Справа № 640/6711/20 Суддя (судді) першої інстанції: Аблов Є.В.
26 січня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Парінова А.Б.,
суддів: Земляної Г.В.,
Карпушової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м.Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у м.Києві про визнання протиправним та скасування вимоги, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, в якому просив суд:
- визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДПС у м. Києві від 11 травня 2019 року № Ф-15197-17У про стягнення недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач був працевлаштований в той період, коли йому як фізичній особі-підприємцю, нараховувався до сплати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Додатково вказав, що Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" не містить норм щодо обов'язку фізичної особи-підприємця сплачувати єдиний внесок у разі, коли такою особою фактично не ведеться підприємницька діяльність. Факт державної реєстрації фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності не зобов'язує таку особу до активного її ведення. Крім того, цим законом не визначено обов'язку фізичної особи-підприємця сплачувати єдиний внесок за себе самостійно у разі, коли така особа не веде підприємницьку діяльність, а працевлаштована як найманий працівник і єдиний внесок за неї сплачує роботодавець.
Рішенням рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, Головним управлінням ДПС у м.Києві подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач наголошує на правомірності дій контролюючого органу та разом з цим зазначає, що оскільки в інтегрованій картці ОСОБА_1 по коду платежу обліковується нарахування єдиного внеску в автоматичному режимі за 2017 рік та з І по ІV квартал 2019 року в розмірі мінімального страхового внеску за кожен місяць, як ФОП, що перебував на загальній системі оподаткування, який не було сплачено позивачем самостійно, виникла недоїмка, що мало наслідком формування інформаційною системою ДФС оскаржуваної вимоги про сплату боргу. Разом з цим, апелянт наголошує, що ФОП та особи, які провадять незалежну професійну діяльність та одночасно є найманими працівниками (застрахованими особами)не звільняються від сплати єдиного внеску за себе. При цьому, зауважує, що база нарахування ЄСВ ФОП відмінна від бази нарахування роботодавця. Також, апелянт зазначає, що ФОП позбавляється статусу платника єдиного внеску з дати внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності, а не у звязку з відсутністю факту здійснення цієї діяльності.
Таким чином, апелянт вважає, що прийняте судом першої інстанції рішення не відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відповідно до приписів ст. 317 КАС України підлягає скасуванню.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 листопада 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у м.Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 р. та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Позивачем, у свою чергу, було подано до суду відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого останній зазначає, що вимоги апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, а викладені у апеляційній скарзі доводи - такими, що суперечать нормам чинного законодавства. Разом з цим, позивач стверджує, що судом першої інстанції при вирішенні даного спору було правильно встановлено обставини справи та надано їм належну правову оцінку з дотриманням вимог норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування відсутні.
З огляду на викладені у відзиві обставини, позивач просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, фізична особа-підприємець ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управління ДПС у м. Києві (Шевченківський район м. Києва), як платник податків з 09.12.2004 на загальній системі оподаткування.
Відповідно до інтегрованої картки платника податків обліковується нарахування єдиного внеску по коду платежу 71040000 в автоматичному режимі за період за 2017-2018 року та 2019 року в розмірі 21030,90 грн, як фізичній особі - підприємцю, що перебуває на загальній системі оподаткування.
Головним управлінням ДПС у м. Києві відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, позивачу була сформована вимога про сплату боргу (недоїмки) № Ф-15197-17 від 11.05.2019 року на загальну суму 21030,90 грн.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що в період з січня по серпень 2017 року працював в Дитячо-юнацькій спортивній школі, роботодавець відповідно до чинного законодавства сплатив із заробітної плати позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, про що свідчить довідка Пенсійного фонду України за формою 07-К, а отже позивач у вказаний період є застрахованою особою.
Вважаючи безпідставним нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, а вимогу про сплату боргу (недоїмки) такою, що підлягає скасуванню, позивач звернувся за захистом порушених прав та інтересів до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, єдиний внесок за період з січня по серпень 2017 року щодо позивача був сплачений його роботодавцем у відповідності до норм Закону №2464-VI. Разом з цим, судом було встановлено, що податкова вимога в частині нарахування недоїмки за період з вересня 2017 року по 2019 рік є правомірною, та такою, що сформована у відповідності до вимог чинного законодавства, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження відсутності доходів у вказаний період від провадження господарської діяльності. Проте, оскільки суд, не наділений функціями виконавчої влади та повноваженням контролюючого органу з ведення розрахунків, оскільки суд не має можливості розрахувати недоїмку в частині, в якій позивач не має сплачувати єдиний внесок за період з січня 2017 року по серпень 2017 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення податкового органу підлягає скасуванню в повному обсязі.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі-ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постанові від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 05 листопада 2020 року (справа № 460/2442/19), від 03 грудня 2020 року (справа № 140/2122/19).
Разом з тим, як було встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи та не спростовано апелентом, у період з січня по серпень 2017 року позивач був найманим працівником та отримував заробітку плату не менше мінімального розміру, з якої перераховано до бюджету єдиний соціальний внесок.
Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності судами не встановлено. ГУ ДПС у відзиві на позовну заяву, а так само у апеляційній скарзі про наявність таких доходів не зазначало, у зв'язку з чим відповідно до частини першої статті 86 КАС України обставини відсутності у позивача протягом січня-серпня 2017 року доходу від власної господарської діяльності окремо від доходів, отриманих як найманим працівником, не підлягають доказуванню.
Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов'язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.
Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який, у тому числі, винесена оскаржувана вимога (січень-серпень 2017 року), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Водночас, як правильно було встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, податкова вимога в частині нарахування недоїмки за період з вересня 2017 року по 2019 рік є правомірною, та такою, що сформована у відповідності до вимог чинного законодавства, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження відсутності у нього доходів у цей період від провадження ним господарської діяльності.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що суд, не наділений повноваженням контролюючого органу з ведення розрахунків та визначення позивачу розміру недоїмки за період з вересня 2017 року по 2019 рік.
Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.
Отже, за наведених вище мотивів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржувану вимогу відповідача не можна вважати правомірною.
Також, колегія суддів враховує, що відповідно до приписів ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Водночас, відповідачем як суб'єктом владних повноважень не наведено жодних обґрунтованих доводів та не надано жодних належних та допустимих доказів які б свідчили про правомірність прийнятого ним рішення у межах спірних правовідносинах.
Отже, з огляду на вказані норми законодавства та встановлені обставини справи у їх сукупності та взаємозв'язку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржувана позивачем вимога прийнята контролюючим органом з порушенням норм чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню.
Натомість, колегією суддів встановлено, що доводи апеляційної скарги, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Разом з цим, колегією суддів встановлено, що судом першої інстанції було у повній мірі встановлено обставини справи, яким надано належну правову оцінку із дотриманням діючих норм матеріально та процесуального права.
За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на зазначене, та враховуючи, що колегією суддів не встановлено порушень судом першої інстанції під час вирішення даної справи, які відповідно до ст. 317 КАС України є підставою для його скасування, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 242, 311, 315-316, 321-322, 325, 328-329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у м.Києві залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді: Г.В. Земляна
О.В. Карпушова