Справа № 826/12809/18 Суддя (судді) першої інстанції: Кармазін О.А.
12 січня 2021 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
судді-доповідача Кузьменка В. В.,
суддів Василенка Я. М., Ганечко О. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Києві справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві, треті особи Головне управління Державної казначейської служби в м. Києві, Дарницький районний суд м. Києва про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.06.2020, -
Позивач звернулася до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві, Дарницький районний суд м. Києва про визнання протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо нездійснення нарахування та виплати судді Дарницького районного суду міста Києва ОСОБА_1 суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік».
Просила зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві здійснити перерахунок, нарахування та виплату ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2017 по 01.08.2018, у розмірі, встановленому частинами другою, третьою, п'ятою статті 133, статтею 134, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 01.01.2017 Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» у розмірі 3200,00 грн. та на 01.01.2018 Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», у розмірі 3723,00 грн., з урахуванням проведених виплат у вказаному розмірі.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.06.2020 позов задоволено у повному обсязі.
При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у спірний період позивачці виплачувалась суддівська винагорода з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16 000,00 грн., що не відповідає розміру, встановленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, та свідчить про порушення відповідачем конституційних гарантій незалежності суду, про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті винагороди у розмірі, встановленому відповідно до частини 3 статті 133 Закону №2453-VI, тобто у розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Посилається на те, що положення Закону №1774-VIII не регулюють відносини судоустрою, проте ними запроваджені зміни до загального правового регулювання розміру заробітної плати, що може бути враховано при визначенні її величини. Вказує, що Позивачка, будучи суддею, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, правомірно отримує винагороду з урахуванням положень Закону №1774-VIII, затвердженим кошторисом не передбачено нарахування та виплату посадового окладу суддям у розмірі 32 000,00 грн., які не пройшли кваліфікаційне оцінювання та не здійснюють правосуддя, що унеможливлює виплату такого розміру посадового окладу. Крім того, стверджує, що такий розмір суддівської винагороди не створює небезпеки для отримання гарантій незалежності суддів та не звужує права Позивача.
Враховуючи, що безпосередня участь сторін у судовому засіданні, в даному випадку, не є обов'язковою, оскільки матеріали справи містять достатньо письмових доказів для з'ясування фактичних обставин, та з огляду на заходи з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, колегія суддів у відповідності до ст. 311 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З матеріалів справи вбачається, що Указом Президента України від 14 жовтня 2002 року № 926/2002 ОСОБА_1 призначена на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва строком на п'ять років. Постановою Верховної Ради України від 18 вересня 2008 року № 524-VI позивачка була обрана на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва безстроково.
Позивач звернулася до відповідача з проханням надати довідки про розрахунок суддівської винагороди.
Листом від 16.02.2018 № 2-355/18 відповідач повідомив, що враховуючи положення Закону № 1774-VIII, суддівська винагорода виплачується із застосуванням розрахункової величини 1600 грн., тобто 10*1600 грн., оскільки саме такий розмір мінімальної заробітної плати встановлений до проходження кваліфікаційного оцінювання.
Листом від 22.01.2018 № 2-153/18 Відповідачем повідомлено, що суддівська винагорода, до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання, виплачується в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, виходячи з розміру одної мінімальної заробітної плати у 1 600 гривень (розрахункова величина), оскільки пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VІІІ установлено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Позивач вважає дії ТУ ДСА щодо застосування посадового окладу у розмірі 16000 грн. протиправним, посилаючись на положення статей 130, 126 Конституції України, ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначає, що розмір винагороди судді встановлюється Законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, у зв'язку з чим позивачка звернулася до суду.
Виходячи із системного аналізу приписів ст. 130 Конституції України, ст. 133 Закону №2453-VI, ст. 135 та п. п. 22, 23, 24 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, п. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону №1774-VIII, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» а також практики Європейського суду з прав людини, і правових позицій Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки нормативні підстави для виплати грошової винагороди судді, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, у розмірі 16 000,00 грн., відсутні.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Згідно ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
При цьому, пунктом 22 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
В силу приписів ст. 83 Закону №1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, у тому числі для участі у конкурсі; рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.
Пунктом 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII передбачено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI.
Відповідно до ч. 3 ст. 133 Закону №2453-VI посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Отже, у порядку, встановленому Конституцією України та Законом №1402-VIII, визначено розмір посадового окладу для суддів місцевого суду, який до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання складає 10 мінімальних заробітних плат.
Згідно ст. 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 40 Бюджетного кодексу України передбачено, що законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.
Зі змісту статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» вбачається, що у 2017 році встановлено мінімальну заробітну плату в місячному розмірі з 1 січня - 3200 гривень.
Також, статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» у 2018 році встановлено мінімальну заробітну плату в місячному розмірі з 1 січня - 3723 гривень.
Разом з тим, положеннями ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
01.01.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
Таким чином, в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого ст. 8 Закону України «Про оплату праці», державою прийнято Закон №1774-VIIІ, яким встановлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме, шляхом застосування в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати на рівні 1600 гривень, а не 3200 гривень.
Норми даного Закону, незважаючи на те, що вони впливають на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, адже ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати.
При цьому судова колегія вважає за необхідне зауважити, що Законом №1774-VIIІ не вносилися зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI, а відтак розмір суддівської винагороди залишився на рівні 10 мінімальних заробітних плат, натомість приписи Закону №1774-VIII лише визначають розмір такої мінімальної заробітної плати для певний цілей, а не вводять нове поняття для обчислення суддівської винагороди, яку Позивач помилково називає «розрахункова величина».
Твердженнями Позивачки про наявність суперечностей між нормами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII та нормами ст. 130 Конституції України, ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII щодо можливості визначення розміру винагороди судді виключно законом про судоустрій судова колегія вважає необґрунтованим з огляду на те, що, як було зазначено вище, розмір суддівської винагороди закріплено законом про судоустрій на рівні 10 мінімальних заробітних плат. Крім того, як вірно підкреслив апелянт, до спірних правовідносин підлягає застосуванню насамперед приписи Закону №1774-VIII як такого, що прийнятий у часі пізніше Законів №№2453-VI, 1402-VIII.
Надаючи оцінку доводам позивача про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтю 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було встановлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.
Отже, з урахуванням норм статті 133 Закону №2453-VI, розмір суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року, порівнюючи з його розміром, що діяв протягом 2016 року, не змінився, відтак посилання Позивача на звуження обсягу та змісту її прав внаслідок прийняття Закону №1774-VIII є помилковими.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 820/3966/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 805/2456/17-а, від 28 листопада 2019 року у справі № 805/1905/17-а, від 05 травня 2020 року у справі № 816/951/17 та від 27 травня 2020 року у справі № 826/6470/18.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Відповідно до ст. 22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.
При цьому, згідно ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.
Крім того Європейський суд з прав людини у справах «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України» стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар.
З урахуванням наведеного, судова колегія приходить висновку про відсутність правових підстав стверджувати, що Відповідачем не було здійснено виплату суддівської винагороди Позивачці у передбаченому Законом розмірі, що, у свою чергу, виключає існування правових підстав для задоволення позовних вимог.
При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані правові наслідки прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 року у справі №11-р/2018, оскільки згідно ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Відтак положення ч. 3, 10 ст. 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VІII, які визнані неконституційними, на момент виникнення спірних правовідносин не були визнанні такими, що не відповідають Конституції України, а тому підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Приписи п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України визначають, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.06.2020 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м.Києві, треті особи Головне управління Державної казначейської служби в м. Києві, Дарницький районний суд м. Києва про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.06.2020 - скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В. В. Кузьменко
Судді: Я. М. Василенко
О. М. Ганечко
Повний текст постанови виготовлено 12.01.2021