14 січня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/1756/20 пров. № А/857/13880/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Мікули О.І., Сеника Р.П.,
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 300/1756/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання протиправним та скасування рішення від 24.06.2020 та зобов'язання вчинити певні дії, (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Остап?юк С.В. у м. Івано-Франківськ Івано-Франківської області 02.10.2020 в порядку спрощеного позовного провадження, дата складення повного судового рішення не зазначена), -
ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , позивач) звернулася з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (надалі також - ГУ ПФУ в Івано-Франківській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення від 24.06.2020 № 1140 про відмову у призначенні пенсії та зобов'язання вчинити дії щодо призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України від 05.11.1991 № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (надалі також - Закон № 1788-XII) з 15.06.2020 із врахуванням періодів роботи лікарем-стоматологом в кооперативі «Санус» з 06.08.1990 по 07.02.1991 та з 15.05.1991 по 28.06.1991.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року позов задоволено повністю.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних вимог покликається на те, що відповідач правомірно відмовив позивачу у призначенні пенсії за вислугу років, оскільки позивач в період з 06.08.1990 до 07.02.1991 та з 15.05.1991 до 28.06.1991 працювала в кооперативі «Санус», який згідно Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909 (надалі також - Постанова № 909), не віднесений до закладів і установ охорони здоров'я, тому даний період не врахований до стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років.
Позивач скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу, в якому просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також -КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач звернулася до відповідача зі заявою про призначення її пенсії за вислугу років.
За результатами розгляду заяви, відповідач рішенням від 24.06.2020 № 1140 відмовив у зарахуванні позивачу, як працівнику охорони здоров'я, до її стажу період роботи з 06.08.1990 до 07.02.1991 та з 15.05.1991 до 28.06.1991 лікарем-стоматологом в кооперативі «Санус» та в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 № 1788-XII, з тих підстав, що згідно з Постановою № 909 кооператив «Санус» не віднесений до закладів і установ охорони здоров'я.
Позивач, вважаючи таку відмову відповідача протиправною, звернулася до суду з позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що кооператив «Санус» відноситься до закладів і установ охорони здоров'я відповідно до Постанови № 909, тому період роботи позивача з 06.08.1990 до 07.02.1991 та з 15.05.1991 до 28.06.1991 повинен бути врахований до її стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції і надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, зазначає наступне.
Згідно з частиною другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Умови і порядок пенсійного забезпечення громадян України визначаються Законом України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (надалі також - Закон № 1058-IV), Законом № 1788-ХІІ.
Відповідно до вимог статті 58 Закону № 1058-IV, статті 81 Закону № 1788-ХІІ призначення пенсій і оформлення документів для їх виплати здійснюється органами Пенсійного фонду України.
У відповідності до вимог статей 82, 104 Закону № 1788-ХІІ документи про призначення пенсій розглядаються органами Пенсійного фонду не пізніше 10 днів з дня їх надходження. Повідомлення про відмову в призначенні пенсії із зазначенням причин відмови та порядку оскарження орган, що призначає пенсії, видає або надсилає підприємству, організації або заявникові не пізніше 5 днів після винесення відповідного рішення. Зазначене рішення органу, який призначає пенсії, може бути оскаржено до суду.
Статтею 1 Закону № 1788-ХІІ передбачає, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Категорії осіб, які мають право на пенсію за віком на пільгових умовах визначено статтею 13 Закону № 1788-ХІІ.
Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Зі змісту даної правової норми вбачається, що законодавець уповноважив Кабінет Міністрів України визначати перелік робіт, посад у закладах й установах охорони здоров'я, виконання яких зараховується до спеціального стажу, необхідного для набуття права на призначання пенсії за вислугу років за пунктом «е» статті 55 Закону № 1788- XII.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №523/3915/17.
Тобто особливістю цього виду пенсії є зменшення пенсійного віку, необхідного для призначення, а умовою для призначення - наявність, як правило, відповідного стажу роботи за спеціальністю при залишенні роботи.
Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, визначений постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909.
У розділі 2 «Охорона здоров'я» Постанови № 909 визначено, що робота на посадах лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад), дає право на пенсію за вислугу років. При цьому серед найменувань закладів і установ зазначено лікарняні заклади, лікувально-профілактичні заклади особливого типу, лікувально-трудові профілакторії, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги, заклади переливання крові, заклади охорони материнства і дитинства, санаторно-курортні заклади, установи з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби та територіальні органи Держсанепідслужби, Держпраці, Держпродспоживслужби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічні заклади, діагностичні центри.
Крім того, у примітці 2 до Переліку № 909 установлено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим Переліком дає право на пенсію за вислугу років, незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ. Робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах до 1 січня 1992 р., яка давала право на пенсію за вислугу років відповідно до раніше діючого законодавства, в тому числі на посаді старшої піонервожатої зараховується до стажу для призначення пенсії за вислугу років. При призначенні пенсії за вислугу років зазначеним у цьому переліку особам допускається підсумовування стажу за періоди їх роботи у закладах і установах освіти, охорони здоров'я та соціального захисту.
Визначення поняття «заклад охорони здоров'я» міститься у статті 3 Закону України від 19.11.1992 №2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (надалі також - Закон № 2801-XII), згідно з якою це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.
За змістом статті 16 Закону №2801-XII до закладів охорони здоров'я відносяться, зокрема, лікувально-профілактичні та інші заклади охорони здоров'я.
Відповідно до частини другої цієї статті заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців.
З метою забезпечення державної політики щодо створення та функціонування закладів охорони здоров'я і заняття медичною і фармацевтичною діяльністю, Наказом Міністерства охорони здоров'я від 28.10.2002 №385 затверджений Перелік закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад, посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою, посад професіоналів у галузі охорони здоров'я та посад фахівців у галузі охорони здоров'я у закладах охорони здоров'я (надалі також - Перелік № 385).
Згідно із пунктом 7 Пояснень до Переліку № 385 диспансери - лікувально-профілактичні заклади, що надають медичну допомогу населенню з певних груп захворювань та забезпечують диспансеризацію населення. Диспансери можуть мати у своєму складі стаціонар. Диспансери з чисельністю лікарів амбулаторного приймання менше 5 створюватись та функціонувати не можуть.
Згідно статуту кооперативу «Санус», зареєстрованого рішенням Івано-Франківської міської Ради народних депутатів Івано-Франківської області № 272 від 12.09.1990, даний кооператив організовано при обласному психоневрологічному диспансері, головним завданням кооперативу є використання можливостей та резервів для більш повного забезпечення населення медичними послугами.
Аналізуючи вищенаведені законодавчі норми та нормативні акти, апеляційний дійшов висновку, що до закладів охорони здоров'я також віднесені лікувально-профілактичні та інші заклади охорони здоров'я, а до посад, які надають право на пільгову пенсію віднесені посада, зокрема, лікарі стоматологи.
Як наслідок, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що період роботи позивача з 06.08.1990 до 07.02.1991 та з 15.05.1991 до 28.06.1991 в кооперативі « Санус » повинен бути врахований до її стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я.
Крім того, у відповідності до статті 48 Кодексу законів про працю України, положення якої кореспондують статті 62 Закону № 1788-XII, трудові книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Також, згідно з пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Таким чином, основним документом, якій підтверджує стаж роботи конкретної особи на підприємстві,- є трудова книжка. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі організації або у фізичної особи понад п'ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, шо вони підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації.
У трудовій книжці НОМЕР_1 на прізвище ОСОБА_1 містяться всі необхідні записи щодо спірних періодів роботи:
- запис № 8 - 06.08.1990 «Кооператив «Санус» прийнята на роботу на посаду лікаря-стоматолога» - Протокол № 19 від 16.08.1990;
- запис № 9 - 07.02.1991 «Звільнена по власному бажанню в зв'язку з переходом на іншу роботу - Протокол № 2 від 07.02.1991;
- запис № 12 - 15.05.1991 «Кооператив «Санус» прийнята на роботу н посаду лікаря-стоматолога» - Протокол № 12 від 15.05.1991;
- запис № 13 - 28.06.1991 «Звільнена з роботи за власним бажанням (ст. 38 КЗпП УРСР).
Отже, як встановлено судом апеляційної інстанції на підставі дослідження трудової книжки позивача та не заперечується відповідачем, у період з 06.08.1990 по 07.02.1991 та з 15.05.1991 по 28.06.1991 ОСОБА_1 працювала на посаді лікаря-стоматолога у кооперативі «Санус».
Таким чином, суд встановив, що стаж роботи позивача, який дає право на призначення пенсії за вислугу років, як працівнику охорони здоров'я у період з 06.08.1990 до 07.02.1991 та з 15.05.1991 до 28.06.1991 підтверджується копією трудової книжки.
Відтак, колегія суддів вважає безпідставним не зарахування відповідачем до стажу, який дає право позивачу на пенсію за вислугу років, періодів роботи з 06.08.1990 по 07.02.1991 та з 15.05.1991 по 28.06.1991 на посаді лікаря-стоматолога у кооперативі «Санус», а отже правильним є висновок суду першої інстанції, що рішення ГУ ПФУ в Івано-Франківській області від 24.06.2020 № 1140 про відмову в призначенні ОСОБА_1 пенсії, оскільки кооператив «Санус» згідно Переліку № 909 не віднесений до закладів і установ охорони здоров'я, є протиправним та підлягає скасуванню.
Апеляційний суд при вирішенні даного спору також враховує позицію Конституційного Суду України, який неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами.
Крім того, у Рішенні від 22.05.2018 № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що обмеження стосовно реалізації конституційних прав не можуть бути свавільними та несправедливими, мають установлюватися виключно Конституцією й законами, переслідувати легітимну мету, бути зумовленими суспільною необхідністю її досягнення, пропорційними й обґрунтованими.
Апеляційний суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (надалі також - ЄСПЛ).
ЄСПЛ у Рішенні «Суханов та Ільченко проти України» (Рішення від 26.09.2014 року) зауважив, що вимоги заявників щодо надбавки до пенсії безперечно підпадають під дію статті 1 Першого протоколу і що їх можна вважати «майном» у значенні цього положення. Питання полягає у тому, чи можуть вважатися майном у значенні цього положення твердження заявників про те, що вони мають право на певні суми виплат, і якщо так, чи є їх невиплата втручанням у право на мирне володіння майном. (п. 34).
Суд нагадує, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. (п. 35).
В Рішенні від 20.11.2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (п. 70).
Підсумовуючи зазначене вище, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач безпідставно відмовив у призначенні позивачу пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII, тим самим неправомірно звузивши існуюче право позивача, встановлене законом.
Суд першої інстанції при вирішенні даного спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Наведені висновки суду є вичерпні, а доводи апелянта - безпідставні, свідчать про довільне і неправильне трактування ним норм законодавства.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.
Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.
Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2020 року у справі № 300/1756/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді О. І. Мікула
Р. П. Сеник