19 січня 2021 року 320/6348/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Балаклицького А.І., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому, з урахуванням уточненого позову, просить суд:
- визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення від 12.09.2019 №247 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 , та скасувати це рішення;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 на підставі наявних в матеріалах справи документів, врахувавши мотивувальну частину судового рішення в даній справі;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є іммігранткою з Соціалістичної Республіки В'єтнам, право на постійне проживання в Україні якої підтверджується відповідною посвідкою на постійне проживання. Однак, рішенням відповідача від 12.09.2019 було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідка на постійне проживання у зв'язку із скасуванням дозволу на імміграцію в Україну її чоловікові - ОСОБА_2 внаслідок порушення вимог чинного законодавства України під час його видачі.
Позивач не погоджується з діями відповідача та вважає, що її чоловіком не було порушено міграційне законодавство України під час отримання дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні.
Більш того, позивач зауважує, що відповідно до положень Закону України "Про імміграцію" (далі - Закон №2491) скасовано може бути виключно дозвіл, а не посвідка на проживання, але навіть скасування посвідки її чоловіка не може бути підставою для скасування наданого їй дозволу на імміграцію в Україну.
Позивач звертає увагу на те, що дозвіл на імміграцію в Україну вона отримала на підставі правдивих відомостей і дійсних документів, посвідка на постійне проживання в Україні її чоловіка, а також всі інші документи, на підставі яких був виданий дозвіл, були дійсними, а тому відсутні передумови для скасування дозволу, передбачені статтею 12 Закону №2491.
Крім того, позивач, з посиланням на закріплений в рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" принцип належного урядування, зазначає, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
У зв'язку з цим, позивач вважає, що спірне рішення відповідача прийнято без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямовані дії відповідача, що свідчить про явну непропорційність позиції органу ДМС.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що рішенням ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 19.12.2006 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491 як особі, яка перебуває у шлюбі з іммігрантом, та 19.12.2006 документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 .
У свою чергу, відповідно до проведеної перевірки законності надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну встановлено, що згідно бази обліків іноземців і наявного рішення від 27.04.2010 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та видана на підставі нього посвідка на постійне проживання визнана недійсною, а тому громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію на підставі документів, що втратили чинність.
Відповідач стверджує, що згідно з положеннями статті 12 Закону №2491 дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі - Порядок №321), посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну.
У зв'язку з викладеним, відповідач вважає, що спірне рішення було прийнято ним правомірно та відповідно до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Позивач, не погоджуючись з доводами відповідача, викладеними у відзиві, подала до суду відповідь на відзив, в якому зазначила, що орган ДМС не вправі проводити рецензію раніше прийнятого рішення, про що вказується у постанові Вищого адміністративного суду України у справі № К9991/51200/11, якщо позивач при отриманні дозволу на імміграцію подав всі необхідні документи, передбачені Законом, не приховував дані щодо сімейного стану, а порушення "Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданням про його скасування та виконання прийнятих рішень" допущені самим відповідачем.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.11.2020 відкрито провадження у справі №320/6348/20 та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 роз'єднано у самостійні провадження позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Управління державної міграційної служби України у Чернігівській області про визнання протиправними дій, скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - вирішено розглядати в межах провадження адміністративної справи №320/6348/20.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.11.2020 витребувано докази по справі від відповідача.
Статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини 2 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає за можливим розглянути та вирішити справу по суті у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам, що підтверджується копією паспорту №1016822 наявного в матеріалах справи.
19.12.2006 ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 згідно п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491, як особі, яка є дружиною іммігранта та документована посвідкою на постійне проживання в Україні від 19.12.2006 серії НОМЕР_1 з терміном дії безстроково.
15.03.2019 позивач звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою-анкетою № НОМЕР_2 про обмін посвідки на постійне проживання, за результатом розгляду якої було прийнято рішення від 30.05.2019 №218619000, яким відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321.
Після цього у вересні 2019 року головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області ОСОБА_6 був складений висновок про доцільність скасування рішення від 19.12.2006 про надання позивачу дозволу на імміграцію, а також скасування, визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 19.12.2006.
У вказаному висновку зазначено, що перевіркою матеріалів справи відносно громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 установлено, що дозвіл на імміграцію вона отримала 19.12.2006 відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491 як дружина іммігранта громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (шлюб зареєстрований 25.12.1995), та була документована посвідкою на постійне проживання в Україні від 19.12.2006 серії НОМЕР_1 .
У свою чергу відповідно до проведеної перевірки встановлено, що згідно бази обліків іноземців і наявного рішення від 27.04.2010 громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 скасовано дозвіл на імміграцію №17/-3637, наданий 21.09.2006, та відповідно видана на підставі нього посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 22.09.2006 визнана недійсною
Таким чином, громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію на підставі документів, що втратили чинність.
Оскільки згідно з положеннями статті 12 Закону №2491 дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а відповідно до підпункту 1 пункту 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну, у висновку вказано про наявність підстав для скасування як рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію, так і виданої на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні.
Вказаний висновок був затверджений начальником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області 12.09.2019.
12 вересня 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято рішення №247, яким скасовано виданий громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну від 19.12.2016 на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону №2491.
Також у цьому рішенні вказано про скасування виданої позивачу посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 19.12.2006 на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку №321.
Не погоджуючись з правомірністю дій та рішень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склалась між сторонами, суд виходить з наступного.
Статтею 1 Закону №2491 визначено, що іммігрантом є іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону №2491 дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Частиною другою цієї статті передбачено, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:
6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
Як було вказано вище, дозвіл на імміграцію в Україну був наданий позивачу саме на підставі пункту 6 частини другої статті 4 Закону №2491, як дружині іммігранту - громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 .
Згідно з частиною четвертою статті 11 Закону №2491 особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статті 12 Закону №2491.
Пунктом 1 частини першої цієї статті, який покладений в основу спірного рішення №247 від 12.09.2019, передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Аналіз цієї норми дозволяє суду зробити висновок про те, що підставою для скасування дозволу на імміграцію є встановлення наявності неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були покладені в основу рішення про надання такого дозволу. При цьому, на переконання суду, втрата чинності документів повинна мати місце саме на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, що дійсно свідчитиме про протиправність дій органу ДМС, однак зміна обставин у майбутньому не може впливати на чинність вже виданого дозволу та ставити під сумнів правомірність рішення про його видачу.
Суд звертає увагу на те, що на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію у 2006 році її чоловік ОСОБА_2 вважався таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні, яка була чинною. Скасування ж у 2010 році рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на імміграцію та документування його посвідкою на постійне проживання в Україні призвело до втрати чинності цього дозволу та цієї посвідки лише на майбутнє та не свідчить про неправомірність видачі дозволу на імміграцію позивачу.
Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного надання ОСОБА_2 дозволу на імміграцію та документування його посвідкою на постійне проживання в Україні ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для неї негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, відповідач під час розгляду справи не надав суду доказів того, що на момент прийняття рішення від 19.12.2006 про надання позивачу дозволу на імміграцію нею були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
Крім того, суд звертає увагу на порушення відповідачем процесуальних гарантій у вигляді права позивача бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.
Так, процедура провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенція центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначені відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до положень пунктів 21-23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
На думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
Суд зазначає, що право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмо або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб'єктом владних повноважень.
Перевірка адміністративними судами дотримання суб'єктами владних повноважень права особи "бути почутою" є обов'язковою, що безпосередньо закріплено в пункті 9 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
У суду немає сумніву, що оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень №247 від 12.09.2019, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до статті 13 Закону №2491 є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку, законодавством України.
Отже, враховуючи існування загрози настання таких серйозних для позивача наслідків, суд вважає, що забезпечення її права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов'язковою передумовою його правомірності.
Натомість, матеріали справи свідчать, що позивач не була запрошена для надання пояснень до моменту прийняття спірного рішення, у зв'язку з чим було порушено її право "бути почутою".
Суд зазначає, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом.
Натомість, матеріали справи свідчать, що спірне рішення №247 від 12.09.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 було прийнято за відсутності визначеної Законом №2491 підстави для його прийняття, що свідчить про необґрунтоване втручання держави у право позивачки, гарантоване їй статтею 8 Конвенції.
За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для скасування спірного рішення №247 від 12.09.2019 та, відповідно, задоволення позову у цій частині.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі оскаржуваного рішення відповідачем було скасовано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 19.12.2006.
Згідно з пунктом 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".
Відповідно до п. 67 Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п'яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.
При цьому, пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.
Згідно з пунктами 74, 75 Порядку №321 недійсна посвідка, виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу / територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі.
Посвідки знищуються територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, який їх видав.
Посвідки, визнані недійсними відповідно до наказу ДМС, знищуються територіальним органом, визначеним у наказі.
Пунктами 78, 79 Порядку №321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.
ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов'язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.
Таким чином, оскільки скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 19.12.2006 є наслідком прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним та скасовано, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 19.12.2006 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
При цьому, задоволення позову у такий спосіб направлено на ефективний та остаточний захист порушеного права позивача та не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Як було зазначено вище, рішення від 30.05.2019 №218619000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання було прийнято відповідачем на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321 (дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію), однак наявність таких обставин була спростована судом.
Таким чином, оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Крім того, аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №810/4277/16 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 81399569), яка підлягає обов'язковому врахуванню у спірних правовідносинах.
Водночас, суд не вбачає правових підстав для задоволення позову в частині вимог про визнання протиправними дій Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення №247 від 12.09.2019, оскільки такий спосіб захисту є неналежним та не призводить до безпосереднього поновлення порушеного права позивача. Належним способом захисту у даному випадку є саме визнання протиправним та скасування рішення №247 від 12.09.2019 та зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання.
За таких обставин, позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 840,80 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області рішення №247 від 12.09.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , судовий збір у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок грн. 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Балаклицький А. І.