справа№380/12386/20
11 січня 2021 року м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Коморний О.І.,
секретар судового засідання Бабич Ю.Б.
з участю:
представник позивача Дмитренко В.П.
представник відповідача Гавінська І.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправною та скасування постанови Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів).
Обставини справи.
До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:
- у виконавчому провадженні ВП №50561373 з примусового виконання виконавчого листа від 03.02.2016 №466/5368/14-ц Шевченківського районного суду м. Львова про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «ВіЕс Банк», правонаступником якого є AT «Таскомбанк», заборгованості за Кредитним договором №KF52442 від 23.09.2008 у розмірі 681301 (шістсот вісімдесят одна тисяча триста одна) гривня 54 коп., визнати протиправною та скасувати постанову від 30.10.2020 про стягнення виконання збору, прийняту старшим державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Львів Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Гавінською Іриною Василівною, згідно якої вирішено стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виконавчий збір у розмірі 65796,52 грн (шістдесят п'ять тисяч сімсот дев'яносто шість гривень 52 копійки).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 30 жовтня 2020 року, виконавцем Гавінською І.В. у виконавчому провадженні ВП №50561373 прийняте рішення, згідно якого вирішено стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виконавчий збір у розмірі 65796,52 грн (шістдесят п'ять тисяч сімсот дев'яносто шість гривень 52 копійки). Вказує, що виконавцем Гавінською І.В. під час прийняття рішення не було враховано, що обов'язок ОСОБА_1 за виконавчим листом від 03.02.2016 №466/5368/14-ц Шевченківського районного суду м. Львова, є не індивідуальним, а солідарним з ОСОБА_2 , і з заробітної плати останньої, як це встановлено ухвалою від 21 квітня 2020 року Шевченківського районного суду м. Львова у цивільній справі №466/2722/20, із суми 681301 (шістсот вісімдесят одна тисяча триста одна) гривня 54 коп, визначеної Виконавчим листом від 03.02.2016, в межах виконавчого провадження ВП №50561140, яке також перебуває у провадженні Шевченківського ВДВС м. Львів, за період з 01.07.2016 по 28.02.2019 Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької було відраховано 109066,72 грн.
Зазначає, що після 28.02.2019 і до 30.10.2020, тобто до дати прийняття виконавцем Гавінською І.В. оскаржуваного рішення, розмір суми, яка була стягнута із заробітної плати ОСОБА_2 в рахунок погашення її солідарного із ОСОБА_1 обов'язку за Виконавчим листом від 03.02.2016, збільшився. Зазначає, що Верховний Суд у складі колегії суддів третьої палати Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 11 серпня 2020 року у справі №640/25256/19, пр. №К/9901/14732/20, номер в ЄДРСР 90898947, наголошує на тому, що встановлення та дослідження розміру виконавчого збору, що підлягає стягненню у випадку солідарного стягнення заборгованості, відповідно до виконавчого документа, має суттєве значення для вирішення справи про оспорення рішення виконавця про стягнення виконавчого збору. Вважає, що неврахування виконавцем Гавінською І.В. факту стягнення у виконавчому провадженні ВП №50561140 із заробітної плати ОСОБА_2 , як солідарного із ОСОБА_1 боржника за Виконавчим листом від 03.02.2016, призвело до того, що незалежно від суми боргу, яка стягнута у виконавчому провадженні ВП №50561140, щодо ОСОБА_2 , та виконавчому провадженні ВП №50561373, щодо ОСОБА_1 , з цих боржників буде стягнуто виконавчий збір у розмірі по 10% від суми, визначеної згаданим виконавчим листом (681301,54 грн), тобто по 68130,15 грн, що на думку позивача не відповідає засадам справедливості, неупередженості та об'єктивності визначеним п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону №1404-VIIІ. Також зазначає, що під час прийняття оскаржуваного рішення виконавцем Гавінською І.В. , в порушення вимог ч. 5 ст, 1.3 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», як суб'єктом владних повноважень, який застосовує у своїй діяльності Закон № 1404-VІІІ, що містить норми права, - ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VІХІ, у редакції, чинній у період до 28.08.2018, ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-VIII від 03.07.2018, чинній у період з 28.08.2018, не було враховано висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 28 квітня 2020 року у справі №520/11908/18, від 29 липня 2020 року у справі №1340/5050/18, від 12 серпня 2020 року у справі №1340/5053/18, від 15 жовтня 2020 року у справі №280/5959/19, від 28 жовтня 2020 року у справі №400/878/20, щодо застосування вказаних норм права, у поєднанні з ч. 1 ст. 58 Конституції України та з урахуванням рішення від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 Конституційного Суду України у справі №1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), надалі - Рішення КСУ №1-рп/99, згідно яких (висновків) з урахуванням того, що внесені Законом №2475-VІІІ від 03.07.2018 зміни до ст. 27 Закону №1404-VIІІ погіршили становище боржника, оскільки виконавче провадження розпочато під час дії попередньої редакції ст. 27 Закону №1404-VIII, а також того, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом, у відповідача відсутні правові підстави для стягнення з позивача виконавчого збору. Вказує, що рішення про відкриття виконавчого провадження ВП №50561373, щодо ОСОБА_1 , було прийнято державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції Вульчином С.В., ще 18 березня 2016 року. Позивач зазначає, що з 05 жовтня 2016 року Закон №606-ХІV втратив чинність, а замість нього набрав чинності Закон № 1404-VIII, у ч. 1 ст. 27 якого визначено, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. Ввважає, що оскільки положення ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції, чинній у період з 05 жовтня 2016 року до 28.08.2018, зменшували відповідальність позивача, як боржника у виконавчому провадженні ВП №50561373, у порівнянні з нормами ч. 1 ст. 28 Закону №606-ХІV, щодо розміру виконавчого збору, що підлягав стягненню з боржника, а саме: із 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню до 10 відсотків фактично стягнутої суми, то згідно ч. 1 ст. 58 Конституції України та з урахуванням Рішення КСУ №1-рп/99 такі положення мають зворотну дію в часі. Натомість вважає, що оскільки положення ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-УІІІ від 03.07.2018, чинній з 28 серпня 2018 року, збільшили відповідальність позивача, як боржника у виконавчому провадженні ВП №50561373, у порівнянні з нормами ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції, чинній до 28 серпня 2018 року, а саме: із 10 відсотків фактично стягнутої суми до 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, то згідно ч. 1 ст. 58 Конституції України та з урахуванням Рішення КСУ №1-рп/99 такі положення не мають зворотної дії в часі. Таким чином позивач вважає, що внаслідок порушення вимог ч. 5 ст. 13 Закону №1402-VIII виконавцем Гавінською І.В. невірно застосовані норми права, - ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIІІ, у редакції, чинній у період до 28.08.2018, ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-УІ1І від 03.07.2018, чинній у період з 28.08.2018, у поєднанні з ч. 1 ст. 58 Конституції України та з урахуванням Рішення КСУ №1-рп/99, що призвело до прийняття незаконного рішення. Крім того зазначає, що оскаржуване рішення прийняте виконавцем Гавінською І.В. з порушенням процедури, визначеної абзацом другим ч. 5 ст. 26 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-VIII від 03.07.2018, та при відкритті 18 березня 2016 року виконавцем Вульчиним С.В. виконавчого провадження ВП №50561373 у відповідній постанові не зазначалось про стягнення виконавчого збору в розмірі, встановленому ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, а також абзацом першим ч. 4 ст. 27 Закону №1404-VІІІ, у редакції Закону №2475-VІІІ від 03.07.2018, яким передбачено, що однією з умов стягнення виконавчого збору є винесення державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження, однак така при відкритті 18 березня 2016 року виконавчого провадження ВП №50561373 виконавцем Вульчиним С.В. не виносилась. Враховуючи наведене просить суд задовольнити позов.
Ухвалою від 28.12.2020 вжито заходи забезпечення позову.
Ухвалою суду від 29.12.2020 відкрито провадження у справі.
Ухвалою суду від 04.01.2021 витребувано докази.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує повністю. Вказує, що у випадку якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому Законом (ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження»). Вказує, що з врахуванням того, що боржником виконавчий збір не було повністю сплачено, постанова про стягнення із боржника виконавчого збору підлягала виділенню у окреме виконавче провадження. Так, 03.11.2020 державним виконавцем винесена постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 63462104 із примусового виконання постанови № 50561373 від 30.10.2020 про стягнення із ОСОБА_1 в користь держави 65796,52 грн виконавчого збору. А відтак, при винесені оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору ВП № 63462104 державний виконавець діяв чітко до вимог Закону України «Про виконавче провадження». Тому, просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просить суд задовольнити позов в повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечив проти позову, просить суд відмовити в задоволенні такого.
Суд повно, всебічно та об'єктивно оцінив подані докази у їх сукупності та
встановив:
На виконанні у Шевченківському ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження №50561373 з примусового виконання виконавчого листа № 466/5368/14-ц виданого 03.02.2016 Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 681301,54 грн заборгованості за кредитним договором.
18.03.2016 державним виконавцем Шевченківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції відкрито виконавче провадження ВП №50561373,щодо примусового виконання виконавчого листа № 466/5368/14-ц виданого 03.02.2016 Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 681301,54 грн заборгованості за кредитним договором (а.с.17).
30.10.2020 державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" (за письмовою заявою стягувача), в якій зазначено про виведення залишку виконавчого збору на суму 65796,28 грн в окреме провадження (а.с.10).
30.10.2020 державним виконавцем винесено постанову ВП № 50561373 про стягнення виконавчого збору (а.с.12).
03.11.2020 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №63462104 на підставі постанови про стягнення виконавчого збору від 30.10.2020 ВП № 50561373 (а.с.30).
Позивач не погоджуючись із постановою про стягнення виконавчого збору звернувся із даним позовом до суду.
При прийнятті рішення суд керувався наступним.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Законом України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII від 02.06.2016 та Законом України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 №606-ХІV.
Статтею 1 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначає Закон України "Про виконавче провадження".
Згідно з ч.1 ст.18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (п.1 ч.2 ст.18 вказаного Закону).
Відповідно до ст.28 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 р. №606-ХІV (в редакції, що була чинною до 02.06.2016) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю. Під час наступних пред'явлень до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання.
Статтею 27 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції чинній з 02.06.2016 року по 28.08.2018 року) виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до ч. 3 ст.40 Закону України "Про виконавче провадження" у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Водночас, частиною 2 статті 27 та частиною 3 статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції чинній з 28.08.2018) визначено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1,2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Як встановлено судом, державним виконавцем Шевченківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції 18.03.2016 відкрито виконавче провадження ВП №50561373, щодо примусового виконання виконавчого листа № 466/5368/14-ц виданого 03.02.2016 Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 681301,54 грн заборгованості за кредитним договором, а 30.10.2020 державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" (за письмовою заявою стягувача).
Однак доказів винесення 18.03.2016 постанови про стягнення виконавчого збору згідно ч.3 ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" №606-ХІV (в редакції, що була чинною до 02.06.2016) відповідачем не надано.
Суд зазначає, що Закон України "Про виконавче провадження" містить окрім іншого норми, які визначають розмір штрафної санкції - розмір виконавчого збору.
З урахуванням редакцій Закону, які були чинними в періоди існування правовідносин, розмір виконавчого збору становить:
- у період до 02.06.2016 - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню;
- у період з 02.06.2016 до 28.08.2018 - 10 відсотків фактично стягнутої суми;
- у період після 28.08.2018 - 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню.
Таким чином у періоди здійснення виконавчого провадження щодо позивача, база обрахунку виконавчого збору змінювалась двічі.
Відповідно до ст.58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в рішенні від 09.02.1999 p. у справі №1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що "За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
Суд зазначає, що норми ст. 27 Закону України "Про виконавче провадження", що були чинними в період з 02.06.2016 до 27.08.2018 зменшували відповідальність ОСОБА_1 , як боржника, в порівнянні з нормами ст.27 Закону, які були чинними до 02.06.2016 та з 28.08.2018.
Однак постанова про стягнення з позивача виконавчого збору на час відкриття виконавчого провадження (18.03.2016) не виносилася, доказів протилежного суду не надано.
Як встановлено з матеріалів справи 30.10.2020 державним виконавцем винесено постанову ВП № 50561373 про стягнення виконавчого збору в окреме виконавче провадження та 03.11.2020 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №63462104 на підставі постанови про стягнення виконавчого збору від 30.10.2020 ВП № 50561373.
На переконання суду оскільки положення ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції, чинній у період з 05 жовтня 2016 року до 28.08.2018, зменшували відповідальність позивача, як боржника у виконавчому провадженні ВП №50561373, у порівнянні з нормами ч. 1 ст. 28 Закону №606-ХІУ, щодо розміру виконавчого збору, що підлягав стягненню з боржника, а саме: із 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню до 10 відсотків фактично стягнутої суми, то згідно ч. 1 ст, 58 Конституції України та з урахуванням Рішення КСУ №1-рп/99 такі положення мають зворотну дію в часі.
Водночас, оскільки положення ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції Закону №2475-УІІІ від 03.07.2018, чинній з 28 серпня 2018 року, збільшили ві дповідальність позивача, як боржника у виконавчому провадженні ВП №50561373, у порівнянні з нормами ч. 2 ст. 27 Закону №1404-VIII, у редакції, чинній до 28 серпня 2018 року, а саме: із 10 відсотків фактично стягнутої суми до 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, то згідно ч. 1 ст. 58 Конституції України та з урахуванням Рішення КСУ №1-рп/99 такі поло ження не мають зворотної дії в часі.
У рішенні Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року №6-рп/2000 зазначено, що суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
У рішенні від 2 липня 2002 року №13-рп/2002 Конституційний Суд України повторив раніше викладені положення попередніх рішень, зокрема те, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності (рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп), і не поширюється на правовідносини, які виникли й закінчилися до набуття такої чинності (рішення Конституційного Суду України від 5 квітня 2001 року № 3-рп).
У рішенні ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Корецький та інші проти України» було зазначено, що навіть припускаючи, що положення закону було вірно розтлумачено судами та дане втручання базувалося на формальній підставі, закріпленій у національному законодавстві, Суд нагадує, що вислів «передбачений законом» у другому пункті статті 11 Конвенції не лише вимагає, щоб дія, яка оскаржується, була передбачена національним законодавством, але також містить вимогу щодо якості закону.
Відповідно до рішення КСУ від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Відповідно до підпункту 5.4 п. 5 рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 № 5-рп/2005 із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.
За загальним правилом закон зворотної сили не має. Це правило повинно надавати визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію лише на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Принцип незворотності дії в часі нормативно-правових актів знайшов своє закріплення і в ст. 7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 1950 року, відповідно до якої нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.
Виходячи із суті ст. 7 згаданої Конвенції, дія принципу незворотності дії закону в часі знаходяться в площині кримінального права.
Однак Європейський суд з прав людини у своїй практиці все ж застосовує широкий підхід до дії принципу незворотності дії закону в часі шляхом більш широкого розуміння захисту прав і свобод людини та застосування принципу верховенства права, не обмежуючись кримінально-правовим підходом до дії принципу незворотності дії закону в часі, а розширюючи дію цього принципу в галузевому розрізі права. Досить часто такому широкому підходу може слугувати й тлумачення Судом гарантованих Конвенцією прав і свобод людини через застосування принципу предмету та мети Конвенції.
Метою Конвенції, як вказується в численних рішеннях ЄСПЛ, є захист індивідуальних прав людини, а також розвиток ідеалів та цінностей демократичного суспільства. Крім того, часто Суд у своїх рішеннях посилається не лише на предмет і мету Конвенції, а застосовує для підсилення своєї позиції також слова її Преамбули про верховенство права у відповідності із Статутом Ради Європи.
У справі «Праведная проти Росії» від 18 листопада 2004 року російський місцевий суд при розгляді спору щодо порядку нарахування пенсії застосував наказ Міністерства праці РФ, виданий після прийняття рішення у справі, як підставу для перегляду власного рішення за нововиявленими обставинами. При цьому, якщо попереднє рішення винесено на користь позивачки, то в результаті перегляду вже на підставі цього наказу Мінпраці РФ у задоволенні її вимог було відмовлено. Оскільки ключовим питанням цієї справи було ретроспективне застосування відомчого некримінального нормативно-правового акту, що прямо не підпадає під дію статті 7 Конвенції, ЄСПЛ аналізував ситуацію, що склалася в контексті статті 6, яка гарантує право на справедливий суд. Суд одноголосно дійшов висновку, що це право було порушено.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року Суд нагадав, що ретроспективність цивільного законодавства категорично не заборонена нормами Конвенції і в даному випадку може бути застосована. Тим не менше, коли питання стосується ефективного засобу правового захисту, цей засіб правового захисту має існувати з достатньою мірою певності (див. Ухвала Європейського суду з прав людини від 17 грудня 2002 року щодо прийнятності заяви Воробйової проти України). У зв'язку з цим Суд дотримується думки, що застосування зворотного в часі цивільного процесуального законодавства порушуватиме принцип правової визначеності й буде несумісним із нормами закону, якщо він позбавляє особу доступу до засобів правового захисту, які мали б бути ефективними згідно з положеннями п. 1 статті 35 Конвенції.
Європейський суд з прав людини в своєму рішенні у справі "Щокін проти України", а саме - в п. 56 Рішення зазначив наступне: ...відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Цим рішенням ЄСПЛ окреслив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи мають застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві повинно тлумачитися на користь особи.
З урахуванням вищевикладеного суд дійшов висновку, що розмір виконавчого збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 , повинен визначатися нормою ст.27 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, яка була чинною з 02.06.2016 до 28.08.2018, а відповідно державний виконавець Шевченківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції повинен був прийняти постанову про стягнення виконавчого збору та визначити його розмір враховуючи норми ст.27 Закону України "Про виконавче провадження" в редакції, яка була чинною з 02.06.2016 до 28.08.2018.
Верховний Суд у постанові від 18.04.2018 р. у справі №761/11524/15-ц зазначив, що відповідно до ст.27 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що була чинною з 02.06.2016 р. до 28.08.2018 р.) підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
Оскільки суд дійшов висновку, що розмір виконавчого збору, який підлягає стягненню з позивача визначається відповідно до норм ст.27 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, що була чинною з 02.06.2016 р. до 28.08.2018 р.), то у Шевченківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції були відсутні правові підстави для винесення постанови від 30.10.2020 ВП №50561373 про стягнення виконавчого збору в розмірі 65796,52 грн, а в результаті і постанови про відкриття виконавчого провадження від 03.11.2020 ВП № 63462104.
Суд також погоджується з доводами позивача, що неврахування при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору факту стягнення у виконавчому провадженні ВП №50561140 із заробітної плати ОСОБА_2 , як солідарного із ОСОБА_1 боржника за Виконавчим листом від 03.02.2016, призведе до того, що незалежно від суми боргу, яка стягнута у виконавчому провадженні ВП №50561140, щодо ОСОБА_2 , та виконавчому провадженні ВП №50561373, щодо ОСОБА_1 , з обох боржників буде стягнуто виконавчий збір у розмірі по 10% від суми, визначеної виконавчим листом (681301,54 грн.), тобто по 68130,15 гри., що не відповідає засадам справедливості, неупередженості та об'єктивності визначеним п. 5 ч. 1 ст. 2 Закону №1404-VIIІ.
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З врахуванням викладеного, суд дійшов висновку що адміністративний позов належить задовольнити.
Судові витрати відповідно до ст. 139 КАС України належить стягнути на користь позивача з Шевченківського ВДВС у м. Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції за рахунок бюджетних асигнувань.
В даному адміністративному позові заявлено вимогу про відшкодування судового збору та судових витрат на професійну правничу допомогу з відповідача.
Щодо судових витрат, а саме судового збору підтвердженого позивачем квитанцією №72414874 від 23.12.2020 на суму 840,80 грн та за подання заяви про забезпечення позову 630,61 грн згідно квитанції №72415292 від 23.12.2020, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, такі належить присудити на користь позивача.
До матеріалів справи надано підтвердження, щодо понесених витрат на правову допомогу та їх розрахунок, а саме:
- квитанція №72412796 від 23.12.2020 на суму 5200,00 грн;
- договір про надання правової допомоги №20 від 21.12.2020 з додатком;
- акт надання послуг (правової допомоги) від 21.12.2020 на загальну суму 5200,00 грн.
Відповідно до ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
У відповідності до ч. 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з долученого акту, надано такі види послуг як: моніторинг реєстру судових рішень (60 хв)-1000,00 грн; підготування та подання позовної заяви (180 хв.) - 3000,00 грн; представництво в судовому засіданні - 1200,00 грн.
Згідно долученої квитанції №72412796 від 23.12.2020 підтверджено оплату послуг за надання правової допомоги в сумі 5200,00 грн.
Враховуючи вищевикладене, а також документальне підтвердження наданих адвокатом Дмитренко В.П. послуг, суд вважає обґрунтованими доводи про покладення на відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5200,00 грн, понесених позивачем у даній справі, оскільки такі є документально підтверджені та співмірні з складністю справи, витраченим часом, обсягом та якістю наданих послуг, ціною та значенням справи для позивача.
Керуючись ст.ст. 72, 73, 242-246, 250, 271, 287 КАС України, суд, -
ухвалив:
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати постанову від 30.10.2020 ВП №50561373 Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Львів Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про стягнення виконання збору у розмірі 65796,52 грн. .
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) з Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) (вул. Котлярська, 6, м.Львів, 79007; ЄДРПОУ 35009321) за рахунок бюджетних асигнувань судовий збір в сумі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень, 80 копійок) та судовий збір в сумі 630,61 грн (шістсот тридцять гривень, 61 копійка).
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) з Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) (вул. Котлярська, 6, м.Львів, 79007; ЄДРПОУ 35009321) за рахунок бюджетних асигнувань понесені судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5200,00 грн (п'ять тисяч двісті гривень, 0 копійок).
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 287 КАС України, протягом десяти днів з дня його проголошення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 11.01.2021.
Суддя Коморний О.І.