Постанова
Іменем України
21 січня 2021 року
місто Київ
справа № 234/10465/17
провадження № 61-8281св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 19 вересня 2018 року у складі судді Ткачової С. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів: Новікової Г. В., Гапонова А. В., Будулуци М. С.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з травня 2013 року до травня 2017 року та поділ спільного майна.
В обґрунтування позову посилався на те, що у 2009 році він з відповідачем зареєстрував шлюб, який розірваний 19 лютого 2013 року. З травня 2013 року до кінця травня 2017 року вони проживали однією сім'єю, без реєстрації шлюбу. У період спільного проживання вони придбали будинок АДРЕСА_1 . Будинок придбаний за їх спільні гроші, у зв'язку із чим позивач звернувся до суду із позовом.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнала, вважала його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 19 вересня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, посилався на те, що позивачем не доведено факт наявності між сторонами сімейних відносин, їх спільного проживання, наявності у них спільного побуту та взаємних прав та обов'язків у період з 2013 року до травня 2017 року та придбання на спільні кошти спірного нерухомого майна, а тому відсутні підстави для визнання будинку об'єктом спільної власності.
Постановою Донецького апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, керувався тим, що згідно з показаннями свідків та твердженням відповідача, сторони після розірвання шлюбу у лютому 2013 року не проживали разом однією сім'єю та не вели спільного господарства та не мали спільного бюджету. Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що факт проживання однією сім'єю з відповідачем у період придбання будинку підтверджується копіями товарних чеків, накладних про придбання будівельних матеріалів, записом в договорі купівлі-продажу про те, що гроші надані ним, та поясненнями свідків. Втім, у наданих копіях чеків та накладних зазначено найменування товару, який відпускається постачальником, без печаток чи штампів та підпису особи, яка відпустила товар, а лише є підпис одержувача товару та зазначено прізвище ОСОБА_1 . Із зазначених документів неможливо встановити, за чиї кошти проводилася оплата товару.
Під час розгляду справи позивачем не надано суду доказів факту проживання однією сім'єю та ведення спільного побуту із відповідачем. Судом першої інстанції встановлено, що спірна квартира придбана ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з позивачем, доказів ведення ними спільного господарства, побуту, бюджету й, найголовніше, придбання майна внаслідок спільної праці членів сім'ї не встановлено, а відтак обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 .
Доводи позивача про те, що зазначення в договорі купівлі-продажу спірного будинку від 24 липня 2015 року про те, що гроші на придбання спірного будинку АДРЕСА_1 надані колишнім чоловіком покупця - ОСОБА_1 , що свідчить про проживання сторін однією сім'єю, не можуть бути враховані як підстава для задоволення позову, оскільки спростовуються встановленими обставинами. Крім того, самий факт передачі грошових коштів для придбання майна не свідчить про наявність сімейних стосунків між сторонами.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 , не погодившись із судовими рішеннями, у квітні 2019 року подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно з'ясували обставини у справі, що мають істотне значення для її вирішення. Суди не надали належної оцінки показанням свідків, які підтвердили факт спільного проживання сторін однією сім'єю. Також суди внаслідок неналежної оцінки наданих доказів - товарних чеків, накладних, квитанцій, умов договору купівлі-продажу, відповідно до яких грошові кошти на придбання будинку були передані позивачем, зробили необґрунтований висновок про те, що будинок не придбаний за спільні кошти сторін.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві ОСОБА_2 просила касаційну скаргу залишити без задоволення.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2019 року відкрито касаційне провадження.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя стаття 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-IX (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано 19 лютого 2013 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом.
Відповідно до договору купівлі-продажу від 24 липня 2015 року, зареєстрованого державним нотаріусом Фареник О. О., реєстраційний
№ 2-3256, ОСОБА_2 придбала будинок АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 2 договору продаж житлового будинку з допоміжними будівлями та спорудами за домовленістю сторін вчиняється за 142 300, 00 грн, які покупець сплатив продавцю до підписання цього договору. Грошові кошти на купівлю цього житлового будинку з допоміжними будівлями та спорудами надані колишнім чоловіком покупця - ОСОБА_1 .
Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 19 листопада 2015 року у справі 234/18952/15-к ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту з забороною залишати житло та фактичне місце проживання, будинок АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою від 15 серпня 2017 року про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно інформації Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області ОСОБА_1 перебуває на обліку в Правобережному об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України у м. Дніпрі, пенсійна справа № 809760/1205, розмір пенсії з 01 жовтня 2017 року становить 2 196, 43 грн.
Згідно з інформацією, наданою Головним управлінням Національної поліції в Дніпропетровській області, у період з лютого 2013 року до листопада 2015 року відомостей щодо притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності не встановлено.
Відповідно до інформації Головного управління Державної фіскальної служби у Дніпропетровській області від 11 грудня 2017 року ОСОБА_1 не перебуває на податковому обліку як фізична особа - підприємець у межах Дніпропетровської області.
У заяві ОСОБА_2 , поданої нотаріусу 24 липня 2015 року під час укладання договору купівлі-продажу спірного житла, зазначено, що вона не перебуває у шлюбі.
Згідно з показаннями свідків та твердженням відповідача, ОСОБА_2 після розірвання шлюбу у лютому 2013 року не проживали разом однією сім'єю, не вели спільного господарства та не мали спільного бюджету.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина четверта статі 3 СК України).
За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до частини першої статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) зазначено, що «згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (статті 3, 74 СК України)».
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позивач не довів своїх позовних вимог, зокрема, не довів, що сторони спільно проживали, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки.
Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що самий лише факт передачі грошових коштів для придбання спірного будинку, купівля будівельних матеріалів не свідчить про наявність сімейних стосунків між сторонами.
Позивач не є стороною договору купівлі-продажу спірного будинку, воля сторін, зокрема й позивача, відповідно до умов договору не була направлена на виникнення права спільної власності щодо придбаного об'єкту нерухомості у обох сторін цієї справи. Правові підстави отримання відповідачем грошових коштів, а так само умови повернення/неповернення зазначених коштів позивачу можуть бути визначені у іншому порядку, зокрема й судовому, у разі наявності відповідного спору.
Доводи касаційної скарги щодо незаконності рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині неналежної оцінки показань свідків, товарних чеків, накладних, квитанцій зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ визначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 19 вересня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 13 березня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко