ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
19 січня 2021 року 12:38 № 640/19610/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., за участю секретаря судового засідання Прокопенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Президента України
про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
за участі представників сторін:
від позивача - Жменяк Ю.Ю.,
від відповідача - Мовіле О.С.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Президента України (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправним та скасувати наказ Офісу Президента України від 21 лютого 2020 року № 218-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновити ОСОБА_1 на посаді керівника Департаменту доступу до публічної інформації Офісу Президента України; стягнути з Офісу Президента України на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та понесені нею судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що її звільнено з посади керівника Департаменту доступу до публічної інформації Офісу Президента України за відсутності законодавчо визначених підстав, оскільки зміна структури штату Офісу Президента України не мала наслідком скорочення посад.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві на позов, та зазначив, що оскаржуваний наказ від 21 лютого 2020 року № 218-к було прийнято у зв'язку з внесенням змін до штатного розпису Офісу Президента України, у зв'язку з чим виведено зі штатного розпису Департамент доступу до публічної інформації та Департамент з питань звернення громадян та утворено Департамент з питань звернення громадян, а посада «керівник Департаменту доступу до публічної інформації» скорочена. Також представник відповідача вказує, що при прийнятті оскаржуваного наказу від 21 лютого 2020 року № 218-к дотримано вимоги статті 87 Закону України «Про державну службу», а звільнення відповідача відбулось згідно чинного законодавства.
В підготовчому засіданні 24 листопада 2020 року без виходу до нарадчої кімнати ухвалено про відмову у задоволенні клопотання представника Офісу Президента України про залишення позову без розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києві від 24 листопада 2020 року закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.
В судовому засіданні 19 січня 2021 року представник позивача наполягав на задоволенні позову, представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив таке.
Станом на час виникнення спірних правовідносин ОСОБА_1 працювала на посаді керівника Департаменту доступу до публічної інформації Офісу Президента України.
Указом Президента України від 20 червня 2019 року №417 «Питання забезпечення діяльності Президента України» визначено структуру Офісу Президента України.
Указом Президента України від 14 лютого 2020 року №54 внесені зміни до Указу Президента України від 20 червня 2019 року №417.
Наказом керівника апарату Офісу Президента України від 20 лютого 2020 року №216-к на виконання Указу Президента України від 14 лютого 2020 року №54 внесено зміни до штатного розпису Офісу Президента України, зокрема: виведено зі штатного розпису Департамент доступу до публічної інформації та Департамент з питань звернення громадян та утворено Департамент з питань звернення громадян.
21 лютого 2020 року позивача попереджено про наступне вивільнення.
Наказом Офісу Президента України від 21 лютого 2020 року № 218-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади керівника Департаменту доступу до публічної інформації Офісу Президента України з 20 березня 2020 року у зв'язку зі зміною структури Офісу Президента України та скороченням посади керівника Департаменту доступу до публічної інформації Офісу Президента України (пункт 4 частини 1 статті 83 та пункт 1 частини 1 статі 87 Закону України «Про державну службу»).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця регулюються Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - Закон №889-VIII).
Згідно частин 1-3 статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87 1 цього Закону).
Нормами пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Згідно частини 3 статті 87 Закону №889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач 21 лютого 2020 року попереджена про наступне вивільнення та таке вивільнення відбулось з 20 березня 2020 року.
Відповідно до частини 2 статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Частинами 2, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Разом з тим, згідно з приписами частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 113-IX від 19 вересня 2019 року) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини 2 статті 40 Кодексу законів про працю України, частини 2 і 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Натомість, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України «Про державну служб», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Отже, Законом України «Про державну службу», який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб'єкта призначення, а не його обов'язок, щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду без обов'язкового проведення конкурсу.
Суд критично оцінює доводи позивача про протиправність оскаржуваного наказу з посиланням на висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норм права, сформовані у постановах, перелік яких наведено у позовній заяві, оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX були внесені зміни до Закону України «Про державну службу» та до статті 40 Кодексу законів про працю України (статтю 40 доповнено частиною п'ятою), а у наведених позивачем постановах Верховним Судом України та Верховним Судом не формувалися правові висновки щодо застосування норм Закону України «Про державну службу» (статей 22, 87) та статті 40 Кодексу законів про працю України у редакціях після внесення до них змін Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ відповідає вимогам статті 87 Закону України «Про державну службу», не порушує вимог частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини п'ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги частини 3 статті 87 Закону №889-VIII щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за 30 календарних днів про наступне вивільнення.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем не доведено наявність правових підстав для скасування оскаржуваного рішення, в той час, як відповідач, як суб'єкт владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виконав, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правих підстав для задоволення позову.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для їх розподілу, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-243, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко
Повний текст рішення виготовлено 25 січня 2021 року.