ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
12 січня 2021 року м. Київ № 640/31533/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї матеріалами
за позовом ОСОБА_1
доФонду гарантування вкладів фізичних осіб
прозобов'язання виконати рішення суду
ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом, в якому просить:
- із урахуванням рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і ухвали Верховного Суду від 25.06.2019 зобов'язати Фонд гарантування вкладів фізичних осіб виплатити позивачу, ОСОБА_1 , гарантовану суму, як вкладнику, який має право на відшкодування коштів вкладами в Публічному акціонерному товаристві «Старокиївський банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за наступними договорами банківського вкладу: від 05 червня 2014 року №06/1023-2014, від 06 червня 2014 року №06/1031-2014, від 11 червня 2014 року №06/1034-2014, від 13 червня 2014 року №06/1036-2014, від 16 червня 2014 року №06/1038-2014, від 05 червня 2014 року №06/1021-2014;
- присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 826,60 грн (по справі №826/1675/16 та 908,00 грн по даній справі за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Розглянувши позовну заяву, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, враховуючи наступне.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.03.2016 по справі №826/1675/16, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Пантіної Любові Олександрівни в частині визнання нікчемними наступних договорів банківського вкладу: від 05 червня 2014 року №06/1023-2014, від 06 червня 2014 року №06/1031-2014, від 11 червня 2014 року №06/1034-2014, від 13 червня 2014 року №06/1036-2014, від 16 червня 2014 року №06/1038-2014, від 05 червня 2014 року №06/1021-2014, укладених між ОСОБА_1 та та Публічним акціонерним товариством «Старокиївський банк».
Зобов'язано Уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Пантіну Любов Олександрівну подати до Фонду гарантування вкладів додаткову інформацію про ОСОБА_1 , як вкладника, який маж право на відшкодування коштів за вкладами в Публічному акціонерному товаристві «Старокиївський банк» за рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, за наступними договорами банківського вкладу: від 05 червня 2014 року №06/1023-2014, від 06 червня 2014 року №06/1031-2014, від 11 червня 2014 року №06/1034-2014, від 13 червня 2014 року №06/1036-2014, від 16 червня 2014 року №06/1038-2014, від 05 червня 2014 року №06/1021-2014.
В іншій частині адміністративного позову відмовлено.
Присуджено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 826,60 грн. (вісімсот двадцять шість гривень шістдесят копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.05.2019 апеляційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Старокиївський Банк» Пантіної Любові Олександрівни - задоволено частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року в частині визнання протиправним та скасування наказу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб Пантіної Любові Олександрівни в частині визнання нікчемними наступних договорів банківського вкладу: від 05 червня 2014 року №06/1023-2014, від 06 червня 2014 року №06/1031-2014, від 11 червня 2014 року №06/1034-2014, від 13 червня 2014 року №06/1036-2014, від 16 червня 2014 року №06/1038-2014, від 05 червня 2014 року №06/1021-2014, укладених між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством «Старокиївський банк» - скасовано та закрито провадження в цій частині позовних вимог.
В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 березня 2016 року залишено без змін.
Суть спору виходить з того, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва по справі №826/1675/16 виконано не було, внаслідок чого позивач і звернулась до суду з даним позовом.
В той же час, як самостійно зазначає позивач в позовній заяві, Уповноважена особа Фонду після прийняття Верховним Судом рішення від 25.06.2019 про відмову в задоволенні клопотання про зупинення виконання рішень судів першої та апеляційної інстанцій зобов'язана була подати до Фонду додаткову інформацію про позивача, чого зроблено не було. Оскільки Уповноважена особа Фонду є співробітником Фонду, з вини Фонду позивачу не було виплачено гарантовану суду відшкодування.
При цьому, відповідно до інформації КП «ДСС», виконавчі листи по справі №826/1675/16 не видавались.
В контексті наведеного суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно з положеннями частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
В частині першій статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» йдеться про те, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З аналізу вищезазначених законодавчих норм убачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 686/23317/13-а.
Згідно статті 382 КАС України визначаються спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, зокрема, до них належать: зобов'язання суб'єкта владних повноважень надати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу за невиконання судового рішення та інше.
Відповідно до вимог статті 383 КАС України особа-позивач на користь якої ухвалено постанову суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
Суд звертає увагу, що вищезазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
Таким чином, бездіяльність Фонду в спірній частині, яка є наслідком невиконання рішення суду по справі №826/1675/16 може бути оскаржена відповідно до статті 383 КАС України.
Такий порядок оскарження бездіяльності суб'єкта владних повноважень, є більш оптимальним для особи, яка вважає що її права порушені, з огляду, зокрема, на положення частини п'ятої статті 383 КАС України, відповідно до якої, розгляд заяви про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень здійснюється судом протягом 10 днів, з дня її отримання.
Відповідно до частини шостої цієї статті, за наявності підстав для задоволення заяви, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону; у разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.
Суд також враховує, що винесення судового рішення, яке передбачає оцінку судового рішення прийнятого в іншій справі, буде суперечити статті 129-1 Конституції України.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 355/1648/15-а.
За вказаних обставин, суд зазначає, що позивач у цій справі обрав спосіб захисту шляхом подання позову про зобов'язання відповідача вчинити дії, які фактично не були вчинені на виконання рішення суду. Проте, спірні правовідносини між сторонами вже вирішені судом та перейшли до стадії виконання судового рішення.
Отже, у спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 КАС України пов'язує виникнення підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
Відповідно, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання вищевказаного судового рішення порушувалися його права, свободи чи інтереси, то він повинен був звертатися до суду в порядку статті 383 КАС України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача (тобто в порядку судового контролю за виконанням рішення), а не подавати новий адміністративний позов.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 522/10140/17.
Відтак, суд приходить до висновку, що оскільки є така, що набрала законної сили постанова суду з того самого фактичного предмету спору (право позивача на отримання гарантованої суми відшкодування) і між тими самим сторонами, а тому наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 170 КАС України.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції», Суд зазначив, що, право на судовий захист було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. (Hornsby v. Greece № 18357/91).
У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від в справі «Антонюк проти України» (заява № 17022/02) зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У пункті 54 даного Висновку йдеться про те, що згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини право на справедливий суд, зафіксоване в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає не лише те, що судове рішення повинно бути ухвалено в розумні строки, а й те, що воно повинно бути - коли це доречно - таким, яке можна ефективно виконати на користь сторони, яка виграла справу. Справді, Конвенція не передбачає теоретичного захисту прав людини, а має на меті гарантувати максимальну ефективність такого захисту.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).
Таким чином, оскільки даний позов направлений фактично на виконання рішення суду у справі №826/1675/16, у відкритті провадження в даній справі слід відмовити.
Керуючись п.2 ч.1 ст.170, ст.ст.241-243, ст.248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя -
У відкритті провадження в адміністративній справі відмовити.
Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя П.О. Григорович