Справа № 580/2753/20 Суддя (судді) першої інстанції: О.А. Рідзель
27 січня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючий-суддя: Черпіцька Л.Т., судді Епель О.В., Пилипенко О.Є., за участю секретаря: Зуєнка Д.П. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 та Управління Служби безпеки України в Черкаській області на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Черкаській області про визнання бездіяльності протиправною, стягнення коштів,
22.07.2020 до Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) із позовною заявою до Управління Служби безпеки України в Черкаській області (далі - відповідач), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Черкаській області щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби;
- стягнути з Управління Служби безпеки України в Черкаській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у сумі 307838,19 грн. (триста сім тисяч вісімсот тридцять вісім гривень 19 коп.). В обґрунтування позову позивач зазначає, що на день звільнення з Управління Служби безпеки України в Черкаській області (01.12.2017) йому не виплачено повністю належне грошове забезпечення, а остаточний розрахунок з ним проведений лише 15.07.2020 через 957 днів після звільнення. Тому стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Черкаській області щодо непроведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Стягнуто з Управління Служби безпеки України в Черкаській області (18002, м.Черкаси, вул. Гоголя, буд. 240, код ЄДРПОУ 20001740) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 73419,71 грн. (сімдесят три тисячі чотириста дев'ятнадцять гривень 71 коп.).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Черкаській області (18002, м.Черкаси, вул. Гоголя, буд. 240, код ЄДРПОУ 20001740) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 734,20 грн. (сімсот тридцять чотири гривні 20 коп.).
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції змінити частково, яким стягнути з Управління Служби безпеки України в Черкаській області на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 307 838,19грн. У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано зменшив суму середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того, апеляційну скаргу подано і відповідачем, в якій останній просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що норми КЗпП України не розповсюджуються на спірні правовідносини, оскільки вони врегульовані нормами спеціального законодавства. Вказує, що відсутні підстави для виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку, як учаснику бойових дій.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційних скарг, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що позивач проходив службу в органах Служби Безпеки України з 12.12.1994. Звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу наказом від 01.12.2017 №122-ос.
Згідно з довідкою відповідача (а.с.13) грошова компенсація за неотримане речове майно в сумі 16953,76 грн. перерахована позивачу 26.12.2017. Доплата за неотримане речове майно в сумі 15691,21 грн. перерахована позивачу 22.10.2019. Одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 122153,63 грн. перерахована 14.12.2017.
У подальшому рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 02.06.2020 у справі №580/1395/20 визнано протиправною бездіяльність управління Служби безпеки України в Черкаській області щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані ОСОБА_1 календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Зобов'язано управління Служби безпеки України в Черкаській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
На виконання цього рішення відповідач 15.07.2020 перерахував позивачу кошти в сумі 13696,63 грн.
Вважаючи не обґрунтованою затримку у виплаті вказаних коштів, позивач звернувся в суд зі вказаним вище позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1ст.2 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно з п.12 ст.12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року №3551-XII учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05.11.1996 № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з ч.8 ст.10-1 Закону України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Абзацом третім п.14 ст.10-1 Закону № 2011-XII передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Отже, нарахування та виплата компенсації з невикористаної відпустки є складовою для повного розрахунку при звільненні особи.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21.08.2019 у справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19) (пункт 34) у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1ст.12 Закону № 3551-XII.
Згаданим вище рішенням Черкаського окружного адміністративного суду підтверджено, що відповідач протиправно не нарахував позивачу компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій.
Виплата компенсації за речове майно та допомоги не в день звільнення позивача сторонами визнана та підтверджена вказаними вище доказами.
Тому, суд дійшов висновку про обґрунтованість тверджень позивача, що бездіяльність відповідача щодо невчасного повного розрахунку при звільненні є протиправною.
Доводи відповідача щодо непоширення на заявлені спірні правовідносини норм Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) не є обґрунтованими з огляду на таке.
Колегія суддів відповідно до приписів ч.5 ст.242 КАС України враховує правовий аналіз можливості застосування ст.ст.117, 118 КЗпП України у відносинах публічної служби, в постановах Верховного Суду (далі - ВС): від 01.03.2018 у справі №806/1899/17, від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 29.01.2020 справа №320/6808/18, від 28.02.2020 справа №817/1427/17, від 06.03.2020 у справі №1240/2162/18, від 03.06.2020 у справі №809/366/17, - щодо подібних правовідносин із виплати компенсацій за затримку розрахунку при звільненні.
Зокрема, ВС зазначив, що пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
У вказаних справах ВС дійшов висновку, що положення ст.ст.117, 118 КЗпП України поширюють дію на відносини публічної служби, якщо інше не передбачене вимогами спеціального законодавства.
Відповідно до ст.20 Закону України від 03.07.2020 №2229-XII "Про Службу безпеки України" (далі - Закон №2229-XII) умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають Військову присягу на вірність народу України.
Стаття 21 Закону №2229-XII визначає правове регулювання трудових відносин працівників Служби безпеки України, відповідно до якої трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, регулюються законодавством України про працю.
Відповідно до ч.1 ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (у т.ч. затримку виплати компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Натомість врегульовано КЗпП України.
Згідно зі ст.117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена ст.117 КЗпП України, згідно з якою в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, постановах Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі №812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі № 825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі № 808/610/18.
Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Доводи відповідача з приводу відсутності чіткого законодавчого врегулювання статусу вказаної відпустки та часу встановлення єдиної судової правозастосовної практики не спростовують наявності визначеної судом у згаданому вище рішенні протиправності його бездіяльності щодо необхідності нарахування та виплати компенсації позивачу невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Отже, спірна бездіяльність відповідача є триваючим проступком, що закінчився датою остаточної виплати позивачу спірних сум коштів, пов'язаних із проходженням публічної служби та не відповідає закону з часу його звільнення до часу фактичного повного розрахунку.
Щодо його розміру середнього заробітку, колегія суддів зазначає наступне.
ВС у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 акцентував увагу на тому, що відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Згідно з висновком Великої Палати ВС у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, який обов'язковий для врахування судами нижчих інстанцій відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором,
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості,
а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника,
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки також викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
У справі Суд взяв до уваги наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору.
Згідно з п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок), для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до п.8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Судом встановлено, що остаточний розрахунок із позивачем проведено лише 15.07.2020, що вчинено із порушенням строків, встановлених ст. 116 КЗпП України, а відтак у відповідності до ст. 117 КЗпП України це є підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки фактичного розрахунку, який в даному випадку становить з 01.12.2017 до 15.07.2020 (957 днів).
Відповідно до довідки відповідача від 26.05.2020 №21/421 грошове забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням становить 19621,92 грн. Кількість відпрацьованих днів - 62. Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку підлягав би застосуванню показник 321,67 грн.
Разом з тим, вирішуючи питання про розмір суми середнього заробітку, яка підлягає відшкодуванню, суд виходить із такого.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
На підставі вище зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що вказані обставини дають підстави для зменшення суми коштів, для виплати позивачу в порядку ст.117 КЗпП України, зважаючи на висновки Великої Палати Верховного Суду у вказаній вище судовій справі.
Отже, вирішуючи питання про стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Як вбачається з матеріалів справи, загальний розмір компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій позивачу за 2015-2017 роки склав 13696,63 грн. Окрім того, позивачу із затримкою були сплачені компенсація за неотримане речове майно в сумі 16953,76 грн., доплата за неотримане речове майно в сумі 15691,21 грн., одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 122153,63 грн.
Судом першої інстанції розраховано розмір компенсації наступним чином.
Компенсація за неотримане речове майно в сумі 16953,76 грн. + доплата за неотримане речове майно в сумі 15691,21 грн., + одноразова грошова допомога при звільненні в сумі 122153,63 грн. + компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових, 13696,63 грн. = 168495,22 грн./3 (роки за які нараховувалась компенсація) /12 = 4680,42грн. / 19621,92 грн. (середня заробітна плата з урахуванням двох останніх місяців роботи) = 23,85 % від суми середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні.
Оскільки кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 957 днів, з урахуванням середнього заробітку позивача сума середнього заробітку за час затримки розрахунку становить 307838,19 грн.
Водночас, враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд першої інстанції дійшов висновку стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 73419,71 грн. (307838,19 грн. х 23,85 %).
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та задоволенню підлягають виключно у частині наявності підстав для стягнення з відповідача 73419,71грн.
Відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, не виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування правомірності вчинених ним дій та прийняття оскаржуваного рішення.
Натомість, позивачем надано достатньо доказів в підтвердження обставин, якими обґрунтовує позовні вимоги.
Доводи апеляційних скарг зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Управління Служби безпеки України в Черкаській області залишити без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 328 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 27 січня 2021 року.
Головуючий суддяЛ.Т.Черпіцька
Судді: О.В. Епель
О.Є. Пилипенко