19 січня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/5047/20 пров. № А/857/12611/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Гуляка В.В., Гудима Л.Я.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року (головуючого судді Борискіна С.А. ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Рівне) у справі №460/5047/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 14.07.2020 звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області в якому просить визнати протиправною відмову відповідача у призначенні їй пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку за статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», зобов'язати відповідача призначити їй, з дня звернення із заявою, пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року позов задоволено повністю.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області подало апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Вказує, що в розумінні статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», наданими пенсійному органу документами у позивача не підтверджується факт його постійного проживання (роботи) в зоні гарантованого добровільного відселення чи в зоні посиленого радіологічного контролю станом на 01.01.1993.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Розгляд справи в апеляційному порядку здійснено в порядку письмового провадження за правилами статті 311 КАС України без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (аркуш справи 6) є особою, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 , виданим 30.03.1994 Рівненською обласною державною адміністрацією (аркуш справи 12).
Відповідно до змісту такого посвідчення позивач має право на пільги і компенсації встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (у редакції від 19 грудня 1991 року із змінами і доповненнями від 01 липня 1992 р.) для осіб, які постійно проживають або постійно працюють у зонах безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого, добровільного відселення за умови, що вони постійно проживали на день аварії або на 1 січня 1993 р. у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні добровільного відселення - не менше трьох років.
14.05.2020 позивач звернулася до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком із зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Листом від 01.06.2020 за №1700-11-8/15172 відповідач відмовив позивачу у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку згідно ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-ХІІ від 28.02.1991, оскільки наданими документами не підтверджено факт постійного проживання (роботи) позивача у зоні гарантованого добровільного відселення або ж у зоні посиленого радіологічного контролю станом на 01.01.1993 (аркуші справи 38-39).
Не погоджуючись з таким рішенням пенсійного органу, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормами статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.
За змістом пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Згідно частини 1 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII), особам, які проживали або працювали на радіоактивно забруднених територіях, пенсії призначаються із зниженням пенсійного віку, визначеного статтею 26 Закону, за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Пунктом 2 цієї частини передбачено, зокрема, що потерпілі від Чорнобильської катастрофи - особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років мають право на зменшення пенсійного віку на 3 роки та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років. При цьому, початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Із аналізу наведеної правової норми вбачається, що право на пільгове зменшення пенсійного віку мають особи, які в установленому законом порядку набули статусу особи потерпілої від Чорнобильської катастрофи та постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення.
Відповідно до частини 3 статті 15 Закону №796-XII підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Згідно статті 65 Закону №796-XII документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій. Порядок видачі посвідчень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 51 регулює правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Відповідно до пункту 2 вищевказаного Порядку посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» іншими актами законодавства.
Документи, які подаються до Пенсійного фонду України та його управлінь для призначення пенсії, в тому числі на пільгових умовах, визначені в Порядку надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженому постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1) .
Порядком № 22-1 визначено, що документами, які засвідчують особливий статус особи є: посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та довідка про період (періоди) участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС за формою, затвердженою постановою Державного Комітету СРСР по праці та соціальних питаннях від 09 березня 1988 року № 122, або довідка військової частини, у складі якої особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, або довідка архівної установи, або інші первинні документи, в яких зазначено період роботи, населений пункт чи об'єкт, де особою виконувались роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи (за наявності)) та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) (при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).
З аналізу наведених норм встановлено, що єдиним документом, що підтверджує статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи, учасника ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та надає право користування пільгами, встановленими Законом № 796-ХІІ, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Аналогічні за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 27.02.2018 у справі № 344/9789/17, від 24.10.2019 у справі № 152/651/17, від 25.11.2019 у справі № 464/4150/17 та від 27.04.2020 у справі № 212/5780/16-а.
Відповідно до висновків, наведених Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 по справі №572/456/17 підставою для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку є належність особи до потерпілих від Чорнобильської катастрофи та факт проживання (роботи), а не реєстрація у зоні посиленого радіологічного контролю.
Судом встановлено, що згідно з посвідченням серії НОМЕР_1 позивач є потерпілою від Чорнобильської катастрофи та має право на пільги і компенсації встановлені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» для осіб, які постійно проживають або постійно працюють у зонах безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого, добровільного відселення за умови, що вони постійно проживали на день аварії або на 1 січня 1993 р. у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні добровільного відселення - не менше трьох років.
Відповідач відмовляючи у призначенні позивачці пенсії зі зменшенням пенсійного віку, підтримуючи свої доводи у апеляційній скарзі вказує, що період проживання (роботи) з 26.04.1986 року у 3 зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 2 роки 4 місяці 5 днів; у 4 зоні посиленого радіологічного контролю станом на 01.01.1993 - 1 рік 20 днів, а пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою статтею 55 Закону №796-XII і взаємозалік періодів роботи (проживання) в різних зонах небезпеки від радіоактивного забруднення вказаним Законом України не передбачено, надані копії документів, права на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку позивач не має: станом на 01.01.1993 позивач не прожив (відпрацював) 3 роки у зоні гарантованого добровільного відселення починаючи з дати аварії на ЧАЕС), також не підтверджено первинними документами період роботи, проживання у 4 зоні посиленого радіологічного контролю - 4 роки станом на 01.01.1993.
Відповідно до довідки Старорафалівської сільської ради Володимирецького району від 12.12.2019 №752 позивач була зареєстрована та проживала у зоні посиленого радіологічного контролю у селі Стара Рафалівка, яке відноситься до 3 зони радіоактивного забруднення з 01.01.1986 по 10.02.1989 (аркуш справи 15).
Довідкою, виданою Сарненською міською радою 07.11.2018 за № 325 підтверджено те, що позивач була зареєстрована в м. Сарни Рівненської області в періоди з 17.02.1989 по 25.12.1990, з 25.12.1990 по 20.11.1991, з 11.12.1991 по 06.07.1999 та з 04.08.1999 по даний час (згідно постанови Кабінету Міністрів України №106 від 23.07.1991 м. Сарни до 01.01.2015 відносилося до зони посиленого радіологічного контролю (4 зона) (аркуш справи 21).
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що при вирішенні питання щодо наявності підстав для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку ОСОБА_2 відповідачем не враховано документи, що підтверджують період її роботи в зоні гарантованого добровільного відселення.
Згідно вимог статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка працівника.
Відповідно до матеріалів справи записами трудової книжки позивача НОМЕР_2 (аркуші справи 29-35) підтверджено та не заперечується пенсійним органом, що позивачка з 01.08.1985 по 24.06.1992 працювала завідуючою клубом в с. Стара Рафалівка (зона гарантованого добровільного відселення).
Згідно довідки Старорафалівської сільської ради Володимирецького району від 12.11.2019 №751 підтверджено, що 01.08.1985 позивач була прийнята на посаду завідуючої клубом у с.Стара Рафалівка (що належить до зони гарантованого добровільного відселення) та звільнена 24.06.1992 за власним бажанням (аркуш справи 14).
Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, в адміністративному процесі, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень, який повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, що можуть бути використані як докази у справі.
Під час розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, а відтак, не довів правомірності свого рішення.
Враховуючи викладене, оскільки позивачка з 01.08.1985 по 24.06.1992 працювала с. Стара Рафалівка Володимирецького району Рівненської області, тобто у зоні гарантованого добровільного відселення, не менше трьох років, пропрацювавши на території гарантованого добровільного відселення більше 6 років, відповідно вона має право на призначення пенсії із зниженням пенсійного віку відповідно до вимог статті 55 Закону №796-XII.
Доводи апелянта щодо відсутності у ОСОБА_2 права на призначення пенсії, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки згідно статті 55 Закону №796-XII у позивачки наявне право на пільгове зменшення пенсійного віку, яка постійно працювала у зоні гарантованого добровільного відселення.
Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановами Верховного Суду від 05.12.2019 по справі № 235/805/17, від 06.12.2019 по справі № 663/686/16-а, від 06.12.2019 по справі № 500/1561/17, від 05.12.2019 по справі № 242/2536/16-а, від 23.09.2020 по справі №440/440/19, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, судом першої інстанції судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України у апеляційного суду немає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області - залишити без задоволення.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2020 року у справі №460/5047/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді В.В. Гуляк
Л.Я. Гудим