19 січня 2021 року
м. Київ
справа № 120/3114/20-а
адміністративне провадження № К/9901/36600/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Загороднюка А.Г., Мельник-Томенко Ж.М.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі №120/3114/20-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,
У липні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до Вінницького окружного адміністративного суду до військової частини НОМЕР_1 , та просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 жовтня 2018 року до 29 квітня 2020 року включно;
- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вищевказаний період в розмірі: 555 991,29 грн.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року, позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 жовтня 2018 року до 29 квітня 2020 року включно;
- стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні за період з 12 жовтня 2018 року до 29 квітня 2020 року у розмірі: 45 991 грн (сорок п'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто одну гривню).
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суди попередніх інстанцій керувалися приписами частини першої статті 117 КЗпП України, якими встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, виходячи з того, що на час звільнення позивача, останньому не здійснено виплату усіх належних працівникові сум при звільненні та не проведено остаточного розрахунку з ним, стаття 117 КЗпП України підлягає застосуванню до спірних правовідносин з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Водночас, за висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі №120/3114/20-а в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Також скаржник просить поновити строк касаційного оскарження.
Згідно статті 329 КАС України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Строк на подання касаційної скарги також може бути поновлений у разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 333 цього Кодексу.
Постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду була прийнята 18 листопада 2020 року. Однак, скаржник подав касаційну скаргу 28 грудня 2020 року, тобто з пропуском строку на касаційне оскарження.
Як на підставу для поновлення строку касаційного оскарження ОСОБА_1 вказує, що оскаржувану постанову апеляційного суду він отримав 30 листопада 2020 року, в підтвердження чого надає копію конверту апеляційного суду.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження належить задовольнити.
Одночасно, на підставі аналізу доводів касаційної скарги та доданих до неї матеріалів, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з таких підстав.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас, за пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України не оскаржуються у касаційному порядку судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Отже, законодавець обмежив можливість касаційного оскарження судових рішень у названій категорії адміністративних справ, поставивши можливість такого оскарження в залежність від імовірності значення ухваленого за наслідком касаційного провадження судового рішення для формування практики застосування відповідних правових норм або ж становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, справа №120/3114/20-а була розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, а відтак вона може бути оскаржена до Верховного Суду лише за наявності обставин, наведених у підпунктах "а"-"г" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
З урахуванням зазначеного, скаржник вказує, що справа №120/3114/20-а має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, оскільки судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не був врахований висновок Верховного Суду прийнятий у постанові від 3 вересня 2020 року у справі №120/579/19-а. Однак, зазначене не відповідає дійсності, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені у відповідності до висновку викладеного у цій постанові в частині застосування статей 116, 117 КЗпП України. Принцип співмірності у постанові від 3 вересня 2020 року у справі №120/579/19-а Верховним Судом не розглядався, оскільки справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції для визначення розміру середнього заробітку та часу затримки розрахунку.
До того ж, Верховний Суд ураховує, що питання обов'язку роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі №821/1083/17. Приймаючи постанову від 26 лютого 2020 року у вказаній справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас, оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанції ухвалені з урахуванням висновку щодо застосування принципу співмірності у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року у справі №806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 4 квітня 2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі №6-39цс11 та постанові Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі №815/714/16.
Отже, скаржник у касаційній скарзі належним чином не обґрунтував підстав, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, за яких оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає перегляду в касаційному порядку.
Інші, наведені у касаційній скарзі доводи та мотиви не дають підстав для висновку, що судові рішення, постановлені у зазначеній справі, можливо віднести до випадків, передбачених пунктом пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Разом з тим, Суд також враховує позицію висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі “Азюковська проти України” (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі п. 3 (а) ст. 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до п. 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункту 1 статті 6 Конвенції.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України,
Визнати поважними підстави пропуску строку ОСОБА_1 на касаційне оскарження рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі №120/3114/20-а і поновити його.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 29 вересня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року у справі №120/3114/20-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів.
Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
Н.М. Мартинюк
А.Г. Загороднюк
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду