Постанова
Іменем України
18 січня 2021 року
м. Київ
справа № 754/5370/16-ц
провадження № 61-19099св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - Національний університет «Києво-Могилянська академія»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Оніщука М. І., Чобіток А. О., Крижанівської Г. В.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2016 року Національний університет «Києво-Могилянська академія» (далі - НаУКМА) звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про виселення із студентського гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, посилаючись на те, щонаказом від 11 серпня 2014 року № 643-с відповідач був зарахований з 01 вересня 2014 року студентом першого курсу денної форми навчання за державним замовленням на факультет соціальних наук та соціальних технологій за освітнім рівнем бакалавр, напрям підготовки «Соціологія». 07 жовтня 2014 року відповідачу було видано ордер на вселення у студентський гуртожиток НаУКМА за адресою: АДРЕСА_1 (одномісна) на період навчання. В подальшому наказом НаУКМА від 01 липня 2015 року № 414-с ОСОБА_1 було відраховано з університету за невиконання навчального плану (5 академічних заборгованостей), у зв'язку з чим йому направлялися листи про необхідність звільнити займану кімнату, однак він відмовився це зробити, про що зазначив у розписці від 18 листопада 2015 року. Враховуючи викладене, НаУКМА просив визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання у студентському гуртожитку та виселити його із займаної кімнати без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання в кімнаті АДРЕСА_1 студентського гуртожитку НаУКМА. Виселено ОСОБА_1 з кімнати АДРЕСА_1 студентського гуртожитку НаУКМА без надання іншого житлового приміщення. Звільнено відповідача від сплати судового збору. Судові витрати компенсовано за рахунок держави.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не перебуває у трудових відносинах з НаУКМА, а також не належить до категорії осіб, визначених статтею 125 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), яких не може бути виселено із службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення. Відповідач є інвалідом II групи, однак це не може бути підставою для надання йому права на безстрокове проживання у студентському гуртожитку після відрахування зі складу студентів. Крім того, Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» не передбачає обов'язку вищих навчальних закладів надавати інше житлове приміщення інвалідам II групи у випадку їх виселення із студентського гуртожитку. Після відрахування з НаУКМА відповідач проживає в гуртожитку без відповідних правових підстав, чим перешкоджає НаУКМА виконувати функції щодо надання послуг із вселення в гуртожиток інших студентів на період їх навчання.
Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини справи і не звернули уваги на те, що НаУКМА не створено належних умов для проживання студентів у гуртожитку та ігнорувалися його звернення щодо спрощення умов навчання і надання індивідуального графіка навчання. Оскаржувані судові рішення є несправедливими, оскільки він не брав участі у справі під час її розгляду судом першої інстанції, а в апеляційному суді інтереси НаУКМА представляла юрист, яка має певний досвід у веденні різних справ, тоді як він не має юридичної освіти та досвіду захисту своїх прав у суді. Крім того, він неодноразово звертався до відповідних державних органів з повідомленнями про корупцію в НаУКМА та розкрадання державних коштів, у зв'язку з чим позивач перешкоджає йому проживати в гуртожитку та навчатися в університеті. Тому його права підлягають захисту відповідно до положень статті 53 Закону України «Про запобігання корупції».
У грудні 2019 року НаУКМА подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду 30 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду міста Києва.
12 листопада 2019 року справа № 754/5370/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини 3 статті 326 ЦК України управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Згідно з абзацом першим частини другої статті 70 Закону України «Про вищу освіту» майно закріплюється за державним або комунальним закладом вищої освіти на праві господарського відання і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників закладу вищої освіти та вищого колегіального органу самоврядування закладу вищої освіти, крім випадків, передбачених законодавством.
Особи, які навчаються у закладах вищої освіти, мають право на забезпечення гуртожитком та цілодобовим доступом до нього на строк навчання у порядку, встановленому законодавством (пункт 8 частини першої статті 62 Закону України «Про вищу освіту»).
Статтею 61 ЖК Української РСР передбачено, що користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється за договором найму жилого приміщення, який укладається на підставі ордера на жиле приміщення.
Згідно з частиною першою статті 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.
Судами встановлено, що НаУКМА є вищим навчальним закладом державної форми власності, перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України.
Гуртожиток НаУКМА за адресою: АДРЕСА_1 є державною власністю, закріпленою за НаУКМА на праві оперативного управління, що підтверджується розпорядженням Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 18 лютого 2011 року № 110 «Про затвердження Реєстру житлових будинків, які використовуються під гуртожитки у Деснянському районі м. Києва», листом Міністерства освіти і науки України від 03 вересня 2014 року № 1/11-13882.
Наказом виконуючого обов'язки президента НаУКМА Моренця В. П. від 11 серпня 2014 року № 643-с ОСОБА_1 був зарахований з 01 вересня 2014 року студентом першого курсу денної форми навчання за державним замовленням на факультет соціальних наук та соціальних технологій за освітнім рівнем бакалавр, напрям підготовки «Соціологія».
Згідно з пунктом 2 Положення про студентський гуртожиток НаУКМА, затвердженого наказом НаУКМА від 18 січня 2010 року, студентський гуртожиток НаУКМА призначається для проживання іногородніх осіб, що навчаються в НаУКМА (студентів бакалаврських та магістерських програм, спеціалістів, аспірантів, докторантів) та за наявності місць, студентів, що навчаються за контрактом, слухачів підготовчих відділень на відповідний період їх навчання за умови виконання ними Правил проживання у гуртожитку НаУКМА та договору на проживання.
До вступу в НаУКМА ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 .
07 жовтня 2014 року відповідачу було видано ордер на вселення до студентського гуртожитку НаУКМА за адресою: АДРЕСА_1 (одномісна) на період навчання.
08 жовтня 2014 року між НаУКМА та ОСОБА_1 було укладено договір на проживання в гуртожитку. Відповідно до пункту 1 розділу 3 цього договору він набуває чинності з дати його підписання сторонами і діє по 30 червня 2015 року.
Наказом НаУКМА від 01 липня 2015 року № 414-с ОСОБА_1 відраховано зі складу студентів 1-го року навчання напряму підготовки «Соціологія» (денна форма, за державним замовленням) факультету соціальних наук і соціальних технологій, який має 5 академічних заборгованостей, за невиконання навчального плану з 02 липня 2015 року.
Листами НаУКМА від 25 вересня 2015 року № 10/1468 та від 06 листопада 2015 року № 06/1665 ОСОБА_1 повідомлявся про необхідність звільнити гуртожиток, однак у розписці від 18 листопада 2015 року відповідач зазначив, що відмовляється звільняти кімнату в гуртожитку.
Відповідно до підпункту 1 пункту 10 Правил проживання в гуртожитку НаУКМА мешканці можуть бути виселені достроково (до закінчення строку поселення) з гуртожитку у разі закінчення навчання та/або відрахування з НаУКМА, оформлення академічної відпустки.
Згідно з пунктом 20 Положення про гуртожиток НаУКМА мешканці гуртожитку зобов'язані у разі закінчення навчання в НаУКМА, оформленні академічної відпустки, відрахування, достроковому позбавленні права на помешкання знятися з обліку у паспортиста, здати коменданту гуртожитку у справності приміщення, одержане майно, ключі, розписавшись у книзі обліку, і залишити гуртожиток протягом двох тижнів з дня підписання відповідного наказу.
Крім того, за пунктом 2.7 розділу І договору на проживання в гуртожитку НаУКМА, укладеного між сторонами, мешканець зобов'язаний у разі закінчення навчання в НаУКМА, оформлення академічної відпустки, відрахування, дострокового позбавлення права на помешкання здати коменданту гуртожитку у справності приміщення, одержане майно, ключі, розписавшись у книзі обліку, і залишити гуртожиток протягом 5 (п'яти) календарних днів з дати підписання відповідного наказу.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК Української РСР).
Згідно з частиною першою статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що спірне приміщення гуртожитку було надано ОСОБА_1 в тимчасове користування у зв'язку з навчанням, однак після відрахування з НаУКМА він продовжує проживати в гуртожитку без відповідних правових підстав, чим перешкоджає позивачу виконувати функції щодо надання послуг із вселення в гуртожиток інших студентів на період їх навчання, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право на проживання у студентському гуртожитку НаУКМА, та його виселення з цього гуртожитку без надання іншого жилого приміщення.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено право кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ, відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції, гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що до вступу в НаУКМА ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , тобто мав постійне місце проживання. Виселення відповідача з гуртожитку дійсно призводить до втручання в його житлові права, однак вказане втручання переслідує законну мету, відповідає вищенаведеним вимогам закону, які є чіткими, зрозумілими і передбачуваними, умовам укладеного між сторонами договору, Положенню про гуртожиток НаУКМА та Правилам проживання в ньому. З урахуванням всіх встановлених у справі обставин при вжитті заходів у вигляді виселення ОСОБА_1 із студентського гуртожитку НаУКМА без надання іншого жилого приміщення було дотримано справедливий баланс інтересів сторін, втручання переслідувало легітимну мету і було необхідним у демократичному суспільстві.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що НаУКМА не створено належних умов для проживання студентів у гуртожитку та ігнорувалися його звернення щодо спрощення умов навчання і надання індивідуального графіка навчання, не заслуговують на увагу, оскільки не стосуються предмета спору та виходять за межі позовних вимог.
Посилання заявника на те, щовін не брав участі у справі під час її розгляду судом першої інстанції, а в апеляційному суді інтереси НаУКМА представляла юрист, яка має певний досвід у веденні різних справ, тоді як він не має юридичної освіти та досвіду захисту своїх прав у суді, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
У касаційній скарзі заявник не навів доводів щодо порушення апеляційним судом при перегляді справи в апеляційному порядку норм процесуального права і не зазначив, що перешкодило йому реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції, надати відповідні докази, заявити клопотання тощо.
Таким чином, розгляд судом першої інстанції справи за відсутності ОСОБА_1 не є підставою для скасування рішення, оскільки цей недолік був усунений апеляційним судом, який вирішив справу за його апеляційною скаргою, належним чином повідомивши учасників справи про місце, дату і час судового засідання в апеляційному суді. Тобто відповідач мав можливість реалізувати всі свої процесуальні права. Крім того, під час розгляду справи апеляційним судом було роз'яснено сторонам, в тому числі ОСОБА_1 , їх процесуальні права, серед яких і право на правову допомогу. Усвідомлюючи можливі правові наслідки вчинення або невчинення відповідних процесуальних дій, ОСОБА_1 не скористався своїм правом на правову допомогу. Тому аргументи заявника про те, що він не має юридичної освіти та досвіду захисту своїх прав у суді, є неспроможними.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 22 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2019року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко