндричні сталеві для нафти та нафтопродуктів. Загальні технічні умови." (ДСТУ Б В.2.6-183:2011) для такого виду об'єктів передбачене відповідне маркування. Зокрема у пункті 6.15.4. стандарту визначено, що на кожному резервуарі повинна бути надійно закріплена табличка, на якій вказують:
- найменування та місткість резервуара та його номер;
- товарний знак підприємства-виробника;
- номер замовлення;
- рік виготовлення;
- товарний знак монтажної організації;
- дата приймання в експлуатацію;
- густина продукту і проектний рівень наповнення.
А проте, всупереч тому, що витребовуване майно є індивідуально визначеним, позивач не надав суду зазначених та інших відомостей, що дозволили б безпомилково ідентифікувати спірне майно.
Також суд не погоджується з позицією позивача, щодо оцінки преюдиційності встановлених рішенням Господарського суду Рівненської області у справі №918/461/20 обставин.
Так, преюдиційними в даному випадку є обставини, щодо визначення в п.1.1. договору від 26 червня 2020 року предмету продажу, яким за даним договором став об'єкт нерухомого майна - нежитлові будівлі, що розташовані за адресою: Рівненська область, Костопільський район, м. Костопіль, вул. Дружби, будинок 3 та відсутність визначення іншого майна або складових частин нерухомого майна зазначеного в п.1.1. договору.
Крім того, преюдиційними в даному випадку є обставини, щодо передачі за актом від 26 червня 2020 року одночасно з нерухомим майном також і іншого обладнання, перелік якого не був відображений в п.1.1. договору (предмет договору).
А проте, в рішенні у справі №918/461/20 не встановлено преюдиційних обставин щодо неправомірних дій відповідача чи третьої особи у справі, що розглядається, або неправомірних дій інших осіб; обставин щодо вибуття майна поза волею позивача; обставин щодо природи та статусу спірного майна, його характеристик, індивідуальних ознак; обставин щодо усього ланцюга правочинів стосовно спірного майна (від позивача до відповідача у даній справі); обставин щодо особи власника даного майна на час розгляду спору; обставин щодо моменту вибуття майна з володіння позивача та причин такого вибуття.
Разом з тим, суд враховує, що в постанові Північно-західного апеляційного господарського суду від 19 серпня 2020 року у справі № 918/461/20 апеляційний суд зазначив зокрема таке: "Північно-західним апеляційним господарським судом у судовому засіданні було з'ясовано, що 05.08.2020 Господарським судом Рівненської області у справі № 918/461/20 ухвалено рішення, яким позивачу у задоволенні позову відмовлено повністю, оскільки він не довів, що є власником майна чи на достатніх підставах ним користується, а також не довів належними та допустимими доказами того, що відповідач чинить йому перешкоди у доступі до майна." (пункт 8.9.3 постанови).
Згідно з приписами статті 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
З урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у пункті 32 постанови від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 (провадження №12-144гс18), преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
А проте, з рішення суду у справі 918/461/20 слідує, що обставини щодо набуття іпотекодерждателем (АТ КБ "Приватбанк") права на спірне майно не досліджувались та не встановлювались. Однак, відповідач вважає себе законним власником спірного майна саме у зв'язку з його набуттям іпотекодерждателем та наступним відчуженням, після чого відповідач набув права власності щодо спірного майна у його законного власника.
Відповідно до норм статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до приписів статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Водночас в матеріалах справи відсутні докази оспорювання цього правочину чи визнання його недійсним.
Таким чином, за наявності спору щодо права власності на майно, позов про витребування майна з чужого незаконного володіння є передчасним.
Окрім усього зазначеного суд також відхиляє аргументи позивача щодо підтвердження його права власності на спірне майно наявністю договірних відносин з ТОВ "Гед Вілс" за договором оренди основних засобів № 237 від 01 грудня 2017 року. Зазначений договір не може вважатися допустимим доказом права власності на спірне майно з огляду на правила частини 1 статті 77 ГПК України. Також цей договір не доводить обставин вибуття спірного майна поза волею позивача чи обставин неправомірного набуття спірного майна відповідачем.
Висновки суду за результатами вирішення спору
За результатами з'ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були дослідженні судом, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами статей 75-79, 86 ГПК України, суд зробив висновок що позивач не довів суду обґрунтованості своїх вимог.
Зокрема позивач не довів суду безсумнівного права власності на витребуване майно, а також обставин вибуття такого майна проти його волі та без належної правової підстави.
Позивач не довів суду, що майно яке він витребовує є саме тим індивідуально-визначеним майном, право на яке отримав відповідач.
Під час розгляду справи суд з'ясував, що між сторонами наявний спір щодо права власності на спірне майно. Однак вимог про визнання права власності позивач не заявляв.
З огляду на таке, суд робить висновок, що позов про витребування майна з чужого незаконного володіння не може бути задоволено.
Розподіл судових витрат
Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Таким чином, у зв'язку з відмовою в задоволенні позову, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 130, 233, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Позивач: Дочірнє підприємство "Оптіма-770-Р" Товариства з обмеженою відповідальністю "Севен Севенті Петроліум" (33024, м.Рівне, вул. Соборна 442-Д, код ЄДРПОУ 30460899).
Відповідач: Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРРЕНТ-ІНВЕСТ" (12700, Житомирська обл., м.Баранівка , вул. Старченка 12, код ЄДРПОУ 43067241).
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).
Повний текст рішення складено та підписано 29 січня 2021 року.
Суддя Качур А.М.