Житомирський апеляційний суд
Справа №296/5373/20 Головуючий у 1-й інст. Адамович О. Й.
Категорія 3 Доповідач Павицька Т. М.
26 січня 2021 року
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Миніч Т.І., Микитюк О.Ю.,
за участю секретаря Ковальської Я.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/5373/20 за позовом ОСОБА_1 до Житомирської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 30 листопада 2020 року, ухвалене під головуванням судді Адамовича О.Й. в м. Житомирі,
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом у якому просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на квартиру АДРЕСА_1 . Позовні вимоги мотивував тим, що на підставі дозволу виконавчого комітету Житомирської міської ради за №18/513 від 26.01.2005 він разом зі своєю сім'єю добровільно та на законних підставах заселилися у квартиру АДРЕСА_2 . Зазначав, що з того часу і до тепер проживають у вказаній квартирі, сплачують комунальні послуги. На підставі рішення виконавчого комітету міськради №543 від 13.11.2013 йому надано дозвіл на постійну реєстрацію на житлову площу 17,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 . Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 04.04.2018 визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 23.07.2008 за №537 «Про формування фонду житла для тимчасового проживання громадян» в частині включення до фонду житла для тимчасового проживання громадян квартири АДРЕСА_1 . У подальшому, 09.05.2019 він звернувся із заявою до відповідача про приватизацію спірної квартири, проте у задоволенні його заяви було відмовлено. Вважає, що з метою захисту його прав, за ним необхідно визнати право власності на спірне житло в порядку набувальної давності та у відповідності до ст. 344 ЦК України.
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 30 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
На обґрунтування доводі апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зазначає, що він із сім'єю з дозволу виконкому Житомирської міської ради проживає у квартирі АДРЕСА_4 - 17 років, відповідач належними та допустимими доказами не довів, що спірне житло є комунальною власністю, а тому відповідно до ст.344 ЦК України просить визнати за ним право власності в порядку набувальної давності на квартиру АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 разом із сім'єю з дозволу виконавчого комітету Житомирської міської ради від 26.01.2005 за №18/513 тимчасово, до вирішення питання постійного місця проживання, заселилися та проживають у квартирі АДРЕСА_1 .
Зазначені обставини були встановлені судовим рішенням у справі №296/3661/17, яким позов ОСОБА_1 до Житомирської міської ради про визнання рішення незаконним задоволено та скасовано рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 23.07.2008 за № 537 «Про формування фонду житла для тимчасового проживання громадян» в частині включення до фонду житла для тимчасового проживання громадян квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 16.09.2019 у справі №296/4642/19 було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Житомирської міської ради про визнання дій незаконними щодо відмови в приватизації квартири АДРЕСА_1 та зобов'язання провести приватизацію з підстав відсутності у позивача ордеру на заселення у вказану квартиру.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він разом із сім'єю постійно, добросовісно користується спірною квартирою, починаючи з січня 2005 року по даний час, тому має право на набуття права власності на цю квартиру на підставі ст.344 ЦК України за набувальною давністю.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (частина четверта статті 344 ЦК України).
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Отже, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати по відсутність у неї підстав для набуття права власності. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником вказаного майна.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
При цьому необхідно враховувати, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного судочинства, означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Позивачі, як незаконні володільці, протягом всього часу володіння майном повинні бути впевнені, що на це майно не претендують інші особи і вони отримали це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності слід виходити з того, що задоволення таких вимог можливе лише за наявності необхідних умов, а саме: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто, об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто, є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто, бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18).
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц, провадження № 61-19156св18, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Встановлено, що виконавчий комітет Житомирської міської ради надав дозвіл на заселення ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 тимчасово, на період вирішення питання постійного місця проживання.
Зазначене свідчить про те, що позивач знав, що Житомирська міська рада є власником спірної квартири, а отже знав, що заволодів чужою річчю, тому його володіння не призводить до набуття права власності, незалежно від тривалості такого володіння. Крім того, ОСОБА_1 звертався до Житомирської міської ради, як до власника квартири з позовом про визнання дій незаконними щодо відмови в приватизації квартири.
Таким чином, ОСОБА_1 не є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки спірне майно має власника, який передав у тимчасове користування позивачу вказане майно, що виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Отже, позивач не може вважатися таким, що набув у власність спірне житлове приміщення за набувальною давністю.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено існування усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України та необхідних для набуття права власності на майно за набувальною давністю.
Апеляційний суд вважає, що відкритість і безперервність користування позивачем майном з 2005 року та надання йому в 2013 році дозволу на постійну реєстрацію на житлову площу 17,5 кв.м. за адресою : АДРЕСА_3 , не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами ст.344 ЦК України.
Безпідставним є посилання ОСОБА_1 на Закон України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», оскільки спірна квартира АДРЕСА_4 знаходиться в житловому будинку, а не в гуртожитку.
Отже, суд першої інстанції всебічно і об'єктивно дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону.
Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 30 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 26 січня 2021 року.
Головуючий
Судді