Справа № 826/17785/14 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І.
19 січня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Суддя-доповідач: Файдюк В.В.
суддів: Земляної Г.В.
Мєзєнцева Є.І.
При секретарі: Марчук О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу генерального прокурора про скасування наказу та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу генерального прокурора, в якому просив суд:
- скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2510-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України;
- поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України;
- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
- зобов'язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 статті 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», безперечно порушує права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.
Також позивач зазначає, що його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.
У зв'язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до нього заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2020 року даний позов - задоволено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням представником Державної фіскальної служби України подано апеляційну скаргу, в якій він просить оскаржуване судове рішення скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що з рішенням суду першої інстранції не згодний, оскільки воно прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Так, відповідач зазначає, що у зв'язку з набуттям 16 жовтня 2014 року чинності Законом України «Про очищення влади» посадові та службові особи податкових органів проходили відповідну перевірку, за результатами якої встановлено, що ОСОБА_1 у зазначений у Законі №1682-VII період обіймав посаду першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового Генеральної прокуратури України і заяву про звільнення за власним бажанням не подавав. Законом №1682-VII не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно осіб, які підпадають під критерії, ним передбачені, у тому числі не вимагається попереднього притягнення цих осіб до будь-якого виду відповідальності. Оскаржуваний наказ про звільнення відповідач вважає законним, виданим на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Законом України «Про очищення влади».
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечував проти її задоволення, просив залишити оскаржуване рішення в силі.
Відповідно до ч.1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача частково підлягаю задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач у період з 10 листопада 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового забезпесення Генеральної прокуратури України відповідно до наказу Генерального прокурора України № 3495ц від 10 листопада 2010 року.
16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади» (далі також - Закон).
За результатами перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» №1682-VII, зокрема, вивчення особової справи ОСОБА_1 , було встанволено, що у періоди роботи в органах прокуратури з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року він обіймав наступні посади:
- Заступника Генерального прокурора України з 25 лютого 2010 року по 09 листопада 2010 року;
- Першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового забезпесення Генеральної прокуратури України з 10 листопада 2010 року по 22 лютого 2014 року.
Вказані посади за своїм правовим статусом належать до посад, зазначених у Законі №1682-VII. Отже, у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року ОСОБА_1 обіймав сукупно не менше 1 року (3 року 11 місяців) посади, визначені п.3, 7 ч.1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», про що було зазначено у довідці про результатививчення особової справи позивача щодо застосування заборон, визначених Законом.
Наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2510-ц позивача звільнено із займаної посади у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ч. 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади»).
При цьому, з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», вбачається внесення відомостей про позивача на підставі оскаржуваного наказу щодо наявності заборон займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років.
Не погоджуючись з вказаним наказом, вважаючи його протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не надано жодних належних, достовірних, достатніх та допустимих доказів щодо здійснення позивачем рішеннями, діями чи бездіяльністю заходів (та/або сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ч.2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно ч.1 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівника.
Відповідно до п. 15 ч. 1 статті 3 КАС України (в редакції до 15 грудня 2017 року, що була чинна на час зверення з позовом до суду) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року N 1682-VII (надалі - Закон N 1682-VII).
Частинами 1 та 2 статті 1 Закону № 1682-VII визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв'язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.
Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
На виконання п.10 ч.1 статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
Відповідно до ч.3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Згідно п.7 ч.1 статті 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.
Відповідно до п.8 ч.1 статті 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Стаття 5 Закону України «Про очищення влади» передбачає проведення перевірки наявності заборон за цим законом.
Так, організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка (ч.4).
Перевірці підлягають:
1) достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону;
2) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції" (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1 - 10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел (ч.5).
У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку (ч. 12 статті 5 Закону України «Про очищення влади»).
Відповідно до пп. 1 та 2 п. 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VI, у порядку та строки, визначені цим Законом.
Отже, системний аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових осіб центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) територіального (регіонального) органу.
Тобто, ч.1, 2 статті 1 Закону №1682-VII визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посаду керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
Отже, в даному випадку мова йде саме про керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу, до яких не відноситься посада першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України, оскільки територіальним (регіональним) органом є саме Генеральна прокуратура України.
Зазначене випливає з диспозиції п.4 ч.2 статті 3 Закону №1682-VII, оскільки уточнивши у дужках територіальний орган, саме як регіональний, законодавець визначив, що підставою для застосування заборони, визначеної ч.3 статті 1 Закону №1682-VII, є обіймання посади керівника, заступника керівника органу Генеральної прокуратури України.
Також визначення терміну «регіон» мститься у статті 1 Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», де зазначено, що регіон - це територія АР Крим, області, міст Києва і Севастополя, а отже територіальним (регіональним) органом є орган центрального чи обласного рівня.
Виходячи з наведеного, суд вважає, що посада першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України не підпадає під критерій, визначений ч.2 статті 3 Закону №1682-VII, тому застосування до позивача положень зазначеного Закону під час звільнення, є протиправним, що є підставою для задоволення позову.
Аналіз положень ч.1 статті 3 у взаємозв'язку із ч.3 статті 1 та п.2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» дає підстави для висновку, що заборони, встановлені ч.3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Водночас, з аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, передбачених ч.2 статті 3 цього Закону, незалежно від того, чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Суд звертає увагу, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Так, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Згідно з ч.2 статті 21 та ч.1 статті 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Відповідно до ч.1, 2 статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел: 1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини; 2) прецедентного права національних конституційних судів; 3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи: «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)); «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» № 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
17 жовтня 2019 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».
У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
Аналіз вказаного рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України «Про очищення влади», законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон України «Про очищення влади», що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон України «Про очищення влади» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у ч.2 статті 1 цього Закону.
Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року по справі № 817/3431/14.
Довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 2510-ц, яким ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених ч.3 статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15 грудня 2017 року).
Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч.2 статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 червня 2020 року по справі № 821/4571/14 та від 04 вересня 2020 ро ку по справі №826/5029/16.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про протиправність наказу про звільнення ОСОБА_1 .
Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , в силу вимог ч.1 статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі.
Так, відповідно до ч.1 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі також - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно п.п. 5, 8 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Враховуючи, що позивача звільнено наказом від 23 жовтня 2014 року, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується з наступного дня - 24 жовтня 2014 року.
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки вих. № 14 від 04 листопада 2014 року, за останні 2 місяці роботи, що передували звільненню, а саме у серпні та вересні 2014 року середня заробітна плата позивача складала 17 275, 19 грн.
Таким чином, середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 822, 63 грн. (17275, 19 грн. / 21 робочих дні).
Разом з тим, колегія суддів погоджується з доводом відповідача про те, що не відповідають вимогам закону висновки суду першої інстанції щодо визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Так, в оскаржуваному рішенні середній заробіток за час вимушеного прогулу судом обраховано за період з 24 жовтня 2014 року по 24 липня 2020 року (день ухвалення судового рішення).
Натомість судом не було враховано ту обставину, що з 15 липня 2015 року статус і повноваження прокурорів регулювалися положеннями Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року.
Зокрема, на момент пред'явлення ОСОБА_1 позовної заяви діяли положення Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року, який втратив чинність з 15 липня 2015 року, якими визначалися повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури. Статтею 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року було визначено підстави для звільнення працівників прокуратури.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року (набув чинності 15 липня 2015 року) організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно статті 7 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року систему прокуратури України становили: Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури, військові прокуратури, Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Пунктом 1 ч. 1 статті 16 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року визначалося, що незалежність прокурора забезпечується особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Так, відповідно до п. 1 ч. 3 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року (в редакції від 16 липня 2015 року) передбачено, що повноваження прокурора припиняються у зв'язку з досягненням шістдесяти п'яти років
Станом на 16 липня 2015 року, час, коли вказаний закон вступив в дію, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг віку 66 років, у зв'язку з чим його повноваження мали припиниться в силу закону - п. 1 ч. 3 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року, чого судом першої інстанції враховано не було.
Таким чином, нарахування коштів особі за період з 16 липня 2015 року, тобто з тієї дати, з якої в обов'язковому порядку мали бути припиненими повноваження позивача в силу закону, є безпідставним. Тобто, суд помилково стягнув на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 липня 2015 року по 24 липня 2020 року. У звязку з чим оскаржуване рішення у відповідній частині підлягає зміні з наведенням нових розрахунків.
Так, з 24 жовтня 2014 року по 15 липня 2015 року кількість робочих днів складає 182.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача становить 149 718, 66 грн. (182дн*822, 63грн).
Твердження позивача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що закон не має зворотної дії в часі, критично розцінюється судом, оскільки принцип дії закону в часі в даному випадку не застосовується.
Враховуючи вищевикладене та положення ч. 2 статті 40, ч. 1 статті 235 КЗпП України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність зобов'язання відповідача поновити позивача на посаді посаді першого заступника начальника Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В іншій частині аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.
При цьому, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті, проте посилково не взяв до уваги вік позивача та нове нормативне регулювання умов перебування на посаді прокурора, у зв'язку з чим невірно обрахував розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, тому у цій частині рішення підлягає зміні із зазначенням належної до сплати суми.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належні докази, що підтверджують факт протиправності рішення суду першої інстанції щодо поновлення позивача на посаді.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно статті 317 КАС України задовольнити апеляційну скаргу частково, а рішення суду - змінити, з урахуванням того, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи.
Відповідно до статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального прав.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 317, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Офісу генерального прокурора - задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 липня 2020 року змінити, зазначивши пункт 4 резолютивної частини таким чином:
«Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 149 718, 66 (сто сорок дев'ять тисяч сімсот вісімнадцять) гривень 66 копійок».
В решті рішення залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 19 січня 2021 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: Г.В. Земляна
Є.І.Мєзєнцев