Справа № 2а- 41186/09/2070
Україна
26 лютого 2010 р. м. Харків
Харківський окружний адміністративний суд у колегіальному складі:
головуючого судді - Бартош Н.С., суддів Ізовітової - Вакім О.В., Архіпової С.В.,
при секретарі судового засідання Скидан М.А.,
за участю позивача - ОСОБА_1, перекладача - ОСОБА_2, представника позивача - ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Харкові справу за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправним та скасування рішення, та зобов'язання вчинити певні дії ,-
Позивач, громадянин Афганістану ОСОБА_1, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 04.08.2009 р. №41-09 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення Управління міграційної служби в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця в Україні; зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій прийняти рішення про надання вказівки підпорядкованому органу Управління міграційної служби в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 12 Закону України "Про біженців".
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Державним комітетом України у справах національностей та релігій 28 листопада 2007 року прийнято рішення від 04.08.2009 р. №41-09 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення Управління міграційної служби в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця в Україні Позивач зазначив, що він не згоден з таким рішенням, оскільки, на його думку, він має обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування.
Позивач зазначає, що у 1985 р., під час проживання його родини в Афганістані, моджахеди вбили його сестру та брата, увірвавшись у будинок. Внаслідок цього, розуміючи подальшу небезпеку проживання в Афганістані, ОСОБА_1 втік до Ірану. Проживаючи в Ірані, позивач постійно випробовував на собі небезпеку та погрози з боку іранців, оскільки Іран є країною суворої мусульманської релігії. Позивач також зазначив, що, під час проживання в Ірані його та його дружину затримали поліцейські за те, що у жінки з під хустки визирало волосся, відправили в поліцію, де тримали дві доби та жорстоко били.
Таким чином, на думку позивача, у разі подальшого проживання в Ірані чи в країні громадянської належності позивача - Афганістані - йому загрожує небезпека, внаслідок чого ОСОБА_1 прибув в Україну та звернувся до Управління міграційної служби в Харківській області з заявою про надання статусу біженця.
В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги в повному обсязі, просили суд позов задовольнити з вищенаведених видстав.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, надіслав до суду клопотання, в якому просить суд розглядати справу без участі представника Державного комітету України у справах національностей та релігій, проти позовних вимог заперечив в повному обсязі, в обгрунтування заперечень зазначив, що твердження позивача про загрозу його життю та здоров'ю не підтверджуються доказами по справі. Під час перевірки заяви, що ОСОБА_1 не навів жодного конкретного прикладу щодо погроз на свою адресу в країні свого постійного проживання, тобто в Ірані. Позивач отримав в Ірані статус біженця, щорічно отримував дозвіл на проживання в Ірані, працював менеджером комп'ютерного відділу на приватному підприємстві, незважаючи на відсутність повної вищої освіти.
Вислухавши пояснення представників сторін та дослідивши докази, надані по справі, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 звернувся до Управління міграційної служби в Харківській області з заявою про надання статусу біженця в Україні. Наказом №41-о від 12.03.2009 р., виданим Управлінням міграційної служби в Харківській області, позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Даний наказ оскаржений позивачем до Державного комітету у справах національностей та релігії. Відповідачем 04.08.2009 р. винесене рішення №41-09 про відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення Управління міграційної служби в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця в Україні.
ОСОБА_1 залишив територію Афганістану у 1985 р. та прибув до Ірану. Позивач стверджує, що покинув територію Афганістану через вбивство моджахедами його брата та сестри, та перебування у Народно - демократичній партії Афганістану. Однак, відповідно до протоколу співбесідим з працівниками Управління міграційної служби у Харківській області позивач не зміг назвати партію, в якій він нібито перебував, не зміг докладно розповісти про доручення, які виконував та не зміг розповісти, який вигляд мало посвідчення члена партії.
В ході розгляду справи позивач не навів жодного факту, який свідчив про утиски щодо нього особисто та членів його сім'ї за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 р.
У 1985 році позивач, за його твердженням, отримав в Ірані статус біженця та відповідне посвідчення, термін якого продовжувався до отримання позивачем паспорту Афганістану у 1991 р. Після цього позивач щорічно отримував дозвіл на проживання в Ірані.
Судом встановлено, що під час проживання в Ірані ОСОБА_1 займав керівну посаду менеджера комп'ютерного відділу на приватному інженерному підприємстві, його дружина також працювала на зазначеному підприємстві креслярем. Діти позивача, які є громадянами Ірану, навчались у школі.
Відповідно до абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців», суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не може вважатися біженцем, оскільки при отриманні ним паспорту громадянина Афганістану позивач добровільно скористався захистом країни своєї громадянської належності. Позивач не навів фактів, які б свідчили про утиски щодо нього особисто чи членів його сім'ї за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань під час проживання в Ірані. Твердження позивача щодо застосування до нього в 1991р. фізичного насильства та утримування впродовж двох діб у в'язниці не відповідає дійсності, оскільки, відповідно до матеріалів особової справи ОСОБА_1, дроужина позивача спростувала факт арешту.
У відповідності до абзацу 7 статті 11 Закону України „Про біженців", до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також; документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Документів, як б підтвердили наявність переслідувань або утисків щодо позивача, які б відповідали вимогам, абзацу другого статті 1 Закону України „Про біженців", заявником не надано.
Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців»1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином., у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло біти прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою „внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує, міжнародному захисту і не є біженцем.
Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця «мігрант -це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру".
Під час розгляду справи позивач стверджував, що має намір залишитися в Україні, оскільки у нього тут є друзі та він хоче, щоб його діти навчалися. Викладене дозволяє зробити висновок, що позивач вибув з Ірану за власним бажанням та фактично є мігрантом. Факти, викладені ОСОБА_1 в позовній заяві, є надуманими та такими, що не можуть бути доказом побоювань його переслідувань як в країні громадянської належності, так і в країні постійного проживання.
Враховуючи викладене суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 Державного комітету України у справах національностей та релігій не підлягає задоволенню, як необгрунтований та такий, що не відповідає фактичним обставинам справи.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 8-14, 71, 94, 159, 160-164, 167, 186 КАС України, суд, -.
В задоволенні адміністративного позову громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправним та скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 04.08.2009 р. №41-09 про відхилення скарги на рішення Управління міграційної служби у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій прийняти рішення про надання вказівки підпорядкованому органу - Управлінню міграційної служби у Харківській області - прийняти рішення про оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця в Україні - відмовити в повному обсязі.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складання постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС України -з дня складання у повному обсязі, заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку ч. 5 ст. 186 КАС України.
Головуючий суддя Бартош Н.С.
Суддя Ізовітова - Вакім О.В.
Суддя Архіпова С.В.