12 січня 2021 року справа №240/12067/19
Суддя Київського окружного адміністративного суду Терлецька О.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Житомирського окружного адміністративного суду про визнання протиправною бездіяльність,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивачка) з позовною заявою до Житомирського окружного адміністративного суду (далі - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання нарахувати і виплатити суддівську винагороду.
Зміст позовних вимог складають наступні вимоги:
1) Визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачці суддівської винагороди у розмірі, встановленому редакцією статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із розміру посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної статтею 8 Закону України від 21грудня 2016 року № 1801-VIII «Про державний бюджет України на 2017 рік» на рівні 3200 грн. за період з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року, статтею 8 Закону України від 7 грудня 2017 року № 2246-VIII «Про державний бюджет України на 2018 рік» на рівні 3723 грн за період з січня 2018 рокупо 31 грудня 2018 року, статтею 8 Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629- VIII «Про державний бюджет України на 2019 рік» на рівні 4173 грн. за період з 1 січня 2019 року до 15 травня 2019 року.
2) Зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачці суддівську винагороду у розмірі, встановленому первинною редакцією статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 245З-VI «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із розміру посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної статтею 8 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII «Про державний бюджет України на 2017 рік» на рівні 3200 грн. за період з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року, статтею 8 Закону України від 7 грудня 2017 року №2246-VIII «Про державний бюджет України на 2018 рік» на рівні 3723 грн. за період з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року, статтею 8 Закону, України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про державний бюджет України на 2019 рік» на рівні 4173 грн. за період з 1 січня 2019 року до 15 травня 2019 року, за вирахуванням вже виплачених коштів за період з 1 січня 2017 року до 15 травня 2019 року.
Позивачка в обґрунтування позовних вимог зазначила, що починаючи з 1 січня 2017 мінімальна заробітна плата як розрахункова величина у розмірі 1600 грн, з 1 січня 2018 року у розмірі 1762 грн., з 1 січня 2019 року у розмірі 1921 грн, визначена Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який не є спеціальним законом у питаннях правового статусу суддів та судоустрою, суттєво знизила рівень гарантій незалежності суддів, оскільки посадовий оклад обчислювався не з огляду на правомірні очікування суддів з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України, а з розрахункової величини, що була удвічі нижчою. Такий висновок відповідає правовій позиції Конституційного Суду України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, за яким положення частин 3 і 10 статті 133 Закону № 2453 було визнано неконституційними. А тому дії відповідача при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди з використанням мінімальної заробітної плати у розмірі, встановленому Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», є неправомірними.
Відповідач проти позову заперечив, подав до суду відзив на позовну заяву. З зазначеного відзиву слідує, що відповідач вважає застосування норми пунктом 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 6 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» при обчисленні суддівської винагороди позивачки за період 2017 - 2019 років правомірним. Відповідач вказав на те, що різниця в розмірі суддівської винагороди на період до проходження кваліфікаційного оцінювання та зміна складових суддівської винагороди, що призвело до суттєвого зменшення такої - є наслідком зміни законодавства, яке відповідач безмовно має виконувати. Відтак, відповідач вказав, що в його діях відсутні порушення, а позовні вимоги не підлягають задоволенню. Окрім того, відповідач вказав на те, що ст.51 Бюджетного кодексу України передбачено обов'язок відповідача вказувати в кошторисі для виплати суддівської винагороди лише суми в межах заробітної плати бюджетного року, а виплата позивачці суддівської винагороди в розмірах, на які вказує позивачка, - не була передбачена фондом оплати праці.
Третя особа по справі подала пояснення, в яких підтримує правову позицію відповідача та просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.
Указом Президента України №720/2011 від 30.06.2011 «Про переведення суддів» позивачку було переведено на посаду судді Житомирського окружного адміністративного суду. Протягом 2017-2019 років суддівська винагорода виплачувалась позивачці виходячи із розрахункової величини, встановленої пунктом 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 6 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України».
У період з 1 січня 2017 року до 15 травня 2019 року позивачкою ще не було пройдено кваліфікаційне оцінювання за Законом України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів».
02 грудня 2019 року позивачка звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду із заявою про перерахунок та виплату суддівської винагороди із розрахунку суддівської винагороди у розмірі, встановленому частиною 3 статті 133 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» 2010 року, а саме: за період з 1 січня 2017 року до 31 грудня 2017 року, виходячи з посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, встановлених Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-УІ «Про судоустрій і статус суддів», та із розрахунку мінімальної заробітної плати, встановленої статтею 8 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік» на рівні 3200 грн ; за період з 1 січня 2018 року до 31 грудня 2018 року, встановлених Законом України від 7 липня 2010 року №245З-VI «Про судоустрій і статус суддів», та за період з 01 січня до 15 травня 2019 року, виходячи з посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, встановлених Законом України від 7 липня 2010 року № 245З-VI «Про судоустрій і статус суддів», та із розрахунку мінімальної заробітної плати, встановленої статтею 8 Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» на рівні 4173 грн.
У відповіді від 03 грудня 2019 року Житомирський окружний адміністративний суд зазначив, що суддівська винагорода за період з 1 січня 2017 року до 15 травня 2019 року виплачувалась позивачці виходячи із розрахункової величини, встановленої пунктом 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 6 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» та, відповідно, - позивачці не може бути здійснений перерахунок заробітної плати через те, що суд може здійснювати виплати лише в межах затвердженого фонду оплати праці для відповідного місцевого суду та не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості, тобто збільшення видатків з Державного бюджету України здійснювати перерахунок розміру суддівської винагороди.
При розгляді даної справи суд окремо досліджує питання віднесення цієї справи до типової справи стосовно зразкової справи, розглянутої Верховним Судом України, №200/9195/19-а
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.
Верховний Суд України неодноразово у своїх рішеннях вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі №21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2020 у справі №21-44а10).
Європейський Суд з прав людини у рішенні у справі "Кечко проти України" (Заява №63134/00) зауважив, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (пункт 26 Рішення). Тобто, реалізація особою права, пов'язаного з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Як наслідок, суд приходить до висновку про відхилення доводів відповідача та третьої особи щодо відсутності коштів у фонді оплати праці відповідача як належної правової підстави для зменшення визначеного Законом України «Про судоустрій та статус суддів» розміру грошового утримання судді - позивачки.
Суд також відхиляє доводи відповідача та третьої особи щодо виплати суддівської винагороди у меншому розмірі, ніж це було передбачено Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» з огляду на належне правозастосування у даній справі та зазначає наступне.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлені Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» та Законом України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», положення яких узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
Відповідно до положень Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» від 1998 року, - рівень винагороди за виконання суддями професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку і, таким чином, вплинути на їхню незалежність та неупередженість.
У Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 та від 17 листопада 2010 року №(2010)12 передбачено, що кожна держава має забезпечити узгодженість між статусом, винагородою суддів і гідністю їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Тому суддівську винагороду необхідно розглядати і як «запобіжник» вчинення корупційних правопорушень суддями.
Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя від 1983 року встановлює, що строк перебування суддів на посаді, їхня незалежність, соціальні гарантії, адекватна оплата і умови праці гарантуються законом і не можуть скорочуватися.
Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, термін повноважень суддів, їх незалежність, безпеку, відповідну винагороду, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом.
У пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Відповідно до частини 1 статті 126 Конституції України, незалежність та недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Згідно з положеннями частини 1 та пункту 8 частини 5 статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», - суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Незалежність судді забезпечується, зокрема, належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді.
Частиною 6 статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» було передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді. Наведені положення знайшли відображення і у частині 7 статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-УІІІ «Про судоустрій і статус суддів», де закріплено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Як в частині 1 статті 135 Закону України від 2 червня 2016 року №1402- VIII «Про судоустрій і статус суддів», так і в частині 1 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівська винагорода регулюється Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема, - рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 8 червня 2016 року №4-рп/2016 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п'ятої статті 141 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року та положень пункту 5 розділу III Прикінцеві положення «Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці) зазначив, що:
«гарантії незалежності суддів встановлено у статтях 48, 52 розділу III, статті 117 розділу VII, розділах «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів, визначених Конституцією України».
З наведених положень українського законодавства та рішень Конституційного Суду України вбачається, що елементом незалежності судді, яка гарантується Конституцією і законами України, - є його матеріальне забезпечення, як гарантія недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Розмір суддівської винагороди, у відповідності до статті 130 Конституції України, встановлюється законом про судоустрій.
Спеціальним законом, що регулює виплату суддівської винагороди у відповідності до статті 130 Конституції України є Закон України від 7 липня 2010 року № 245З-VI «Про судоустрій і статус суддів» та Закон України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 30 вересня 2016 року. Прийняттям Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», було визначено особливості нарахування та виплати суддівської винагороди до проходження суддями кваліфікаційного оцінювання, яке мало відбутися після набрання чинності цим Законом.
Абзацом першим пункту 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Пунктом 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України від 7 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів».
Згідно з частиною 3 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», у редакції, що була чинною станом на 4 грудня 2018 року, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
У такому розмірі суддівська винагорода виплачувалася суддям до 1 січня 2017 року, - тобто до обмеження розміру суддівської винагороди Законом України від 6 грудня 2016 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», та повинна була виплачуватися до проходження кваліфікаційного оцінювання, що мало розпочатися після набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів». До статті 133 «Суддівська винагорода» (у первинній редакції стаття 129 «Суддівська винагорода») Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» неодноразово вносилися зміни.
Відповідно до частини 3 статті 129 Закону України від 7 липня 2010 року № 245З-VI «Про судоустрій і статус суддів», у первинній редакції від 07.07.2010, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до частини 3 статті 129 Закону України від 7 липня 2010 року № 245З-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції Закону України від 19.12.2013 №716-VІІ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності з 01.01.2014) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат, з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. Отже, Законом України від 19.12.2013 №716-VІІ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності з 01.01.2014, було виключено положення щодо виплати суддям місцевого суду посадового окладу з 1 січня 2014 року у розмірі 12 мінімальних заробітних плат.
Верховною Радою України 12.02.2015 прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-УІН, яким Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» викладено у новій редакції. Так, частиною 3 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453- VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності з 28.03.2015) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Конституційним Судом України 04.12.2018 прийнято рішення №11- р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»). Названим рішенням визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-УІ «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд». При цьому Конституційним судом України було зазначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Конституційний Суд України в абзаці 34 пункту 3.3. рішення №11 -р/2018 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» зазначив, що зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У вказаному вище рішенні Конституційний Суд України зазначив, що системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України відповідає приписам Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше - на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність.
Відповідно, - суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу, яка, згідно з частиною 2 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12.02.2015 «Про забезпечення права на справедливий суд», - складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступінь, роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що у свою чергу є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. З 4 грудня 2018 року, після прийняття рішення Конституційним Судом України №11-р/2018, суддівська винагорода виплачується суддям, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, оскільки зменшення до розміру 10 мінімальних заробітних плат було визнано таким, що не відповідає Конституції України. Тому, враховуючи рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018, - розмір посадового окладу судді місцевого суду, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання має визначатись відповідно до положень Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у первинній редакції та становити 15 мінімальних заробітних плат.
Досліджуючи питання розмежування понять мінімальна заробітна плати та мінімальна заробітна плата як розрахункова величина, що призвело до зменшення розміру суддівської винагороди позивачки, суд встановив наступне.
Пунктом 8 частини 1 статті 40 Бюджетного кодексу України передбачено, що законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об'єднань профспілок і спільного представницького органу об'єднань організацій роботодавців на національному рівні. Тобто, єдиним законом, який може встановлювати розмір мінімальної заробітної плати в Україні є закон про Державний бюджет України.
Закон України від 21 грудня 2016 року № 1801-УІП «Про Державний бюджет України на 2017 рік» встановив на 2017 рік мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3200 гривень (стаття 8 Закону). Закон України від 7 грудня 2017 року № 2246 «Про Державний бюджет України на 2018 рік» встановив на 2018 рік мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 3723 гривні (стаття 8 Закону). Закон України від 23 листопада 2018 року № 2629 «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановив на 2019 рік мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 4173 гривні (стаття 8 Закону).
Однак, незважаючи на встановлені наведеними законами про Державний бюджет України розміри мінімальної заробітної плати, суддівська винагорода, починаючи з 1 січня 2017 року і до 1 грудня 2019 року, нараховувалася і виплачувалася суддям не у повному обсязі, оскільки при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди до розрахунку брався неналежний розмір мінімальної заробітної плати, що був встановлений пунктом 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» для осіб щодо яких заробітна плата розраховувалася виходячи з мінімальної заробітної плати як розрахункової величини. Так, відповідно до пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», у редакції до 22 липня 2018 року, установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
До пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» були внесені зміни Законом України від 15 травня 2018 року №2415«Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав», які набрали чинності 22 липня 2017 року, а сам пункт був викладений в наступній редакції: установити, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Прожитковий мінімум з 1 січня 2018 року для працездатних осіб становив 1762 гривні (стаття 7 Закону України від 7 грудня 2017 року № 2246 «Про Державний бюджет У країни на 2018 рік»). Тобто, Закон України від 6 грудня 2016 року № 1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» встановив розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини, у тому числі для обчислення суддівської винагороди, у розмірі 1600 гривень починаючи з 1 січня 2017 року, у розмірі 1762 гривні з 1 січня 2018 року, з 01 січня 2019 року 1921 грн., фактично зменшивши таким чином розмір суддівської винагороди удвічі. Однак, відповідно до частини 3 статті 10 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» зміни розміру мінімальної заробітної плати іншими законами України та нормативно-правовими актами є чинними виключно після внесення змін до закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
Зміни до законів про Державний бюджет України на 2017, 2018 і 2019 роки, у зв'язку із прийняттям Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774- VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», щодо застосування мінімальної заробітної плати у розмірі 1600 грн, 1762 грн та 1921 грн. як розрахункових величин при визначенні посадових окладів певним категоріям працівників не вносилися. З зазначеного вище слідує, що і розмір мінімальної заробітної плати, встановлений Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», не повинен був застосовуватися при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди як розрахункова величина, оскільки це суперечить положенням частин 1, 3 статті 10 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» та фундаментальним принципам забезпечення незалежності суддів, встановленими ст.126 Конституції України та ст.48 Закону України від 2 червня 2016 року №1402«Про судоустрій і статус суддів».
Як в ч.1 ст.35 Закону України від 2 червня 2016 року №1402- VIII «Про судоустрій і статус суддів», так і в ч.1 ст.133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддівська винагорода регулюється Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Однак до частини 3 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 «Про судоустрій і статус суддів» законодавцем не вносилися будь-які зміни щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди та щодо застосування її в розмірі прожиткового мінімуму чи в іншому розмірі, ніж встановлено законом про Державний бюджет України.
У зв'язку з зазначеним суд погоджується з доводами позивачки, що Закон України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» суперечить та не відповідає положенням частини 6 статті 48 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-УІ «Про судоустрій і статус суддів», частини 7 статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», оскільки підміняє собою розмір мінімальної заробітної плати, що був встановлений законами про Державний бюджет України та мав використовуватися при розрахунку посадового окладу за частиною 3 статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453«Про судоустрій і статус суддів» і тим самим звужує зміст і обсяг визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Співвідносячи між собою за юридичною силою норми Закону України від 7 липня 2010 року № 2453«Про судоустрій і статус суддів» проти норми пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», та застосовуючи загальновідомі доктринальні правила правозастосування, суд також встановив наступне.
З аналізу положень Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» слідує, що вказаний нормативно-правовий акт передбачав внесення змін до великої кількості законодавчих актів України (зокрема, Кодексу законів про працю України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про державну службу», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про прокуратуру», «Про судову експертизу», «Про оплату праці» тощо), а отже, не може вважатися спеціальним законом з питань судоустрою та статусу суддів, а є загальним законодавчим актом.
Положення Закону України від 7 липня 2010 року №2453 «Про судоустрій і статус суддів», що передбачають механізм визначення посадового окладу судді, в залежності від розміру мінімальної зарплати є спеціальний нормативно-правовий акт. Тому, при конкуренції норм законодавчого регулювання, слід застосовувати правило пріоритетності спеціального закону перед загальним, тобто - Закону України від 7 липня 2010 року №2453-VIII «Про судоустрій і статус суддів» перед положеннями Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України».
Про пріоритетність спеціальних норм права над загальними зазначено і в судовій практиці Європейського суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про Ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», - згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Фадєєва проти Росії» від 9 червня 2005 року, зазначено, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, - саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку необхідності втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції. Наведена правова позиція відповідає принципу правової визначеності, що спрямований на реалізацію принципу верховенства права, проголошеного у статті 8 Конституції України та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, та надає право державі встановлювати на національному рівні спеціальні механізми правового регулювання певного кола суспільних відносин (відмінні від загальних), і зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані у таких випадках.
Щодо питання матеріального забезпечення суддів, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Зубко та інші проти України» від 26 квітня 2006 року зазначив, що неспроможність держави вчасно виплачувати суддям їх виплати є несумісною з потребою їх здатності виконувати свої професійні функції неупереджено, щоб не зазнавати тиску і впливу на поведінку неспроможність держави гарантувати адекватну та своєчасну виплату винагороди національним суддям та невизначеність, у якій вони залишаються порушує справедливий баланс, що має виникнути між потребами Державного інтересу та необхідністю захистити права заявників на мирне володіння своїм майном. Як наслідок, - при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, що регулюють питання правового статусу суддів, не законодавцем не можуть допускатись звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді (частина 7 статті 48 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»).
Виходячи з викладеного, суд погоджується з доводами позивачки, що починаючи з 1 січня 2017 мінімальна заробітна плата як розрахункова величина у розмірі 1600 грн, з 1 січня 2018 року у розмірі 1762 грн., з 1 січня 2019 року у розмірі 1921 грн, визначена Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який не є спеціальним законом у питаннях правового статусу суддів та судоустрою, суттєво знизила рівень гарантій незалежності суддів, оскільки посадовий оклад обчислювався не з огляду на правомірні очікування суддів з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом про Державний бюджет України, а з розрахункової величини, що була удвічі нижчою.
Такий висновок відповідає правовій позиції Конституційного Суду України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, за яким положення частин 3 і 10 статті 133 Закону № 2453 було визнано неконституційними. А тому дії відповідача при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди з використанням мінімальної заробітної плати у розмірі, встановленому Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», є неправомірними.
Розглядаючи питання щодо належності та правомірності позовних вимог як способу захисту порушеного права позивачки, судом встановлено, що відповідач має повноваження по формуванню кошторису з врахуванням всіх належних відповідно до законодавства позивачці виплат.
Так відповідно до ст. 149 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», - суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Відповідно до ст.51 Бюджетного кодексу України, керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату (грошове забезпечення), затверджених для бюджетних установ у кошторисах.
Визначення поняття «кошторис бюджетної установи» (далі - кошторис) міститься в п.1 Постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 №228 «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ». Відповідно до зазначеної норми, кошторис - це основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень.
Таким чином саме керівник Житомирського окружного адміністративного суду затверджує відповідний кошторис, який передбачає суддівську винагороду позивачки, яка підлягає виплаті за розпорядженням ДСА.
Згідно ст.48 Бюджетного кодексу України, - розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань. В свою чергу, бюджетні асигнування не можуть суперечити вимогам спеціального закону, щодо розміру суддівської винагороди, про що суд вже вказував вище.
Вирішуючи дану справу суд прийшов до висновку про неможливість віднесення даної справи до типової відносно зразкової справи №200/9195/19-а , оскільки дана справа не відповідає всім ознакам типової справи, визначеним в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.11.2020 у зразковій справі №200/9195/19-а. При цьому зазначає наступне.
Відповідно до п.21 ст.4 КАС України, - типовими є адміністративні справи, відповідачем у яких є один і той самий суб'єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, та у яких позивачем виявлено аналогічні вимоги.
Відповідно до ч. ст.3 ст. 291 КАС України, - при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Дані норми є імперативними та вичерпними при визначенні приналежності справи до типової при ухваленні судом рішення.
Ознаки типових справ відносно зразкової справи №200/9195/19-а, Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 04.11.2020, а саме:
1) позивачами є судді, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання з метою визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді;
2) відповідачами є територіальні управління ДСА України;
3) спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права (виплата суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, суддівської винагороди відповідно до пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI в його первинній редакції, пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VIII, із застосуванням прожиткового мінімуму як розрахункової величини для обчислення посадового окладу судді після набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018);
4) позивачі заявили аналогічні позовні вимоги (визнати протиправними дії відповідачів щодо нарахування й виплати суддям суддівської винагороди із застосуванням розміру посадового окладу - 15 прожиткових мінімумів та зобов'язати здійснити нарахування й виплату такої винагороди виходячи з 15 мінімальних заробітних плат з 04 грудня 2018 року до 30 червня 2019 року. Деякі позивачі додатково заявили вимоги про нарахування і виплату суддівської винагороди з додаванням надбавки за вислугу років у відповідних розмірах від посадового окладу).
На відміну від зазначених вище ознак у справі, яка розглядається №240/12067/19, відповідач не є територіальним управлінням ДСА України, а відповідним окружним адміністративним судом, де працює позивачка та який відповідно має повноваження по нарахуванню суддівської винагороди позивачці. Функції та повноваження ДСА, як розпорядника коштів на підставі поданого судами (зокрема і відповідачем) кошторису, та функції і повноваження відповідача, як бюджетної установи, яка формує такий кошторис на підставі статей 23 та 51 Бюджетного кодексу України - різняться та регулюються різними нормативними актами.
Окрім того, предметом типових справ є визнання протиправними дій по нарахуванню суддівської винагороди в певному розмірі, а у справі, яка розглядається №240/12067/19, - предметом позову є визнання протиправною бездіяльності по не нарахуванню суддівської винагороди.
Таким чином оскільки дана справа не може вжатись типовою по відношенню до зразкової справи №200/9195/19-а, то при її вирішенні суд не застосовує вимоги імперативної норми ч.3 ст.291 Кодексу адміністративного судочинства.
В той же час суд щодо визначення порядку та розміру обрахування суддівської винагороди у період з 2017 - 2019 років враховує висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а та Окремій думці до цієї постанови в порядку виконання норми ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому суд приходить до висновку про відступлення від доводів, наведених в Постанові від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а та мотивує своє відступлення правозастосуванням та тлумаченням релевантних норм законодавства, викладеним в Окремій думці до зазначеної постанови від 04.11.2020.
При цьому суд виходить з того, що застосування висновків зразкових справ Верховного Суду у відповідних типових справах є обов'язковим, на відміну від врахування висновків Верховного Суду при розгляді не типових справ. Так відповідно до норми ч.5 ст.242 КАС України, - суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Дія по врахуванню не є аналогічна дії по застосуванні таких висновків. Врахування передбачає ознайомлення з висновками Верховного Суду, осмислення в розрізі розглядуваної справи. Таким чином врахування висновків Верховного Суду та результат їх осмислення має бути відображений в мотивувальній частині судового рішення, впливає на судовий розсуд у справі однак не підміняє такого судового розсуду.
Як наслідок, при врахуванні висновків Верховного Суду у не типових справах, суд може дійти висновків у конкретній розглядуваній справі, що не збігаються з висновками Верховного Суду у подібній справі.
Досліджуючи висновки Великої Палати Верховного Суду від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а, суд встановив наступне.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а виходила з того, що упродовж 2018-2019 років суддівська винагорода ОСОБА_1 обчислювалась виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого станом на 1 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII та змінами підходу обчислення виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, у грошовому вираженні розмір суддівської винагороди позивачки не зменшився (станом на 1 січня 2016 року він дорівнював 20 670 грн, а з 1 січня 2017 року - 24 000 грн).
Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а, що спірним є питання правильності розрахунку ТУ ДСА України в Донецькій області суддівської винагороди позивачки, проведеного після набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018. Зокрема, спірним є доводи позивача у цій справі, що винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, а не виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року.
Водночас, як свідчить зміст зазначеного Рішення Конституційного Суду України, визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI, Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного Закону щодо розміру посадового окладу, унаслідок яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у вигляді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю зокрема, так і на судову владу загалом. У зв'язку із цим у Рішенні від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Тож унаслідок прийняття Конституційним Судом України Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим Рішенням законної сили, оскільки величина посадового окладу змінилася з 10 на 15 мінімальних заробітних плат.
Однак 6 грудня 2016 року був прийнятий Закон № 1774-VIII, який набрав чинності з 1 січня 2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Законом № 1402-VIIІ у редакції Закону № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) визначено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а вказала, що, як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, - цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Тому таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.
Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року. З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а зазначила, що аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
У межах здійснення державного регулювання оплати праці,передбаченого ст.8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.
Як наслідок Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.11.2020 у справі №200/9195/19-а прийшла до висновку, що перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не знизив рівень суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася.
Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди і яка призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому вираженні, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому вираженні.
Однак, досліджуючи у сукупності норми чинного законодавства, які релевантні до вирішення даної справи, опираючись на принцип верховентсва права, суд приходить до іншого висновку, ніж визначений вище і зазначає при цьому наступне.
Україна є правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони приймаються на її основі і повинні відповідати їй (стаття 1, частини перша, друга статті 8 Основного Закону України).
Відповідно до Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 6, частина друга статті 19).
Згідно із Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні; виключно законами України визначається статус суддів (частина перша статті 55, пункт 14 частини першої статті 92, частина перша статті 127).
Право кожного на судовий захист є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань.
За частиною першою статті 126 Основного Закону України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Згідно з вимогами частини другої статті 130 Конституції України розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії (частини друга, третя статті 8 Основного Закону України).
Незалежність як складова конституційного статусу суддів гарантується Конституцією України і забезпечується, зокрема, особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади, забороною впливу на них у будь-який спосіб, захистом професійних інтересів суддів, підкоренням судді лише закону при здійсненні правосуддя, державним фінансуванням та належними умовами для функціонування судів і діяльності суддів шляхом визначення у Державному бюджеті України окремо видатків на утримання судів, притягненням винних осіб до юридичної відповідальності за неповагу до суду і судді, здійсненням суддівського самоврядування.
Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені в базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України засадами складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя (рішення: від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справах щодо пільг, компенсацій і гарантій, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі про незалежність суддів як складову їхнього статусу, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 у справі про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 у справі про гарантії незалежності суддів, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 у справі щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі щодо щомісячного довічного грошового утримання судді).
Право на справедливий суд в Україні з часу проголошення її незалежності забезпечувалося шляхом розвитку принципу незалежності суддів у законах України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 року № 3018-III «Про судоустрій України» та Законі № 2453-VI, у яких послідовно закріплювалися самостійність суддів, свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до внутрішнього переконання суддів та їх належне матеріальне забезпечення.
Гарантії незалежності суддів установлено у статті 48 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII та Закону № 1402-VIII, зі змісту яких вбачається, що однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів. Тому положення законів № 2453-VI та № 1402-VIII щодо належного матеріального та соціального забезпечення суддів повинні відображати положення Конституції України та міжнародних актів щодо незалежності суддів, бути спрямованими на забезпечення здійснення справедливого правосуддя та стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів.
Відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).
Як зазначається у рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 та 17 листопада 2010 року № (2010)12, - кожна держава має забезпечити відповідність статусу і винагороди суддів гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на судові рішення; мають існувати гарантії виплат у зв'язку з відставкою суддів, які повинні відповідати попередньому рівню оплати праці суддів.
Таким чином, конституційний статус суддів передбачає їхнє належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя. Як наслідок, - Законом № 2453-VІ прямо встановлена безпосередня залежність розміру суддівської винагороди від мінімальної заробітної плати, а тому саме вона має братися за основу розрахунку посадового окладу судді.
Натомість пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ при визначенні розміру такого окладу зобов'язує брати за основу обчислення «розрахункову величину», що породжує правову колізію та, відповідно, неможливість використання цього припису. Так, якщо йдеться про «розрахункову величину» як самостійну категорію, що визначає масштаб, до якого застосовується десятикратне збільшення, то це безпосередньо суперечить вимогам Закону № 2453-VІ, де як такий має застосовуватись розмір мінімальної заробітної плати. Якщо ж йдеться про «розрахункову величину мінімальної заробітної плати», то її так само не можна застосовувати, оскільки в Законі № 2453-VІ йдеться саме про мінімальну заробітну плату, а не про якусь її розрахункову величину.
Частиною першою статті 135 Закону № 1402-VІІІ визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 133 Закону № 2453-VІ.
Таким чином, і Конституція України, і чинне спеціальне законодавство, що врегульовує правовідносини щодо обрахунку та виплати суддівської винагороди суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, містять імперативний припис щодо вичерпного переліку джерел, які мають регулювати ці відносини, зокрема й закон про судоустрій.
На законодавчому рівні визначена пряма вказівка на відповідний закон, предметом регулювання якого є суддівська винагорода та чітка заборона щодо втручання в регулювання цих відносин іншими «нормативно-правовими актами». А оскільки розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не є законом про судоустрій, - такі норми не можуть регулювати відносини щодо визначення та розрахунку розміру суддівської винагороди, оскільки це буде не лише невиконанням вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а й приписів Основного Закону України.
Суд при вирішенні справи керується також принципом законності, з якого слідує, що визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Однією з таких базових гарантій є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення - суддівської винагороди. Гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних.
Особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя.
Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Тому будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом.
Як наслідок, - суддівська винагорода має визначатися за первинною редакцією Закону № 2453-VІ на підставі прямих норм Конституції України, оскільки установлення менш сприятливих умов надання гарантій матеріального та соціального забезпечення суддям на підставі вимог пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII за своїм значенням у системі правового регулювання означає зниження рівня незалежності суддів, що є недопустимим у силу положень частини третьої статті 22, частин першої, другої, сьомої статті 126 Конституції України та підтверджено практикою Конституційного Суду України.
Крім того, інша пряма норма Конституції України, а саме стаття 41 Конституції, узгоджується зі статтею 1 Першого протоколу, яку можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у тому числі права судді на отримання вихідної допомоги у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. При цьому правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.
Суд також виходить з того, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частини перша статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини).
У той же час позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди у розмірі, прямо визначеному первинною редакцією Закону № 2453-VI, з огляду на зазначені вище міркування не відповідає жодному із цих критеріїв.
Слід констатувати, що з правом судді на своєчасну виплату суддівської винагороди пов'язані його права на відставку; отримання вихідної допомоги судді; обчислення суддівського стажу; вирішення житлових проблем, медичного обслуговування суддів та членів їх сімей; порядок соціального захисту суддів, які мають матеріальний характер, а отже, порушення зазначених прав та непередбачуване втручання в права суддів з боку держави одночасно є недотриманням статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини та статті 41 Конституції України.
Таким чином, працюючи на посаді судді після прийняття первинної редакції Закону № 2453-VІ, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з 1 січня 2015 року встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, позивачка мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою суддівську винагороду як одним із елементів гарантії незалежності суддів.
Наведені вище норми Конституції України, Конвенції, практики Європейського суду з прав людини свідчать про протиправність позбавлення суддів права на отримання суддівської винагороди в раніше встановленому розмірі згідно з вимогами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, без врахування прав, визначених положеннями статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини, оскільки позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права судді на мирне володіння своїм майном.
Отже, очікуваний розмір суддівської винагороди, що гарантований державою у первинній редакції статті Закону № 2453-VІ, є правомірним та «законним» очікуванням в розумінні статті 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини.
Тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ, виникнення цього права у суддів під час дії цієї норми закону та подальше зменшення такої винагороди без будь-яких альтернатив на підставі норм пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII свідчать про невідповідність такого втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та про недотримання державою справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і набутими відповідно до закону правами особи.
Зазначене вище, в контексті вимог принципу верховенства права, дає підстави для висновку, що положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII не можуть вважатися підставою для позбавлення суддів, зокрема і ОСОБА_1 , права на отримання такої суддівської винагороди в розмірі, визначеному первинною редакцію Закону № 2453-VІ (з урахуванням вимог Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018), як елемента забезпечення реального функціонування принципу незалежності суддів, а отже, не повинні застосовуватись.
Водночас, на нашу думку, помилковим є підхід більшості суддів Великої Палати Верховного Суду до складання таблиць у судовому рішенні та проведення порівняльного аналізу отримання суддівської винагороди між суддями, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, та тими суддями, які його не пройшли з незалежних від них причин.
За таких обставин необхідно було б провести дослідження та з'ясування ситуації щодо всіх суддів системи судоустрою України щодо відмінностей у грошовому утриманні, встановити кількість суддів по роках і на час ухвалення рішення Великою Палатою Верховного Суду та проходження ними кваліфікаційного оцінювання з тим, щоб мати об'єктивну інформацію у питаннях відмінностей в отриманні грошового утримання (адже може бути так, що суддів, які кваліфікаційне оцінювання не пройшли, значно більше ніж тих, хто таке оцінювання пройшов).
Тому, на наше переконання, при розгляді зразкової справи за позовом ОСОБА_1 необхідно було застосувати положення статей 8, 22, 126, 130 Конституції України, адже вони визначають засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності всіх суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення.
Крім того, вважаємо за необхідне зазначити, що захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, про що також зазначено у пункті 3.1 Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.
Слід констатувати, що у провадженні Конституційного Суду України знаходилася справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо невідповідності (неконституційності) Конституції України, зокрема, пунктів 22 та 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ, які стосувалися відмінностей у грошовому утриманні суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання.
Разом з тим Конституційний Суд України у справі № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року закрив конституційне провадження у зазначеній частині у зв'язку з тим, що підпунктом 16 (який набрав чинності з 1 січня 2020 року) пункту 1 розділу 1 Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» пункти 22, 23 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VІІІ виключені.
З викладеного вище також можна зробити висновок про те, що законодавець ухваленням відповідних змін до Закону № 1402-VІІІ констатував наявність різних (неоднакових) підходів щодо призначення грошового утримання суддів залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання. Однак у даній справі позивачка просить захистити своє порушене право позивачки.
Так, відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Обставини цієї справи вимагають від суду не лише надання оцінки дотриманню відповідачем формальної процедури відмови позивачці у праві на отримання належного грошового утримання відповідно до Закону № 2453-VІ після ухвалення рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, але й дослідження дотримання принципів верховенства права, правової визначеності і передбачуваності законодавчої політики, встановлення менш сприятливих умов надання матеріального і соціального забезпечення суддям залежно від проходження кваліфікаційного оцінювання, що за своїм значенням у системі правового регулювання означає звуження змісту та обсягу існуючих прав і відповідно до вимог статті 22 Конституції України є недопустимим.
Розглядаючи дану справу, суд виходить з того, що норми Конституції України мають бути застосовані як норми прямої дії.
При цьому суд звертає увагу, що Рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року у справі № 2-р/2020 - визнано неконституційним пункт 25 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким було передбачено, що право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.
Конституційний Суд України також у Рішенні від 11 березня 2020 року № 4-р/2020, послідовно підтверджуючи та вказуючи на конституційні гарантії незалежності суддів, зокрема і щодо належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, у мотивувальній частині рішення констатував, що проаналізовані Судом відповідні положення Конституції України, дали підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.
Забезпечення державою належної оплати праці судді є запорукою дотримання гарантій права особи на розгляд справи незалежним і безстороннім судом та збереження справедливого балансу між потребами державного інтересу та необхідністю захистити права особи. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Такими гарантіями є надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення, зокрема суддівської винагороди. Важливою є і послідовність дій законодавця, особливо з огляду на сферу суспільних відносин, у якій може проявлятись непослідовність.
Як наслідок, суд приходить до висновку, що різниця у праві на суддівську винагороду позивачки залежно від проходження нею кваліфікаційного оцінювання порушує статус позивачки як судді та гарантії незалежності цього статусу.
Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку про задоволення позову в повному обсязі.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Житомирського окружного адміністративного суду (код ЄДРПОУ 034854954) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) суддівської винагороди у розмірі, встановленому редакцією статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із розміру посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної статтею 8 Закону України від 21грудня 2016 року № 1801-VIII «Про державний бюджет України на 2017 рік» на рівні 3200 грн. за період з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року, статтею 8 Закону України від 7 грудня 2017 року № 2246-VIII «Про державний бюджет України на 2018 рік» на рівні 3723 грн за період з січня 2018 року по 31 грудня 2018 року, статтею 8 Закону України від 23 листопада 2018 року № 2629- VIII «Про державний бюджет України на 2019 рік» на рівні 4173 грн. за період з 1 січня 2019 року до 15 травня 2019 року.
Зобов'язати Житомирський окружний адміністративний суд (код ЄДРПОУ 34854954) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) суддівську винагороду у розмірі, встановленому первинною редакцією статті 133 Закону України від 7 липня 2010 року № 245З-VI «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із розміру посадового окладу судді у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, обрахованого на підставі мінімальної заробітної плати, визначеної статтею 8 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1801-VIII «Про державний бюджет України на 2017 рік» на рівні 3200 грн. за період з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року, статтею 8 Закону України від 7 грудня 2017 року №2246-VIII «Про державний бюджет України на 2018 рік» на рівні 3723 грн. за період з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року, статтею 8 Закону, України від 23 листопада 2018 року № 2629-VIII «Про державний бюджет України на 2019 рік» на рівні 4173 грн. за період з 1 січня 2019 року до 15 травня 2019 року, за вирахуванням вже виплачених коштів за період з 1 січня 2017 року до 15 травня 2019 року.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Терлецька О.О.