ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 січня 2021 року. м. Київ № 640/22932/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Мазур А.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу:
за позовомОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
провизнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив:
- визнати протиправним і скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 22.10.2019 №1175ц;
- поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури на посаді заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України або рівнозначній посаді в органах прокуратури України;
- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до моменту фактичного поновлення на посаді.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.12.2019 відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
В обґрунтування позовних вимог позивач вказав на протиправність оскаржуваного наказу про його звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», якою передбачено звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Проте, в наказі відсутня конкретна правова підстава, що зумовила його звільнення, що є порушенням принципу правової визначеності. До того ж, станом на день видання оскаржуваного наказу ліквідації, реорганізації або скорочення чисельності або штату Генеральної прокуратури України не відбулося.
Позивач вчасно подав до Генерального прокурора заяву про переведення до Офісу Генерального прокурора, при написанні якої не застосував типову форму заяви, визначену додатком 2 до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221, оскільки вважає цей Порядок протиправним.
Позивача не попереджено про звільнення за два місяці, не запропоновано іншої роботи, не враховано переважне право на залишення на роботі та його перебування у стані тимчасової непрацездатності на час звільнення, що є порушенням гарантій, встановлених статтями 40, 42 та 49-2 Кодексу законів про працю України.
Оскаржуваний наказ суперечить положенням Конституції України, актам міжнародного законодавства, Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 (в редакції станом на 19.09.2019), є дискримінаційним та порушив право позивача на працю, на повагу до приватного життя.
Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в її задоволенні з огляду на необґрунтованість, стверджуючи про правомірність оскаржуваного наказу.
Відзив подано до суду із порушенням установленого строку, однак, ураховуючи причини, вказані відповідачем в заяві про поновлення цього строку, суд дійшов про їх поважність, тому поновивши цей строк прийняв відзив на позовну заяву.
Спростовуючи доводи позивача про протиправність звільнення, відповідач зазначив, що Законом України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-ІХ) запроваджено реформування системи органів прокуратури і з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори вважаються повідомленими про наступне можливе звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Закон №113-ІХ неконституційним не визнавався.
Відсутність факту ліквідації чи реорганізації Генеральної прокуратури України під час звільнення позивача не повинна братися судом до уваги, оскільки юридичним фактом, що зумовив звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» є неподання ним в установлений строк заяви за встановленою формою про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, обласної прокуратури окружної прокуратури та надання згоди на подальше проведення атестації. Подана позивача заява не відповідала установленій законодавством формі.
Порядок проведення атестації, яким затверджено типову форму заяви про переведення на посаду до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури відповідає вимогам законодавства є чинним і протиправним судом не визнавався.
Норми Закону України «Про прокуратуру» та Закону №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, тому в першу чергу підлягають застосуванню до правовідносин, пов'язаних з проходження публічної служби в органах прокуратури. Кодекс законів про працю України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Позивач не може бути поновлений на посаді прокурора Генеральної прокуратури України з огляду на те, що з 02.01.2020 розпочав роботу Офіс Генерального прокурора, переведення на службу до якого можливе лише у разі успішного проходження прокурором атестації.
У відповіді на відзив позивач, поміж іншого, вказав, що правові засади організації і діяльності прокуратури відповідно до Конституції України визначаються виключно Законом України «Про прокуратуру», тому інші закон, зокрема й Закон №113-ІХ, не можуть регулювати засади організації і діяльності прокуратури, в тому числі встановлювати проведення атестації прокурорів. Закон України «Про прокуратуру» до внесення в нього змін Законом №113-ІХ не визначав необхідності проведення атестації прокурорів.
Позбавлення позивача при звільненні гарантій, передбачених Кодексом законів про працю України, свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації ним права перебування на службі в органах прокуратури, яке відповідно до частини третьої статті 22 Конституції України не може бути звужене у зв'язку з прийняттям нових законів.
Доводи відповідача про те, що Закон №113-ІХ неконституційним не визнавався, не повинні братися судом до уваги, оскільки при вирішенні спору суд повинен керуватися принципом верховенства права, та застосувати лише закони, які ґрунтуються на Конституції України та не суперечать їй.
Також позивач звернув увагу на відсутність належних доказів щодо підтвердження повноважень представника відповідача на подання відзиву на позовну заяву.
Суд критично сприймає такі доводи позивача з наступних підстав.
Згідно з приписами статті 55 КАС України cторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Юридична особа незалежно від порядку її створення, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб'єкта владних повноважень), або через представника.
За змістом статті 59 Кодексу адміністративного судочинства України, повноваження представників сторін та інших учасників справи, які є юридичними особами, мають бути підтверджені, зокрема, довіреністю юридичної особи, виданої від її імені за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами, або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», у разі представництва інтересів у суді адвокатом.
Відповідність копії документа, що підтверджує повноваження представника, оригіналу може бути засвідчена підписом судді.
Оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.
У разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання.
Положення наведених норм процесуального права дають підстави для висновку, що повноваження представника юридичної особи, в тому числі суб'єкта владних повноважень, можуть підтверджуватись: довіреністю, яка видана від її імені та підписана особою, уповноваженою на це законом або установчими документами; ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»; копіями цих документів, засвідченими у встановленому законом порядку чи підписом судді.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про прокуратуру» Офіс Генерального прокурора очолює Генеральний прокурор. Відтак, Генеральний прокурор є законним представником Офісу Генерального прокурора, тому вправі видавати довіреність відповідному працівнику Офісу Генерального прокурора на представництво інтересів останнього в суді.
В матеріалах справи міститься копія довіреності від 09.01.2020 №15/2/2-10-20, видана Генеральним прокурором Рябошапкою Р.Г. прокурору відділу забезпечення виконання судових рішень управління організації представництва Департаменту представництва інтересів держави в суді Офісі Генерального прокурора Конєвій М.С., яка надає їй право представляти інтереси Офісу Генерального прокурора, зокрема, в адміністративних судах з правами, визначеними статтями 44, 47, 49, 51, 55, 60, 362 Кодексу адміністративного судочинства України, що передбачає також і право на надання відзиву на позовну заяву та клопотань.
Указана довіреність та її копія відповідають встановленим законом вимогам, а тому надають право представнику Офісу Генерального прокурора Конєвій М.С. на подання до суду документів, що містяться в матеріалах справи.
Така позиція суду узгоджується із правовою позицією щодо застосування зазначених вище норм процесуального права, викладеною в постанові Верховного Суду від 20.12.2019 у справі № 808/1779/17.
Окрім того, відповідач звернувся до суду з клопотанням про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
Суд, керуючись частинами другою та третьою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вирішив відмовити у задоволенні цього клопотання.
Так, відповідно до частини другої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Частина четверта цієї статті містить виключний перелік справ, які не можуть розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження:
1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;
2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Дана адміністративна справа не охоплюється цим переліком, отже, її вирішення не є обов'язковим за правилами загального позовного провадження, що дає суду право розглянути її в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
З матеріалів справи вбачається, що Генеральна прокуратура України змінила своє найменування на Офіс Генерального прокурора, суд дійшов висновку про необхідність змінити назву відповідача з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора (далі також - відповідач).
Так, відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 23.12.2019 №351 «Про день початку роботи Офісу Генерального прокурора», який є у відкритому доступі в Інтернет-мережі, з 02.01.2020 розпочав свою роботу Офіс Генерального прокурора.
Згідно з пунктом 1 наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора», який теж є у відкритому доступі в Інтернет-мережі, перейменовано юридичну особу «Генеральна прокуратура України» в «Офіс Генерального прокурора» без змін ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Судом встановлено, що з 2009 року по 23.10.2019 позивач перебував на публічній службі, а саме проходив службу в органах прокуратури на різних посадах, зокрема з 13.08.2019 обіймав посаду заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
11.10.2019 позивач на підставі пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ звернувся до Генерального прокурора із заявою від 11.10.2019 про переведення його на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, що підтверджується описом вкладення у поштове відправлення відділення поштового зв'язку АТ «Укрпошта».
Проте, наказом Генерального прокурора від 22.10.2019 №1175ц позивача звільнено з посади заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18.10.2019.
Листом від 31.10.2019 №11/1/1-2366 вих.19 Генеральна прокуратура України повідомила ОСОБА_1 , що його заява про переведення на посаду до Офісу Генерального прокурора, зареєстрована 16.10.2019 за №14794-19, не відповідає встановленим законодавством формі та змісту, що свідчить про відсутність підстав для проведення його атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора. Переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора можливе лише після успішного проходження прокурором атестації. У зв'язку з викладеним Генеральним прокурором прийнято рішення про його звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»
Оцінюючи правомірність наказу про звільнення позивача, суд виходить із наступного.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Частинами першою та другою статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України, громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.
Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.
Законом України «Про прокуратуру» визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.
Відповідно до статті 4 цього Закону організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 16 Закону України «Про прокуратуру» незалежність прокурора забезпечується особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
25.09.2019 набув чинності Закон України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-ХІІ).
Метою Закону №113-IX згідно з пояснювальною запискою до його проекту (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=66266) зазначено запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навивки, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури. Створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності.
Пунктом 21 Закону №113-IX внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру». Відповідно до указаних змін Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури та у тексті Закону слова «Генеральна прокуратура України» замінено словами «Офіс Генерального прокурора».
Відповідно до пунктів 3-7, 9, 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України».
Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України.
З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.
Прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Згідно з пунктом 1 частини дев'ятнадцятої розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Відтак, Законом №113-ІХ, поміж іншого, запроваджено процедуру атестації працівників прокуратури, повноваження щодо затвердження Порядку проходження якої надано Генеральному прокурору, а також передбачено, що у разі неподання в установлений строк заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, регіональної прокуратури та про намір пройти атестацію, прокурор підлягає звільненню на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Отже, порядок звільнення прокурора з посади визначено спеціальним законодавством, в той час, як трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018 у справі №803/31/16, від 30.07.2019 у справі №804/406/16, від 08.08.2019 у справі №813/150/16.
Отже, положення Кодексу законів про працю України у певній своїй частині не підлягають застосуванню до правовідносин щодо звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Саме така позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 08.10.2019 у справі №804/211/16.
Крім того, статтею 40 Кодексу законів про працю України з урахуванням змін, внесених Законом №113-ІХ, встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Отже, доводи позивача про порушення відповідачем гарантій, передбачених Кодексом законів про працю, є необґрунтованими.
На виконання вимог Закону №113-ІХ форму та порядок подачі указаної заяви визначено Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221 (далі - Порядок №221 ), який оприлюднено 04.10.2019 на офіційному сайті Генеральної прокуратури України (https://www.gp.gov.ua/ua/konogp.html?_m=publications&_t=rec&id=259860). Порядком також визначено строк подання заяви про переведення та про намір пройти атестації до 15.10.2019.
За висновком суду, Закон №113-ІХ є законом, який в розумінні статті 131-1 Конституції України, статті 4 Закону України «Про прокуратуру» визначає організацію та порядок діяльності прокуратури.
Станом на час звільнення позивача з Генеральної прокуратури України та станом на час розгляду справи судом вказаний Закон є чинним, неконституційним не визнавався, тому підлягає застосуванню судом при вирішенні даного спору.
Згідно зі статтею 150 Конституції України вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) Закону №113-ІХ є компетенцією Конституційного Суду України.
Відповідно до частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.
Наразі суд не вбачає підстав для висновку, що Закон №113-ІХ не підлягає до застосування як неконституційний, тому при вирішенні цього спору не надає оцінку відповідності положень цього Закону нормам Конституції України, незважаючи на те, що частково свої вимоги позивач обґрунтовує доводами про невідповідність Закону №113-ІХ нормам Конституції України.
Як вбачається з оскаржуваного наказу, підставою для звільнення позивача вказано пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якого прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Тобто вказана норма містить декілька підстав для звільнення:
- ліквідація чи реорганізація органу прокуратури;
- скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
При цьому наказ не містить конкретної підстави для його звільнення:
- ліквідацію чи реорганізацію прокуратури Генеральної прокуратури України чи
- скорочення кількості прокурорів Генеральної прокуратури України.
Верховний Суд в постанові від 24.05.2019 у справі №815/1554/17 вказав, що наявність в пункті 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником «або», покладає на роботодавця обов'язок зазначити в наказі про звільнення конкретну підставу для звільнення, визначену цим пунктом. Вказівка відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення лише на зазначену вище правову норму без відповідної конкретизації підстави для звільнення породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану правової невизначеності щодо підстав такого звільнення.
Як зазначив Верховний Суд, аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що дана стаття, поміж іншого, закріплює принцип правової визначеності, який, в свою чергу, є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. Крім того, даний принцип є один із визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури її дотримання). Принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.
Водночас з преамбули оскаржуваного наказу про звільнення позивача слідує, що при його прийнятті відповідач також керувався статтею 9 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ .
Статтею 9 Закону України «Про прокуратуру» визначено повноваження Генерального прокурора щодо призначення прокурорів на адміністративні посади та звільнення їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених цим Законом; а також щодо призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
Водночас підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, як зазначено вище, визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Зі змісту цих правових норм вбачається, що Генеральний прокурор наділений повноваженнями щодо звільнення з посад не тільки прокурорів Офісу Генеральної прокуратури, який на час звільнення позивача ще не був створений, але в конкретно визначеному випадку й прокурорів Генеральної прокуратури України.
Що стосується звільнення позивача на підставі пункту 9 частини першої 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», доцільно зауважити наступне.
За висновком суду, посилання в підпункті 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ на пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» вказує на обов'язкову необхідність сукупності двох юридичних фактів для прийняття рішення про звільнення:
1) ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури;
2) неподання заяви про переведення та про намір пройти атестацію;
Немає можливості по-іншому трактувати цю норму Закону.
Текстове викладення норми підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ у разі зміни застосованого словосполучення «на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» на текстовий виклад цієї норми матиме такий вигляд:
«Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури» і за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію».
Відтак, застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» має обов'язковою умовою наявність факту ліквідації, реорганізації чи скорочення кількості прокурорів органу прокуратури,
У разі якщо б застосування підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ не потребувало наявності факту ліквідації, реорганізації, скорочення кількості прокурорів, не було б потрібним саме посилання на пункт 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Законодавець міг би ввести окрему норму, яка передбачала б звільнення у зв'язку з відмовою прокурора від атестації. Натомість зробив посилання на законну підставу звільнення, що передбачена у вигляді ліквідації, реорганізації чи скорочення чисельності прокурорів органу прокуратури.
У класичному правовому розумінні під переведенням розуміється переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість.
Між тим, обставини ліквідації чи реорганізації в класичному правовому розумінні чи скорочення кількості прокурорів Генеральної прокуратури України станом на день звільнення позивача судом не встановлено. Відсутність цих обставин також підтверджується листом Генеральної прокуратури України від 30.10.2019 №19/4-1792вих-19, адресованим позивачу.
У даному випадку, як вже зазначалося, позивач обіймав посаду в Генеральній прокуратурі Україні, яка лише змінила найменування на Офіс Генерального прокурора.
Так, згідно з пунктом 1 наказу Генерального прокурора від 27.12.2019 №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без змін ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Судом встановлено, що відповідно до відомостей, що містяться в ЄДРПОУ стосовно Генеральної прокуратури України, їй присвоєно код 00034051. Згідно з указаним Реєстром за кодом ЄДРПОУ 00034051 зареєстровано державну організацію Офіс Генерального прокурора.
Відповідно до пункту 6 Положення «Про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 №118, ідентифікаційний код зберігається за суб'єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним. У разі перетворення юридичної особи, крім центральних органів виконавчої влади, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код. У разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом. В інших випадках припинення юридичної особи присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб'єктам забороняється. Тобто, ідентифікаційний код є головним ідентифікатором будь-якої юридичної особи.
Відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 23.12.2019 №351 «Про день початку роботи Офісу Генерального прокурора» Офіс Генерального прокурора розпочав свою роботу з 02.01.2020.
Перейменування юридичної особи не тягне за собою правових наслідків у вигляді звільнення з посади, зокрема, на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Наведене в сукупності вказує на відсутність правових та фактичних підстав для звільнення позивача відповідно до оскаржуваного наказу, що є самостійною та достатньою підставою для висновку суду про його протиправність і скасування.
З огляду на викладене не заслуговують на увагу суду доводи відповідача, що відсутність факту ліквідації, реорганізації Генеральної прокуратури України чи скорочення чисельності її прокурорів не повинна братися судом до уваги, вмотивовані тим, що фактичне звільнення відбулося у зв'язку з неподанням позивачем заяви за встановленою формою та в установлений строк про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури чи окружної прокуратури.
Відтак, подання чи неподання позивачем згаданої заяви наразі немає жодного правового значення, оскільки не настали обставини, які зумовлювали необхідність її подання, тому що не настали обставини, які зумовлювали переведення позивача - ліквідація, реорганізація Генеральної прокуратури України чи скорочення чисельності її прокурорів.
При цьому, як встановлено судом вище, відповідач отримав заяву ОСОБА_1 про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора від 11.10.2019, зареєстровану в Генеральній прокуратурі України 16.10.2019 №214794-19.
Указана заява підписана особисто Кислим В.В., адресована Генеральному прокурору України Рябошапці Р.Г., подана до 15.10.2019, містила, поміж іншого:
- повідомлення про ознайомлення та незгоду з умовами та порядком проходження атестації прокурорів, визначеними в Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221;
- прохання з дотриманням вимог законодавства України та міжнародного законодавства звільнити позивача із займаної посади в Генеральній прокуратурі України та перевести на рівнозначну посаду в Офісі Генерального прокурора.
Як встановлено судом вище, Генеральна прокуратура України листом від 31.10.2019 №11/2/1-2366 вих.19 повідомила ОСОБА_1 про невідповідність цієї заяви формі та змісту, встановленим пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону№113-ІХ та Порядком №221, а також про те, що відсутність заяви прокурора за встановленою формою свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора.
Дійсно, заява позивача про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора не відповідає вимогам, встановленим:
- пунктом 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ та Порядком №221, відповідно до якого, окрім прохання про переведення до відповідного органу прокуратури, в заяві має бути зазначено про намір пройти атестацію та надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації, оскільки не містить повідомлення про намір пройти атестацію та надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації;
- додатком 2 до Порядку №221, відповідно до якого заява про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію має містити такий тест:
«На підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) прошу перевести мене на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора і для цього допустити до проходження атестації.
З умовами та процедурами проведення атестації, визначеними у Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому наказом Генерального прокурора (далі - Порядок), ознайомлений (ознайомлена) та погоджуюся.
Зокрема, підтверджую, що я усвідомлюю та погоджуюся, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, мене буде звільнено з посади прокурора.
Крім того, погоджуюсь із тим, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісію може братися до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (в тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню.
Для цілі проходження атестації, яка включає оцінку моєї професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, даю згоду кадровим комісіям і робочим групам на повний та безпосередній доступ до інформації, визначеної у пункті 15 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, з метою її обробки, перевірки та використання під час атестації, включаючи інформацію з обмеженим доступом і таку, що містить персональні дані, а також даю згоду на надсилання мені комісіями, у разі необхідності, письмових запитань щодо професійної етики та доброчесності.». Заява позивача не містить повідомлення про намір пройти атестацію, про погодження з Порядком проходження прокурорами атестації та інш.
Однак, суд звертає увагу, що Закон України «Про прокуратуру», Закон №113-ІХ та Порядок №221 не містять приписів про те, що вчасно подана прокурором заява про переведення до відповідного органу прокуратури, невстановленої форми та змісту вважається неподаною вчасно з відповідними правовими наслідками.
Неврегульованість на нормативному рівні питання, яким саме чином мав би діяти орган прокуратури при отриманні заяви прокурора, яка за своїм змістом та формою не в повному обсязі відповідає встановленим вимогам у будь-якому разі не може тягнути за собою вкрай негативні для нього наслідки у вигляді подальшого звільнення з посади.
Єдиним наслідком подання прокурорами заяв, які не відповідають встановленим вимогам, суд уважає, повинне бути невідкладне повернення прокурорам таких заяв для належного оформлення.
Однак, про неналежне оформлення заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора позивач до закінчення строку подання цієї заяви не повідомлявся.
Крім того, розгляд його заяви відбувся вже після прийняття відповідачем 22.10.2019 оскаржуваного наказу про його звільнення, що також вказує на відсутність правових та взаємопов'язаних з ним фактичних підстав для прийняття оскаржуваного наказу.
Встановлених обставин та викладених вище висновків суду достатньо для визнання протиправним оскаржуваного наказу про звільнення позивача, що зумовлює необхідність задоволення його вимоги про визнання цього наказу протиправним і його скасування, тому суд не надає оцінки решті його доводів, викладених в позовній заяві, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини.
Так, зокрема, згідно з пунктом 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 Кодексу законів про працю України, з покладанням на відповідача непередбачених законодавством обов'язків, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Оскільки позивач проходив службу на посаді заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури, яку в подальшому перейменовано в Офіс Генерального прокурора, то він підлягає поновленню з 23.10.2019 на цій же ж посаді в Офісі Генерального прокурора.
З огляду на викладене не підлягає задоволенню вимога позивача про поновлення його на рівнозначній посаді в органах прокуратури України;
Суд звертає увагу, що в разі відсутності посади, яку позивач обіймав перед звільненням (з об'ємом повноважень, які існували на дату звільнення), відповідач повинен виконати рішення суду про його поновлення на цій посаді, а тоді вирішувати питання про його подальше працевлаштування з урахуванням відповідних змін в організації праці.
Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.
Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до пункту 5 цього Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Зважаючи на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 21.11.2019 №18-958зп розмір середньомісячного та середньоденного заробітку позивача, обрахованих відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, складає відповідно 45 443,16 грн. та 2 163,96 грн.
Відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, днем звільнення вважається останній день роботи.
Вимушений прогул позивача тривав з 23.10.2019 (наступний день після звільнення) по 11.01.2021 (день прийняття судом рішення про поновлення на посаді), та становить 282 робочих днів, а саме:
- у жовтні 2019 року - 6 робочих дні;
- у грудні 2019 року - 21 робочий день;
- у січні 2020 року - 21робочий день;
- у лютому 2020 року - 20 робочих днів;
- у березні 2020 року - 21 робочий день;
- у квітні 2020 року -21 робочий день;
- у травні 2020 року - 19 робочих днів;
- у червні 2020 року - 20 робочих днів;
- у липні 2020 року - 23 робочих дні;
- у серпні 2020 року - 20 робочих дні;
- у вересні 2020 року - 22 робочих дні;
- у жовтні 2020 року - 21 робочий день;
- у листопаді 2020 року -21 робочий день;
- у грудні 2020 року - 22 робочих днів.
- у січні 2021 року - 4 робочих днів.
При цьому суд звертає увагу на неможливість встановити день фактичного поновлення позивача на посаді шляхом прийняття про це відповідного наказу відповідачем на виконання рішення суду, тому вимога позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за період вимушеного прогулу до моменту його фактичного поновлення на посаді підлягає до часткового задоволення, а саме шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дня, наступного за днем звільнення, до дня прийняття судом рішення про поновлення позивача на посаді.
Відтак, середній заробіток, що належить стягнути з відповідача на користь позивача за 282 днів вимушеного прогулу, що становить 610 236, 72 грн. (282 робочих днів х 2 163,96 грн. = 610 236, 72 грн.).
Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку зменшується на суму податків і зборів ( правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15.02.2019 у справі №826/6583/14, від 18.04.2019 у справі №812/2/16 та від 08.07.2019 у справі №809/4462/15).
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 є частково обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення судом.
Згідно з пунктом 2-3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць підлягає до негайного виконання.
Підстави для вирішення судом питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 19,77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , адреса для листування: АДРЕСА_2 , іпн. НОМЕР_1 ) задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати наказ Генеральної прокуратури України (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) від 22.10.2019 №1175ц.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Офісу Генерального прокурора з 23.10.2019.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 610 236, 72 грн. (шістсот десять тисяч двісті тридцять шість грн. 72 коп.)
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Офісу Генерального прокурора з 23.10.2019.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме в розмірі 45 443,16 грн. (сорок п'ять тисяч чотириста сорок три гривні 16 коп.).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.С. Мазур