Постанова
Іменем України
18 січня 2021 року
м. Київ
справа № 757/47699/19
провадження № 61-16400св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня
2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц.,
Фінагеєва В. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку
із порушенням розмірів її виплати.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з квітня 1997 року по липень 2016 року він працював на Державному підприємстві «Донецька залізниця» (далі - Донецька залізниця). Згодом ДП «Донецька залізниця» було реорганізоване шляхом злиття у ПАТ «Українська залізниця», а потім у АТ «Українська залізниця».
Наказом від 20 липня 2016 року № 1/ос з ним продовжено трудові відносини
у виробничому підрозділі «Луганська дистанція електропостачання» структурного підрозділу Луганська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».
Наказом № 58-ДН Структурного підрозділу «Луганська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця»
від 16 березня 2017 року встановлено початок простою по причинам, незалежних від робітників з 00-00 годин 20 березня 2017 року, відповідно
до якого вказано на час простою робітникам приходити на свої робочі місця згідно графіку роботи відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, оплату за час простою проводити з розрахунку двох третин ставки встановленої працівникові розряду (окладу) за час простою згідно графіку роботи.
Зазначав, що 17 липня 2017 наказом регіональної філії «Донецька залізниця» №164-ос він був звільнений з посади у зв'язку із скороченням штату на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Позивачу була нарахована, але не виплачена заробітна плата за період травень-липень 2016 року та з березня 2017 до дня звільнення - 17 липня 2017 року
у сумі 44 522,40 грн.
Просив суд стягнути з відповідача суму не виплаченої заборгованості
із заробітної плати у розмірі 44 522,40 грн, суму середнього заробітку, яку відповідач зобов'язаний сплатити на його користь за час затримки розрахунку при переведенні у розмірі 207 054,64 грн, суму середнього заробітку, за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 220 405,76 грн та компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати - 12 119,22 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в загальному розмірі
24 138,49 грн.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 18 липня 2017 року
до 20 серпня 2019 року без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів в розмірі 79 912,96 грн. Стягнуто з АТ «Українська залізниця»
на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів
у зв'язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 3 394,22 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання судових витрат.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач у порушення вимог статті 116 КЗпП України не виплатив позивачу заборгованість із заробітної плати
за липень 2016 року, а також за період з березня по липень 2017 року
в загальному розмірі 24 138,49 грн. При цьому, суд першої інстанції критично оцінив посилання відповідача на існування форс-мажорних обставин, які унеможливили здійснити розрахунок з позивачем та не взяв до уваги Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року № 126/2/21-10.2, оскільки такий не є сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні». Також суд визнав обґрунтованими вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку зазначивши, що період затримки виплати заробітної плати за який нараховується середній заробіток згідно статті 117 КЗпП України повинен вираховуватися у робочих днях, таким чином суд дійшов висновку, що для визначення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
з 18 липня 2017 року по 20 серпня 2019 року слід використовувати період, який становить 512 робочих днів. Враховуючи викладене, виходячи з розміру середньоденного заробітку позивача, який становить 156,08 грн та періоду затримки виплати заробітної плати у 512 робочих днів, суд визначив суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно
до статті 117 КЗпП України у розмірі 79 912,96 грн. Також суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати
у розмірі 3 394,22 грн. Іншу частину вимог місцевий суд визнав не доведеною
та відмовив у її задоволенні.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. У іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки законодавством України не передбачено видачі сертифікатів про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) у зв'язку із невиконанням чи несвоєчасним виконанням зобов'язань роботодавцем по розрахунку у зв'язку із звільненням працівника,
а тому суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги Науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 16 січня 2018 року
№ 126/2/21-10.2, оскільки він є належним доказом, який засвідчує відсутність вини відповідача у невиплаті заробітної плати.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відсутність вини АТ «Українська залізниця» у невиконанні відповідачем обов'язків передбачених статтями 47, 83, 115 та 116 КЗпП України, отже відсутні правові підстави для задоволення позову і в частині нарахування індексації нарахованої та невиплаченої заробітної плати.
Також апеляційний суд зазначив про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність заборгованості у відповідача перед ОСОБА_1 у зазначеному розмірі.
Крім того, апеляційний суд врахував, що сам по собі факт звільнення позивача
з АТ «Українська залізниця» не може бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникові за виконану роботу, а не за факт перебування
у трудових відносинах.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У вересні 2020 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу до Верховного Суду,
у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року скасувати повністю
та змінитирішення Печерського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року в частині вимог, викладених в прохальній частині касаційної скарги.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про відсутність вини у невиконанні обов'язку перед працівником щодо виплати заборгованості із заробітної плати, а факт знаходження працівників підприємства на території, непідконтрольній органам державної влади України, не є перешкодою для проведення з ними остаточного розрахунку при звільненні з роботи.
Також заявник посилається на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду та застосованих судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Крім того, посилаючись на статтю 403 ЦПК України, заявник просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки є необхідність відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, а справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2020 року представник АТ «Українська залізниця» - адвокат Чаруковський Р. В., подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, вважаючи, що касаційна скарга не містить достатніх і обґрунтованих підстав для скасування законного рішення, прийнятого апеляційним судом.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 757/47699/19-ц та витребувано її з Печерського районного суду міста Києва.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що ОСОБА_1 наказом № 45 від 04 квітня 1997 року був призначений на посаду помічника водія дрезини.
ДП «Донецька залізниця» було реорганізоване шляхом злиття у ПАТ «Українська залізниця», а потім у АТ «Українська залізниця».
Наказом від 20 липня 2016 року №1/ос з ОСОБА_1 продовжено трудові відносини у виробничому підрозділі «Луганська дистанція електропостачання» структурного підрозділу Луганська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Донецька залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».
17 липня 2017 наказом регіональної філії Донецької залізниці № 164-ос
ОСОБА_1 звільнений з посади у зв'язку із скороченням штату
на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої, другої статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства
є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статі 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною четвертою статті 43 Конституції України передбачено право
на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оплату праці», частиною першою статті 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило,
у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром
не обмежується.
Статтею 47 КЗпП Українипередбачено обов'язок власника або уповноваженого ним органу в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 110 КЗпП України встановлено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати.
Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов'язків на підставі укладеного трудового договору
з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності. Нарахування та виплата заробітної плати працівникам проводиться на підставі документів з первинного обліку праці та заробітної плати: штатний розклад, розцінки та норми праці, накази та розпорядження
(на виплату премій, доплат, надбавок тощо), табель обліку використаного часу, розрахункова-платіжна відомість.
Відповідно до статті 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється
на засадах змагальності сторін.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК Україниучасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням
чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях.
Таким чином, при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин,
на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше
не встановлено процесуальним законом.
Згідно положень статей 115, 116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не позбавляє позивача від обов'язку доведення наявності права на отримання певних сум.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин,
що мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за закономмають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частини перша, третя статті 77, частина друга статті 78 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК Україниобставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності
їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються
в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Згідно зі статтею 10 Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», єдиним належним та достатнім документом,
що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов'язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.
Зважаючи на вимоги позивача - виплата заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, компенсацію за затримку видачі трудової книжки та середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також встановлені форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), застосуванню підлягають положення трудового і цивільного законодавства.
Статтею 617 Цивільного кодексу України(далі-ЦК України) передбачено,
що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності
за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК Українинаведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови,
що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути,
і ця подія завдала збитків. Відповідно до статті 117 КЗпП Українипідставою відповідальності власника за затримку розрахунку при звільненні є склад правопорушення, який включає два юридичних факти: порушення власником строку розрахунку при звільненні та вина власника.
Згідно зі статтею 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно
із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але
не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена
та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»)».
Вказане відповідає позиції колегії Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 (провадження № 61-48088сво18).
Надавши належну правову оцінку доказам, які містяться в матеріалах справи, суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого суду в частині стягнення заборгованість із заробітної плати, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 18 липня 2017 року по 20 серпня 2019 року без утримання податків, зборів та інших обов'язкових платежів та компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати,
та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності заборгованості із виплати заробітної плати у відповідача перед ОСОБА_1
у зазначеному розмірі, а надана позивачем довідка не є належним доказом того, що йому нараховувалася заробітна плата, оскільки вона не містить необхідних реквізитів, а саме: дати, вихідного номеру довідки та штампу підприємства.
Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції, встановивши,
що у трудових правовідносинах між позивачем та відповідачем, з 20 березня 2017 року виникли обставини, які відповідач не міг передбачити чи відвернути, та у період існування яких останній об'єктивно, з незалежних від нього причин був позбавлений можливості виконати зобов'язання, передбачені умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язки згідно із законодавчими та іншими нормативними актами щодо своїх працівників, у тому числі щодо позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність вини АТ «Українська залізниця» у несвоєчасній виплаті заробітної плати при звільненні у зв'язку з чим правильно відмовив у задоволенні позову.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів,
що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Щодо вирішення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Згідно з частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Відповідно до частини п'ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу
в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу
на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Наведені ОСОБА_1 аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п'ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему
та мають значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а тому
в задоволенні клопотання заявників про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне
по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 410 ЦПК України).
Судами апеляційної інстанції правильно встановлені фактичні обставини справи та вирішена справа із застосуванням норм матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, у зв'язку з чим, колегія суддів вважає,
що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення
або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційні скарги залишені без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 403, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року залишити
без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. Ю. Бурлаков
В. М. Коротун
М. Є. Червинська