Справа № 120/2778/19-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Віятик Н.В.
Суддя-доповідач - Боровицький О. А.
19 січня 2021 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Боровицького О. А.
суддів: Матохнюка Д.Б. Шидловського В.Б. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Яремчук Л.С,
представника позивача: Сиротіна Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення,
позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Вінницькій області, в якому просила визнати протиправними та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.06.2019 № Ф-0000141305 в сумі 15950,00 грн. та рішення № 0000151305 від 20.06.2019 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.09.2020 року адміністративний позов задоволено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального права, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі. Зазначив, що незважаючи на те, що продаж нерухомого майна позивачем здійснено як фізичною особою, вказана діяльність по своїй суті є підприємницькою, оскільки має всі ознаки такої діяльності, зокрема носить систематичний характер та має на меті отримання прибутку і таку діяльність не можна кваліфікувати як таку, що мала на меті задоволення виключно власних (особистих) потреб громадянина - позивача. Відповідно, позивач зобов'язаний був зареєструватися як фізична особа-підприємець та вести облік результатів своєї господарської діяльності відповідно до вимог законодавства, оподатковувати дохід від такої господарської діяльності згідно норм статті 177 Податкового кодексу України та подавати відповідну звітність як фізична особа-підприємець.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час, та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явився.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що в період з 14.05.2019 по 20.05.2019 року на підставі пп.78.1.1, 78.1.2 п. 78.1 ст. 78, ст..79 Податкового кодексу України (ПК України), відповідно до наказу на проведення перевірки від 19.04.2019 року №2208, виданого ГУ ДФС у Вінницькій області, посадовою особою податкового органу проведено позапланову документальну невиїзну перевірку ОСОБА_1 з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2016 по 31.12.2016 року.
За результатами перевірки складено акт №1821/1305/ НОМЕР_1 від 27.05.2019 року, в якому зафіксовано, серед іншого, наступні порушення :
- ст.42, ст. 58, частини шостої статті 128 Господарського кодексу України від 16.01.2003 року №436-ІV (ГК України), статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" від 15.05.2003 року №755-ІV, шляхом здійснення господарської діяльності без державної реєстрації суб'єкта господарювання, неподання державному реєстратору документів для державної реєстрації, як суб'єкта господарювання;
- п. 49.18.5 п. 49.18 ст. 49, п. 177.11. ст. 177 Податкового Кодексу України не подано податкову декларацію про майновий стан і доходи фізичної особи - підприємця за 2016;
- п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та занижено суми нарахувань з єдиного соціального внеску за 2016 в сумі 15950, 00 грн.
Даних висновків про порушення позивачем вказаних норм, відповідач дійшов з огляду на те, що в ході перевірки встановлено, що позивачка проводила діяльність, яка полягала у будівництві та наступному продажу об'єктів нерухомого майна, доходи від якої не були включені до загального річного оподатковуваного доходу та не утримані податки у встановленому ПК України розмірі. Протягом 2016 років позивачем відчужено фізичним особам об'єкти нерухомості на умовах договору купівлі-продажу у кількості 12 об'єкти на загальну суму 2 550 340 грн., а саме: 6 житлових будинків та 6 земельних ділянок.
В акті перевірки відповідач вказав, що за результатами порушень встановлених в п. 2.1 цього акту, платник податків-фізична особа ОСОБА_1 , починаючи з 01.01.2016 року була зобов'язана зареєструватися як фізична особа - підприємець, відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" та отримані доходи від здійснення господарської діяльності оподатковувати згідно норм ст. 177 Податкового Кодексу України.
Так, відповідач зазначає, що перевіркою достовірності відображення у звітності сум доходу, отриманого від здійснення діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на який нараховується єдиний внесок встановлено порушення ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у п. 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 ч. 1 ст. 4 цього закону, на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб-підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу на місяць, у якому отримано дохід (прибуток).
Перевіркою повноти нарахування суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування фізичної особи-платника ОСОБА_1 відповідачем встановлено порушення п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування". Так, за даними перевірки сума чистого оподатковуваного доходу, на який нараховується єдиний внесок у розмірі 22 % за 2016 рік складає 2550340,00 грн., сума доходу, на яку нараховується єдиний соціальний внесок, з урахуванням максимальної величини за 2016 рік склав 72500,00 грн. Згідно остаточних перерахунків податковим органом донараховано ОСОБА_1 до сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування як платнику єдиного соціального внеску фізичної особи-платника податків за 2016 рік в загальній сумі 15950,00 грн. (72500*22%). Крім того, за порушення законодавства про єдиний внесок, зокрема за несвоєчасну сплату єдиного внеску, на підставі п. 3 ч. 11 ст. 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" застосовано штрафні санкції у розмірі 4785,00 грн. (15950*30%).
За наслідком проведеної перевірки та складеного акта податковим органом, на підстав ст. 25 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" 20.06.2019 року прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.06.2019 року №Ф-0000141305 в сумі 15950,00 грн. з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та рішення № 0000151305 від 20.06.2019 року про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску в сумі 4785,00 грн.
Не погоджуючись із спірними рішеннями позивачем подано скаргу до ДФС України, за наслідком розгляду якої така залишена без задоволення, а рішення - без змін. Вказане рішення ДФС ОСОБА_1 отримала 13.08.2019 року.
Незгода позивача із вказаними рішеннями зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що відповідачем безпідставно нараховано податкові зобов'язання позивачу як фізичній особі-підприємцю, за відсутності у неї визначеного законом статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464).
Згідно з пункту 4 частини 1 статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Пунктом 2 частини 1 статті 7 Закону №2464 визначено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини 1 статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до частини 5 статті 8 Закону №2464 єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Отже, єдиний внесок нараховується, утримується та перераховується із сум чистого доходу, який визначається виходячи із документально підтверджених витрат, пов'язаних з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця і підлягає обкладанню податком на доходи фізичних осіб з урахуванням максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, визначеного пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону №2464, яка дорівнює п'ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої Законом, на яку нараховується єдиний внесок.
Судом встановлено, що платник податків - фізична особа ОСОБА_1 набувала у власність об'єкти нерухомого майна шляхом їх будівництва, замовником якого вона безпосередньо виступала та здійснювала продаж власного нерухомого майна.
Досліджуючи операції позивача як фізичної особи та доводи контролюючого органу відносно того, що така діяльність є підприємницькою та передбачає на меті отримання доходу саме підприємцем, а не фізичною особою, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до приписів статті 42 Конституції України кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право закріплено також у статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому, визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації у порядку, встановлену законом.
Юридичний статус "фізична особа-підприємець" сам по собі жодним чином не обмежує будь-яких прав фізичної особи, які випливають з її цивільної право - та дієздатності.
Вимоги статті 50 Цивільного кодексу України передбачають право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.
Отже, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, є таким після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур.
Згідно з частиною 1 статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 55 Господарського кодексу України громадяни України визнаються учасниками господарських відносин (тобто є суб'єктами господарювання) за умови їх державної реєстрації як підприємців.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що така реєстрація має відбуватися в добровільному, а не примусовому порядку.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна реєстрація проводиться за заявницьким принципом. Тобто, реєстрація фізичної особи підприємцем проводиться лише за наявності відповідного наміру (волевиявлення), який реалізується шляхом подання відповідної заяви.
Судова колегія зазначає, що законодавством не передбачено надання фізичній особі статусу фізичної особи-підприємця в обхід встановленій процедурі, в тому числі й за рішенням будь-якого суб'єкта владних повноважень. Вчинення таких дій суб'єктом владних повноважень безумовно свідчить про порушення принципу належного урядування та безпідставне втручання до майнових прав фізичної особи.
Водночас, суд зазначає, що норми чинного законодавства, в тому числі й податкового, не містять норм, які б уповноважували контролюючі органи нараховувати податкові зобов'язання фізичній особі у разі виявлення факту провадження такою особою підприємницької діяльності без державної реєстрації як суб'єкта господарювання.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно вказав на те, що у даному випадку нарахування контролюючим органом податкових зобов'язань в будь-якому випадку не може вважатись обґрунтованим та правомірним, оскільки існують вимоги щодо визначення бази оподаткування, яку фактично визначити не можливо, у зв'язку із відсутністю відомостей про склад та розмір витрат позивача, пов'язаних із здійсненою діяльністю. При цьому, визначення податкового зобов'язання виключно виходячи з розміру доходу є абсолютно необґрунтованим втручанням в майнові права позивача.
В свою чергу відповідач, обґрунтовуючи власну правову позицію, стверджує про систематичність здійснення позивачем будівництва та продажу об'єктів нерухомості. При цьому, останній не наводить положень чинного законодавства, які б регулювали питання систематичності такого продажу та встановлювали відповідні обмеження. Податковий кодекс України визначення "систематичності" та відповідного регулювання не містить.
Водночас, як вбачається з відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на момент проведення операцій з продажу нерухомого майна, не була зареєстрована як фізична особа-підприємець та не здійснювала підприємницьку діяльність.
Колегія суддів вважає хибними доводи скаржника про те, що продаж нерухомого майна (неодноразово здійснений позивачем) може бути виключно підприємницькою діяльністю та що позивач був зобов'язаний провадити такі дії як підприємницьку діяльність, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже, операція з продажу майна передбачає оплатність і продавець у будь-якому разі, відчужуючи належне йому майно, отримує (має намір отримати) за нього плату, тобто, певний дохід. Таким чином, вчинення правочину щодо продажу нерухомого майна безумовно матиме своїм наслідком отримання доходу, що є ознакою правочину купівлі-продажу.
Однак, таке отримання фізичною особою доходу не є свідченням здійснення нею саме підприємницької діяльності.
При цьому, чинне законодавство України не передбачає, що операція, в результаті якої особа отримує певну економічну винагороду (прибуток), є виключно підприємницькою, а тому, трактування будь-яких оплатних правочинів як таких, що вчинені в рамках підприємницької діяльності, є безпідставним.
Норми чинного законодавства не містять також будь-яких чітких та однозначних критеріїв, які би відносили до підприємницької діяльності ті чи інші правочини, в залежності від рівня плати за ними (тобто, від отриманого однією зі сторін правочину доходу). При цьому, закон не забороняє фізичній особі (поза підприємницькою діяльністю) отримувати дохід понад якусь певну межу й не змушує фізичну особу за таких умов провадити підприємницьку діяльність.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що продаж нерухомого майна є підприємницькою діяльністю з огляду на отримання в результаті цього доходу є помилковим, адже дохід отримується продавцем за будь-яким договором купівлі-продажу й саме по собі отримання доходу за наслідком певних операцій не свідчить про їх господарський (підприємницький) характер.
Більш того, розділ IV Податкового кодексу України, який регламентує справляння податку на доходи фізичних осіб, засвідчує можливість отримання доходу фізичною особою поза межами підприємницької діяльності (у тому числі й від операцій з продажу нерухомості), оскільки прямо передбачає оподаткування таких доходів саме як доходів фізичної особи.
Враховуючи те, що позивач не була зареєстрована як фізична особа-підприємець (суб'єкт господарювання) у період охоплений перевіркою, колегія суддів вважає, що оподаткування його доходів має здійснюватися із застосуванням встановлених Податковим кодексом України правил загальної системи оподаткування для платників податків - фізичних осіб, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Стаття 177 Податкового кодексу України визначає оподаткування доходів, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності, крім осіб, що обрали спрощену систему оподаткування.
Тобто положення даної статті в цілому стосуються оподаткування доходів фізичної особи-підприємця, а саме особи, яка була у встановленому порядку зареєстрованою як підприємець.
При цьому, відповідно до пункту 177.6 статті 177 Податкового кодексу України у разі якщо фізична особа - підприємець отримує інші доходи, ніж від провадження підприємницької діяльності, у межах обраних ним видів такої діяльності, такі доходи оподатковуються за загальними правилами, встановленими цим Кодексом для платників податку - фізичних осіб.
Положення цієї статті дають розуміння, що до доходів фізичної особи-громадянина належать навіть ті доходи, які були отримані такою фізичною особою під час здійснення нею підприємницької діяльності не за обраними нею видами такої діяльності. Зважаючи на те, що позивач взагалі не був зареєстрований як підприємець і, відповідно, не обирав жодних видів такої діяльності (як вказує відповідач - КВЕД 41.10 Організація будівництва будівель та КВЕД 68.10 Операції з нерухомим майном), то доходи позивача від продажу нерухомого майна є його власними доходами як фізичної особи та оподатковуються за загальними правилами, встановленими Податковим кодексом України для платників податку - фізичних осіб.
Вимоги статті 292 Податкового кодексу України встановлюють порядок визначення доходів та їх склад для платників єдиного податку першої - третьої груп. Так підпунктом 292.1 статті 292 Податкового кодексу України визначено, що до доходу платника єдиного податку фізичної особи-підприємця не включаються доходи, отримані такою фізичною особою, від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі.
Суд першої інстанції правомірно погодився з доводами позивача, що норми Податкового кодексу України прямо передбачають можливість фізичної особи здійснювати продаж більш як одного об'єкта нерухомого майна (будинки, квартири тощо) та передбачають відповідні ставки для цього.
Так, відповідно до пункту 172.2 статті 172 Податкового кодексу України дохід, отриманий платником податку від продажу протягом звітного податкового року більш як одного з об'єктів нерухомості, зазначених у пункті 172.1 цієї статті (зокрема - житлового будинку, квартири), або від продажу об'єкта нерухомості, не зазначеного в пункті 172.1 цієї статті, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною пунктом 167.2 статті 167 цього Кодексу, тобто 5 %.
Суд зауважує, що положення пункту 172.2 статті 172 Податкового кодексу України не обмежують кількість продажів фізичною особою об'єктів нерухомості (зокрема житлових будинків чи квартир) для цілей їх оподаткування податком з доходів фізичних осіб.
У відповідності до пункту 172.3 статті 172 Податкового кодексу України дохід від продажу об'єкта нерухомості визначається виходячи з ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об'єкта, розрахованої органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону, та зареєстрованої в єдиній базі даних звітів про оцінку.
Згідно з підпунктом 14.1.180 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або не грошовій формі) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Отже, відповідальність за порушення норм Податкового кодексу України в разі здійснення особою функцій податкового агента покладається саме на цю особу.
Нормами пункту 18.1 статті 18 Податкового кодексу України встановлено, що податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.
Відповідно до пункту 172.4 статті 172 Податкового кодексу України під час проведення операцій з продажу (обміну) об'єктів нерухомості між фізичними особами нотаріус посвідчує відповідний договір за наявності оціночної вартості такого нерухомого майна (зареєстрованої відповідно до пункту 172.3 цієї статті (вказане положення застосовується з 2018р.)) та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору та щокварталу подає до контролюючого органу за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про такий договір, включаючи інформацію про його вартість та суму сплаченого податку в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Положеннями статті 171 Податкового кодексу України визначено, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку. Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є, зокрема, податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні.
Відповідно до підпункту "а" пункту 172.5 статті 172 Податкового кодексу України сума податку визначається та самостійно сплачується через банківські установи особою, яка продає або обмінює з іншою фізичною особою нерухомість, - до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, міни.
Таким чином, законодавство, що діяло у момент продажу нерухомого майна, покладало обов'язок щодо сплати податку на сторону договору, а на податкового агента (нотаріуса) - обов'язок визначення відповідної суми, тобто нарахування податку, а також контроль за здійсненням сплати податку шляхом перевірки відповідного платіжного документа та вчинення дії щодо подання відповідної інформації податковому органу.
Як свідчать матеріали справи, у даних правовідносинах податковим агентом позивача є приватні нотаріуси, які посвідчували договори купівлі-продажу об'єктів житлової нерухомості. При цьому, до кожного договору купівлі-продажу, вчиненого позивачем, долучено відповідні розрахункові документи (квитанції), які підтверджують сплату ОСОБА_1 податку на доходи фізичних осіб за ставкою 5% від визначеної вартості об'єктів нерухомого майна згідно з пункту 167.2 статті 167 Податкового кодексу України.
Наявними матеріалами справи підтверджується, що саме в такому порядку здійснювалося визначення та сплата податкових зобов'язань за наслідками оподаткування операцій по продажу позивачем в 2016 році об'єктів нерухомого майна.
Як зазначалось судом вище, ОСОБА_1 є фізичною особою та не була зареєстрована в якості фізичної особи-підприємця; усі договори купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна укладалися саме як фізичною особою.
Беручи до уваги відсутність у позивача статусу фізичної особи-підприємця, і, як наслідок, статусу платника єдиного внеску, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що оскаржувана вимога про сплату боргу та рішення про застосування штрафних санкцій є протиправними та підлягають скасуванню.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень не виконано, покладений на нього обов'язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другої статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи викладене, є наявними правові підстави для скасування оскаржуваних рішень відповідача.
Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08.09.2020 року прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Вінницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 20 січня 2021 року.
Головуючий Боровицький О. А.
Судді Матохнюк Д.Б. Шидловський В.Б.