ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.01.2021Справа № 910/15965/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП"
про визнання недійсним з моменту укладення пункту договору
представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Онопрієнко О.П.
Товариство з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП" про визнання недійсним з моменту укладення пункту 6.4. договору про надання послуг №10/18 від 16.04.2018, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП".
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що пункт 6.4. договору про надання послуг №10/18 від 16.04.2018 суперечить приписам ст.61 Конституції України, ст.173,230 Господарського кодексу України, що є підставою для визнання недійсним вказаного пункту договору.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 02.11.2020 прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі №910/15965/20, розгляд справи постановив здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначив на 26.11.2020.
05.11.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позов. Відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними, посилаючись на те, що пункт 6.4. Договору не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності.
Протокольною ухвалою 26.11.2020 оголошено перерву у підготовчому засіданні до 15.12.2020.
Протокольною ухвалою від 15.12.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 14.01.2021.
У судове засідання 14.01.2021 представник позивача не з'явився.
Ухвала суду від 15.12.2020, якою суд повідомив про розгляд справи по суті, отримана позивачем 22.12.2020, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0105476366441.
Отже, за змістом пункту 3 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, вказана ухвала вручена позивачу та позивач був належним чином повідомлений про розгляд справи по суті.
Суд зазначає, що згідно із ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Пунктом 2 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що коли учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За таких обставин, оскільки за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, приймаючи до уваги, що позивачем про наявність поважних причин неявки у судове засідання свого представника не повідомлено, суд прийшов до висновку, що неявка представника позивача не перешкоджає розгляду справи по суті.
У судовому засіданні 14.01.2021 представник відповідача надав пояснення по суті заперечень на позов, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
У судовому засіданні 14.01.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
16.04.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" (замовник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП" (виконавець, відповідач) укладений договір про надання послуг №10/18 (надалі - договір).
Предметом договору, згідно із пунктом 1.1. договору, є надання виконавцем послуг по виконанню будівельно-монтажних робіт (далі - послуги) на будівельному об'єкті "Будівництво житлового комплексу за адресою вул. Глушкова, 6, буд. 25 у Голосіївському районі м. Києва" (далі- будівельний об'єкт).
Відповідно до п.1.2. договору виконавець надає послуги на Будівельному об'єкті баштовими кранами, модифікації КБ-674 (далі БК) в кількості визначеній в проекті виконання робіт, а замовник організовує надання послуг БК на Будівельному об'єкті та проводить своєчасну оплату наданих виконавцем послуг.
Пунктом 7.1. договору встановлено, що цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками та скріплення печатками сторін. У випадку якщо одна із сторін цього договору не використовує печатку про це робиться відповідне застереження в цьому договорі.
Відповідно до п.7.2. договору строк дії цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 7.1. договору і діє протягом одного року з дати його укладання, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами всіх своїх зобов'язань за даним договором. У випадку, якщо за 30 календарних днів до дати закінчення терміну дії цього договору, жодна сторона письмово, не заявила про свій намір припинити дію договору, в такому випадку договір, автоматично продовжується на наступний календарний рік на тих самих умовах, з послідуючою автоматичною пролонгацією.
Згідно з п.6.3. договору визначено, що у разі порушення замовником строків оплати за договором, виконавець має право нарахувати замовнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який нараховується пеня.
Відповідно до пп.6.3.1. п.6.3. договору пеня нараховується від суми заборгованості за кожний розпочатий день (добу) прострочення, нараховується протягом всього строку (періоду) прострочення виконання грошового зобов'язання до моменту його повного та належного виконання, при цьому грошові кошти, які надходять від замовника на рахунок виконавця за цим договором, за ініціативою виконавця можуть спрямовуватися в такому порядку: спочатку на сплату пені (в разі наявності заборгованості), а решта коштів спрямовується в рахунок погашення грошового зобов'язання замовника перед виконавцем. Такий порядок спрямування грошових коштів застосовується незалежно від того, яке призначення платежу зазначено в платіжних документах замовника.
Відповідно до п. 6.4. договору при стягненні із замовника заборгованості в судовому порядку, виконавець має право додатково до суми заборгованості та пені нараховувати штраф в розмірі 10 % від суми заборгованості, яка існувала у замовника перед виконавцем на дату подання позовної заяви до суду.
На переконання позивача нарахування штрафу в розмірі 10% від суми заборгованості передбаченого пунктом 6.4. договору за своєю правовою природою підпадає під визначення неустойки (пені), яка вже передбачена іншими пунктами договору, зокрема п.6.3., що суперечить положенням ст.61 Конституції України.
Оскільки пункт 6.4. договору про надання послуг №10/18 від 16.04.2018 суперечить приписам ст.61 Конституції України, ст.173, 230 Господарського кодексу України, що є підставою для визнання недійсним вказаного пункту договору, позивач звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП" про визнання недійсним з моменту укладення пункту 6.4. договору про надання послуг №10/18 від 16.04.2018, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП".
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 цього Кодексу.
Згідно частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як підтверджено матеріалами справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП" укладений договір про надання послуг №10/18 від 16.04.2018.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Принцип свободи договору викладений у статтях 6 та 627 Цивільного кодексу України, згідно яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Статтею 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Відповідно до вимог статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
В укладеному договорі про надання послуг №10/18 від 16.04.2018 сторони погодили усі істотні умови, а також у розділі 6 договору, сторони погодили умови щодо відповідальності сторін у разі порушення (невиконання або неналежного виконання) взятих на себе зобов'язань.
Так, пунктом 6.4. договору сторони погодили, що при стягненні із замовника заборгованості в судовому порядку, виконавець має право додатково до суми заборгованості та пені нараховувати штраф в розмірі 10 % від суми заборгованості, яка існувала у замовника перед виконавцем на дату подання позовної заяви до суду.
Також пунктом 6.3. договору сторони погодили, що у разі порушення замовником строків оплати за договором, виконавець має право нарахувати замовнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який нараховується пеня.
Приписами статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Видами забезпечення виконання зобов'язання за змістом положень частини 1 статті 546 ЦК України є порука, гарантія, застава, притримання, завдаток та, зокрема, неустойка, а частиною 2 цієї норми визначено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов'язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов'язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону.
У відповідності до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ст.61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Частина перша статті 216 Господарського кодексу України визначає, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
За приписами частини першої статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 1 статті 231 Господарського кодексу України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Згідно із частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Тобто, право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України.
За приписами ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України).
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).
За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені полягає у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та до дня виконання зобов'язання. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі.
На відміну від пені, штраф застосовується одноразово у випадку порушення боржником зобов'язання. Тоді як пеня, як різновид неустойки, характеризується триваючим характером - нарахування пені за кожний день прострочення.
Так, кваліфікуючими ознаками штрафу є: а) можливість установлення за будь-яке порушення зобов'язання: невиконання або неналежне виконання (порушення умов про кількість, якість товарів, робіт (послуг), виконання зобов'язання неналежним чином тощо); б) обчислення у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Як вже було встановлено судом, пунктом 6.4. договору сторони передбачили, що при стягненні із замовника заборгованості в судовому порядку, виконавець має право додатково до суми заборгованості та пені нараховувати штраф в розмірі 10 % від суми заборгованості, яка існувала у замовника перед виконавцем на дату подання позовної заяви до суду.
Таким чином, штраф, який за умовами пункту 6.4. договору нараховуються в розмірі 10 % від суми заборгованості, застосовується одноразово у випадку порушення замовником грошового зобов'язання та обчислюється у відсотках від суми невиконаного зобов'язання (суми заборгованості). З урахуванням наведеного, суд вважає помилковими посилання позивача на те, що штраф визначений пунктом 6.4. договору за своєю правовою природою підпадає під визначення пені, яка вже передбачена іншими пунктами договору, зокрема п.6.3.
Суд зазначає, що такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня, її розмір та спосіб визначення встановлено частиною 3статті 549 ЦК України, частиною 6 статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України. При цьому в інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З урахуванням наведеного, одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності.
У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 02.04.2019 у справі № 917/194/18, від 17.05.2018 у справі №910/6046/16, від 28.08.2019 у справі №910/11944/18.
За висновками суду, норми чинного законодавства України не містять прямої заборони законодавця щодо одночасного застосування такого виду забезпечення виконання зобов'язання, як пеня та штраф, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, пені та штрафу, передбачених п.6.3., 6.4. договору.
З урахуванням наведеного, спільне застосування пені та штрафу, передбачених п.6.3.,6.4. договору не вважається подвійним притягненням до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а отже не суперечить приписам статті 61 Конституції України, у зв'язку із чим відсутні підстави для визнання пункту 6.3. договору недійсним.
Щодо посилання позивача на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 та від 11 жовтня 2017 року №6-1374цс17, суд зазначає, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17).
За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до ч.3 ст. 13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на вище наведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" до Товариства з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП" про визнання недійсним з моменту укладення пункту 6.4. договору про надання послуг №10/18 від 16.04.2018, укладеного між ТОВ "БК "АЗУР ГРУП" та ТОВ "УБМ-ГРУП".
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст.129 ГПК України покладається на позивача.
Відповідачем у відзиві на позов заявлено про стягнення з позивача 26,00 грн судових витрат, пов'язаних з надсиланням відповідачу відзиву на позов.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Наданими відповідачем до відзиву фіскальним чеком від 04.11.2020 та накладною №0420920244652 підтверджуються витрати відповідача у сумі 23,00 грн на виконання вимог ч.5 ст.165 ГПК України щодо направлення позивачу відзиву на позов. Тобто, сума витрат відповідача на поштові послуги становить 23,00 грн, а не 26,00 грн, як це заявлено відповідачем.
За приписами ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи у сумі 23,00 грн (у даному випадку - витрати пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи), у разі відмови в позові, покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129-130, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позову відмовити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "БК "АЗУР ГРУП" (02081, місто Київ, ВУЛИЦЯ ДНІПРОВСЬКА НАБЕРЕЖНА, будинок 19-А, ідентифікаційний код 37312682) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "УБМ-ГРУП" (04209, місто Київ, ВУЛИЦЯ ЛЕБЕДИНСЬКА, будинок 2 ЛІТЕРА А, ідентифікаційний код 39907319) судові витрати у розмірі 23,00 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 22.01.2021.
Суддя С. О. Турчин