12 січня 2021 року справа №380/6596/20
м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючого-судді Сакалоша В.М.,
секретаря судового засідання Гулкевича В.О.,
представника відповідача Хандина О.В.,
розглянувши за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТУТА-НОТА» до Виконавчого комітету Львівської міської ради, Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради за участі третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_1 про скасування постанови,-
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «ТУТА-НОТА» (далі - ТзОВ «ТУТА-НОТА», позивач) до Виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - ВК ЛМР, відповідач) про скасування постанови.
Провадження у справі суд відкрив ухвалою від 18.08.2020.
Вимоги обґрунтовані наступним. Товариство з обмеженою відповідальністю «ТУТА-НОТА» визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст.44, 45, 46 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 170000 грн. В ході судового розгляду позивач подав заяву про збільшення позовних вимог. Окрім первинних позовних вимог позивач просить також скасувати припис Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради за вих.. №0004-вих - 61863 від 12.08.2020 р. Вказує, що саме невиконання постанови № 0031 від 05 серпня 2020 року слугувало підставою для видачі припису Управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради за вих. №0004-вих - 61863 від 12.08.2020.
Просить закрити справу про адміністративне правопорушення у зв'язку з невиконанням дій вмінених позивачу наведеними вище актами індивідуальними дії, відсутністю складу адміністративного правопорушення, оскільки позивач не є суб'єктом вчинення такого правопорушення, а тому просить позов задовольнити повністю.
Ухвалою занесеною до протоколу судового засідання від 24.11.2020 р. до участі в справі залучено третю особу, яка н заявляє самостійні вимоги на предмет спору, зокрема ОСОБА_1 та перейшов до розгляду справи по суті.
Ухвалою занесеною до протоколу судового засідання від 01.12.2020 р. у зв'язку із збільшенням позовних вимог залучено до участі у справі співвідповідача -Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради.
Відповідачі правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, інших пояснень, заяв по суті спору на адресу суду не надходило, що не перешкоджає розгляду справи.
В судовому засіданні по розгляду справи представник Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради просив відмовити у задоволенні адміністративного позову. Зазначив, що оскаржуваний припис винесений у зв'язку із тим, що перевіркою було виявлено самовільне здійснення реконструкційних робіт на об'єкті що є пам'яткою історичного значення, а оскільки після подання відповідної заявки, було з'ясовано що власником об'єкта є ТзОВ «ТУТА-НОТА», то саме що до нього було застосовано заходи реагування.
Інші сторони, явку представників у судове засідання не забезпечили, належним чином повідомлялися про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи.
Підстав передбачений ст.ст. 205, 206 КАС України для відкладення судового засідання не встановлено.
Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку доводам сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд виходив з наступного.
Згідно з рішенням виконкому обласної ради народних депутатів від 05.07.1985 №381 будинок № 90 на вулиці Франка у місті Львові включений до переліку пам'яток архітектури місцевого значення.
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ТзОВ «ТУТА-НОТА» є власником приміщення підвалу (80-1) загальною площею 19,5 кв.м. у будинку АДРЕСА_1 .
Постановою Виконавчого комітету Львівської міської ради № 0031 від 05.08.2020 року ТзОВ «ТУТА-НОТА» визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення за ст. 44, 45, 46 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (проведення будь-яких будівельних робіт, що завдали, або можуть завдати шкоди пам'ятці, а саме: проведення незаконних будівельних робіт із влаштуванням дверного прорізу та сходів у приміщенні « 18-1» на фасаді будинку з вул. І Франка, 90) та накладено на підприємство адміністративне стягнення у вигляді штрафу у сумі 170 000 гривень.
Після винесення постанови Управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради винесено Припис за вих. №0004-вих - 61863 від 12.08.2020 р., яким з боку ТОВ «ТУТА-НОТА» вимагалось наступне:1) Негайно припинити проведення будь-яких робіт із влаштуванням входу (дверного прорізу, сходів та огородження) в приміщенні 18-1 на головному фасаді будівлі на вул. І.Франка, 90 - пам'ятки архітектури місцевого значення як таких, що проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини програм і передбачених Законом дозволів, негативно позначаються на стані пам'ятки; 2) Вжити заходів із приведення діяльності у відповідність до вимог законодавства у сфері культурної спадщини.
Вважаючи, що вищевказана постанова та припис винесені протиправно та незаконно, ТзОВ «ТУТА-НОТА» звернулися до суду з даним позовом.
При прийнятті рішення суд керувався таким.
Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 №1805-III (тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; Закон України № 1805-III).
У частині першій статті 3 Закону України № 1805-III встановлено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.
Згідно з частиною шостою статті 3 Закону України № 1805-III рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов'язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
Відповідно до частини другої статті 6 Закону України № 1805-III до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини належить, зокрема: забезпечення захисту об'єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; організація відповідних охоронних заходів щодо пам'яток місцевого значення та їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт; видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток місцевого значення, припинення робіт на цих пам'ятках, їх територіях та в зонах охорони, якщо ці роботи проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених зазначеним Законом дозволів або з відхиленням від них; застосування фінансових санкцій за порушення вказаного Закону.
Відповідальність за порушення законодавства про охорону культурної спадщини регламентує розділ VIII Закону України № 1805-III.
Згідно з абзацом другим частини першої статті 44 Закону України №1805-III відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт, фінансові санкції за проведення будь-яких незаконних робіт, що можуть завдати або завдали шкоди пам'ятці, її території, охоронюваній археологічній території, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Порядок застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про охорону культурної спадщини встановлений у статті 45 Закону України № 1805-III та у розділі ІІ Порядку оформлення документів щодо застосування фінансових санкцій за порушення законодавства про охорону культурної спадщини, затвердженого рішенням виконкому від 23.03.2018 № 321 (далі Порядок № 321).
Так, згідно з частинами першою, другою вказаної статті фінансові санкції, передбачені статею 44 згаданого Закону, накладаються керівником, заступниками керівника центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, головою чи заступником голови обласної, районної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, головою чи заступником голови відповідної місцевої ради після розгляду матеріалів, які засвідчують факт правопорушення.
Про вчинення правопорушення, зазначеного у статті 44 вказаного Закону, особою, уповноваженою органом охорони культурної спадщини, складається акт. Керівник юридичної особи, стосовно якої складено акт, протягом трьох днів з моменту отримання акта може подати письмові пояснення до нього. Акт разом з іншими документами, що стосуються справи, у десятиденний термін з моменту складення акта надсилається посадовій особі, яка має право накладати фінансові санкції.
Відповідно до пунктів 2.1-2.5 Порядку № 321 підставою для розгляду справи є акт про вчинення порушення законодавства про охорону культурної спадщини (далі Акт). Акт складається особою, уповноваженою управлінням охорони історичного середовища Львівської міської ради, у двох примірниках: перший примірник передається управлінню охорони історичного середовища Львівської міської ради, другий юридичній особі, стосовно якої складено Акт. Акт підписується особою, яка його склала, та уповноваженим представником юридичної особи, стосовно якої складено Акт (за наявності). Уповноважений представник юридичної особи, стосовно якої складено Акт, є його керівник або інша посадова особа, якій за довіреністю згідно з законодавством України доручено представляти інтереси юридичної особи. У разі відмови уповноваженого представника юридичної особи, стосовно якої складено Акт, від підписання Акта, у ньому робиться запис про це особою, що його склала. Керівник юридичної особи, стосовно якої складено Акт, протягом 3 днів з моменту отримання Акта може подати письмові пояснення до нього. Акт разом з іншими документами, що стосуються справи, у 10-денний термін з моменту складення Акта надсилається заступнику міського голови з питань розвитку.
З наведених положень вбачається, що прийняттю постанови про застосування фінансових санкцій передує складення особою, уповноваженою органом охорони культурної спадщини, акта, який фіксує факт вчиненого правопорушення.
Суд звертає увагу на те, що відповідач не надав жодних доказів надсилання позивачу та отримання ним акта про складене правопорушення, чим порушив вимоги статті 45 Закону України №1805-III та пунктів 2.1-2.5 Порядку №321.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач був позбавлений права на подання письмових пояснень щодо порушень законодавства про охорону культурної спадщини у відповідності до положень статті 45 Закону України №1805-III та Порядку №321.
Однак суд наголошує на тому, що позивач у жодний спосіб не спростовує наявність виявлених порушень. На обґрунтування заявлених вимог, підприємство посилається виключно на дві обставини, а саме: на наявність процедурних порушень при винесенні оскаржуваних рішень суб'єктами владних повноважень та на те, що приміщення підвалу (80-1) загальною площею 19,5 кв.м. у будинку АДРЕСА_1 передано в оренду на підставі договору №28/02/20 від 28.02.2020, а отже на переконання позивача, ТзОВ «ТУТА-НОТА» не може нести відповідальності за порушення вчинені орендарем.
Щодо зазначеного, суд вважає за доцільно звернути увагу на наступне.
Положення Закону України «Про охорону культурної спадщини», який є спеціальним, та регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
Згідно з ст. 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить: 18) видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам'яток національного значення, об'єктів всесвітньої спадщини, припинення робіт на них, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо ці роботи проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом, без дозволів або з відхиленням від них.
Згідно з ст. 30 цього ж Закону, органи охорони культурної спадщини зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці або порушує законодавство, державні стандарти, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини
Приписи органів охорони культурної спадщини є обов'язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами.
Органи місцевого самоврядування, на території яких не створено органів охорони культурної спадщини, зобов'язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам'ятці, негайно повідомивши про це відповідний орган охорони культурної спадщини місцевого органу виконавчої влади.
Органи місцевого самоврядування зобов'язані повідомляти відповідні органи охорони культурної спадщини про бездіяльність власника або уповноваженого ним органу, особи, яка набула права володіння, користування чи управління, що створює загрозу пам'ятці.
Перевіряючи оскаржувані рішення на предмет відповідності іншим критеріям правомірності, суд зазначає таке.
Суд здійснює перевірку юридичної та фактичної обґрунтованості мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу оскаржених рішень крізь призму положень частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі -КАС України), яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку, суд вважає, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Частинами першою та другою статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та така набула чинності для України 11.09.1997.
Статею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Аналізуючи оскаржені рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до частини другої статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003 вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: взяти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.
При цьому, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.
Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
Так, критерій прийняття рішень, вчинення (невчинення) дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, за змістом випливає з принципу законності, що закріплений у частині другій статті 19 Конституції України, яка передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. "На підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень:
- має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України;
- зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
Критерій прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії - відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи.
Суд також бере до уваги, що порушення процедури прийняття рішення суб'єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.
Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі).
Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.
Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.
Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.
Суд наголошує, що, у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.
Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення».
Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.04.2020 у справа №813/1790/18.
З огляду на вищевикладене, суд звертає увагу, що скаржником не було доведено наявності порушень суб'єктом владних повноважень процедури прийняття оскаржуваного рішення, які б могли вплинути на кінцевий результат розгляду відповідачем питання про притягнення позивача до відповідальності.
Крім цього, згідно з абзацом другим частини першої статті 44 Закону України № 1805-III відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт, фінансові санкції за проведення будь-яких незаконних робіт, що можуть завдати або завдали шкоди пам'ятці, її території, охоронюваній археологічній території, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Суд встановив, що оскарженою постановою на позивача накладено фінансові санкції у максимальному розмірі 170000,00 грн.
Надаючи оцінку аргументам представника позивача про те, що позивача не може бути притягнуто до відповідальності, оскільки він не є суб'єктом вчинення правопорушення у відповідності до положень Закону України № 755-IV, суд зазначає таке.
З положень статті 44 Закону України № 755-IV вбачається, що до відповідальності за порушення законодавства про охорону культурної спадщини може бути притягнуто лише юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт.
Як вже суд встановив, приміщення нерухомого майна, зокрема підвалу по АДРЕСА_1 належить позивачу на праві приватної власності згідно Витягу з ДРРП від 27.05.2019 р., окрім того є предметом договору оренди від 28.02.2020 р. укладеного між ТОВ «ТУТА-НОТА» та ОСОБА_1 та чинного на момент розгляду справи.
28.02.2020 р. за цим договором та актом приймання-передачі приміщення Орендодавцем передано ОСОБА_1 в оренду приміщення підвалу загальною площею 19, 5 кв.м.
Згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців основним видом економічної діяльності ТзОВ «ТУТА-НОТА» за КВЕД є - 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний)».
Тобто, відповідач не здійснює такого виду економічної діяльності як «Будівництво будівель».
Крім цього, факт проведення будівельних робіт на вказаному об'єкті не заперечує і самим позивачем.
Таким чином, враховуючи те, що позивач не здійснює такого виду економічної діяльності як «Будівництво будівель», а також фактичне здійснення будівельних робіт, суд вважає, що позивач у розумінні статті 44 Закону України № 1805-III є не тільки власником об'єкта нерухомості а й замовником робіт.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про те, що позивач є суб'єктом вчинення правопорушення, передбаченого абзацом другим частини першої статті 44 Закону України №1805-III, а тому доводи в цій частині є необґрунтованими та безпідставними.
Крім того, згідно пп.4.2.4. п.4.2 р.4 Договору оренди приміщення « 28/02/20 від 28.02.2020 орендодавець має право вимагати від орендаря усунення порушень технічних, протипожежних та санітарних умов експлуатації об'єкта оренди , загальних вимог які висуваються до порядку утримання приміщення, спеціальних вимог які висуваються до порядку утримання приміщення, що використовується, та сплати штрафів контролюючих органів за будь-які їх порушення. Тобто умовами договору кореспондується право позивача на вимогу від орендаря відшкодування витрат понесених власником приміщення за порушення умов експлуатації приміщення.
При цьому суд критично ставиться до покликань на ті обставини, що позивач, як він стверджує, не надавав письмової згоди орендарю на здійснення будівельних робіт, оскільки питання порушення сторонами умов договору оренди має вирішуватися у цивільно-правовому поряду.
Правова природа протиправних дій полягає в тому, що такі дії здійснюються у сфері права, але, виходять за межі правового регулювання певних обставин. Така дія порушує і направлена проти інтересів суспільства в цілому, окремих його груп, конкретних осіб тощо.
Протиправною дією вважають активну поведінку, що характеризується порушенням норм права.
Позивач належними та допустимим доказами не обґрунтував протиправність дій відповідачів.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Судові витрати розподілу не підлягають
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 16.01.2021.
Суддя В.М. Сакалош