Постанова
Іменем України
16 січня 2021 року
м. Київ
справа № 607/5170/18
провадження № 61-9584св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 листопада 2018 року в складі судді Зушман Г. І. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року в складі колегії суддів: Міщія О. Я., Ткача З. Є., Шевчук Г. М.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, посилаючись на те, що за час перебування в шлюбі з відповідачем ними придбано квартиру АДРЕСА_1 . Для придбання вказаної квартири він 11 листопада 2004 року за згодою дружини (відповідача у справі) уклав кредитний договір з Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), за яким отримав кредитні кошти в розмірі 13 000 доларів США. У свою чергу, ОСОБА_2 є поручителем за вказаним кредитним договором. 01 березня 2006 року шлюб між сторонами розірвано. 14 травня 2012 року він повністю погасив борг за кредитом, проте рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 13 липня 2016 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Враховуючи наведене, позивач просив стягнути з відповідача 1/2 частину сплачених ним боргових зобов'язань за кредитним договором від 11 листопада 2004 року № 127 в сумі 12 840,83 доларів США, що станом на 27 березня 2018 року становить 337 270,50 грн.
Рішенням Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 листопада 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено того факту, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за кредитні кошти, оскільки договір купівлі-продажу вказаної квартири укладений 10 листопада 2004 року, а кредит позивачем отримано 11 листопада 2004 року.
Постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 листопада 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. В матеріалах справи відсутні докази використання кредитних коштів саме для придбання квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
08 травня 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 листопада 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, а справу передати на новий розгляд.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що в порушення пункту 1 частини першої статті 264 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд першої інстанції неправильно вирішив питання про фактичні обставини, які мали місце в дійсності, і надав спірним правовідносинам неправильну кваліфікацію, керувався формальним підходом до вирішення справи, обмежившись лише одним пунктом в договорі купівлі-продажу квартири, яким визначено, що кошти за квартиру покупець передав представнику продавця повністю до підписання цього договору, і на підставі цього дійшов помилкового висновку про недоведеність позивачем того факту, що отримані ним кредитні кошти використанні саме на придбання квартири. Враховуючи, що під час ухвалення оскаржуваного рішення суд першої інстанції не надав належної оцінки його доводам, він звернувся до апеляційного суду зі скаргою, в якій, зокрема просив витребувати кредитну справу, залучити до участі у справі третіх осіб, а також допитати свідків. Однак Тернопільський апеляційний суд невмотивовано та необґрунтовано повністю проігнорував його прохання та формально підійшов до розгляду апеляційної скарги.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Борщівського районного суду Тернопільської області.
31 травня 2019 року справа № 607/5170/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 24 жовтня 1991 року по 01 березня 2006 року.
10 листопада 2004 року між ОСОБА_1 з однієї сторони (покупцем) та ОСОБА_3 , від імені якої діяв на підставі довіреності ОСОБА_4 , з іншої сторони (продавцем), було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Продаж квартири вчинено за 118 800 грн, які покупець передав представнику продавця повністю до підписання цього договору (пункт 3 договору купівлі-продажу квартири).
11 листопада 2004 року між ОСОБА_1 та АКІБ «УкрСиббанк» укладено кредитний договір, за умовами якого позивач отримав кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 13 000 доларів США терміном на 180 місяців, зі встановленою процентною ставкою в розмірі 12,5 % річних, які позичальник зобов'язався повернути згідно з графіком погашення кредиту. За пунктом 1.4 кредитного договору цільове призначення (мета) кредиту - купівля двокімнатної квартири.
На забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором 11 листопада 2004 року між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено договір поруки.
Також на забезпечення виконання умов кредитного договору 23 лютого 2005 року між ОСОБА_1 та банком був укладений договір іпотеки, за яким позивач передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .
На підтвердження сплати кредиту позивачем надано копії квитанцій за період з 11 листопада 2004 року по 10 травня 2012 року на загальну суму 147 227,71 грн.
Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 13 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 01 грудня 2016 року, за ОСОБА_2 в порядку поділу майна подружжя визнано право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частина перша статті 21 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.
За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, з урахуванням вказаних норм матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що кошти, отримані позивачем за кредитним договором, в розмірі 13 000 доларів США були використані в інтересах сім'ї. Як встановлено судами, квартира АДРЕСА_2 була придбана ОСОБА_1 10 листопада 2004 року, тобто до укладення кредитного договору від 11 листопада 2004 року та отримання кредитних коштів. При цьому згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу квартири, кошти за договором в розмірі 118 800 грн ОСОБА_1 у повному обсязі передав представнику продавця до підписання договору.
Доводи касаційної скарги про те, що на стадії апеляційного розгляду справи апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотань про витребування нових доказів, залучення третіх осіб та виклику свідків, не заслуговують на увагу, так як апеляційний суд належним чином обґрунтував своє рішення про відхилення вказаних клопотань, зазначивши про це також в оскаржуваній постанові.
Інші доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки по своїй суті зводяться до необхідності переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Борщівського районного суду Тернопільської області від 23 листопада 2018 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська