11 січня 2021 року м. Кропивницький Справа № П/811/4082/14
Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі: головуючого судді - Притули К.М., суддів - Кармазиної Т.М., Брегея Р.І розглянувши за правилами загального позовного провадження в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Кіровоградської обласної прокуратури, про скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 звернувся до Кіровоградського окружного адміністративного суду з позовом в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просить:
- скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 року № 1459-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області;
- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області з 24 жовтня 2014 року;
- стягнути з Кіровоградської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі з урахуванням розрахунку у сумі 3 466 848, 25 грн.
- зобов'язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України "Про очищення влади».
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що відповідач при звільненні позивача не врахував положення Конституції України, звільнивши його з посади не за порушення тих чи інших вимог Закону, а за перебування у минулому на посаді, чим порушені принципи проведення люстрації. Зазначає, що відповідачем до позивача протиправно застосовано заходи відповідальності, передбачені Законом України «Про очищення влади», наказ відповідача видано всупереч принципу правової визначеності, оскільки даний закон не передбачає чіткої та неоднозначної термінології. Відповідачем не було застосовано жодного правового інструментарію для доведення вини позивача у діях, виконання яких ставиться за мету Законом України «Про очищення влади», а також посада заступника прокурора області взагалі не передбачена в п.8 ч.1 ст. 3 Закону.
Тому, звільнення його, тим більше в період тимчасової непрацездатності, відповідачем порушено приписи ч.2 ст.3 Закону України «Про очищення влади».
24 листопада 2014 року ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі та призначено до розгляду у судовому засіданні (а.с.1).
14 квітня 2015 року ухвалою суду провадження в даній справі зупинено до вирішення Конституційним судом України справи за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» (а.с.81-82).
03 червня 2020 року ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду поновлено провадження у справі та призначено до розгляду у підготовчому судовому засіданні (а.с.95-98).
08 вересня 2020 року ухвалою суду задоволено клопотання позивача про зміну назви відповідача та клопотання позивача про залучення другого відповідача -Прокуратуру Кіровоградської області. Розгляд справи розпочато з початку (а.с.152-154).
25 вересня 2020 року ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні (а.с.176-179).
07.07.2020 (вх.№ 12747) до суду Офісом генерального прокурора подано відзив на позовну заяву (а.с.119-128), в якому зазначено, що позовні вимоги не визнаються в повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції зазначено, що Наказом Генерального прокурора України №1459к від 23.10.2014 ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області.
Підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області є поширення на позивача дії ст. 3 Закону України «Про очищення влади» якою визначено критерії здійснення очищення влади, та відповідно те, що позивач є особою, яка обіймала сукупно не менше одного року посаду, визначену в п.8 ч.1 ст.3 Закону у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року та є особою, до якої застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону.
З огляду на зазначене, відповідач вважає, що оскаржуваний наказ виданий в межах визначених повноважень, а тому, підстави для його скасування відсутні.
28.09.2020 (вх.№ 19622) до суду Кіровоградською обласною прокуратурою подано відзив на позовну заяву (а.с.187-189) та 12.10.2020 (вх. № 21007/20) додаткові пояснення, відповідно до змісту яких заперечує проти задоволення позовних вимог. Зазначає, що вважає оскаржуваний наказ законним та таким, що прийнятий в межах повноважень, а тому підстави для його скасування відсутні.
Позивач та представник Кіровоградської обласної прокуратури до судового засідання надали клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Представник Офісу Генерального прокурора в судове засідання не з'явився, про місце, день на час розгляду справи був повідомлений належним чином. Причина неявки суду не відома, заяв та клопотань до суду не надавалось.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).
Фіксування судового засідання відповідно до статті 229 КАС України не здійснювалося, тому керуючись приписами пункту 10 частини 1 статті 4 та частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України подальший розгляд справи судом вирішено здійснювати у порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у період з 16.04.2009 (згідно наказу Генерального прокурора України від 15.04.2009 № 446к) по 14.02.2013 (згідно наказу Генерального прокурора України від 14.02.2013 № 95к), перебував на посаді заступника прокурора Кіровоградської області та перебував на посаді прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області з 24.05.2013 (згідно наказу Генерального прокурора України від 24.05.2013 № 266к) по 23.10.2014 (згідно наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 1459к ) (а.с.28,29, 45,50).
Наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року № 1459-к звільнено старшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (а.с.29)
Відповідно до змісту наказу від 23 жовтня 2014 року № 1459-к, наказ прийнято на підставі, довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 та подання прокурора області Гаврилюка М.І .
Судом встановлено, що відповідно до довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», ОСОБА_1 в період з 25.02.2010 по 22 лютого 2014 року обіймав сукупно не менше одного року (2 роки 11 місяців) посаду, віднесену до критерії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, а саме - заступник прокурора Кіровоградської області з 25.02.2010 по 14.02.2013 (а.с.53).
Позивач не погодившись із наказом Генерального прокурора України № 1459к від 23.10.2014 про звільнення з посади прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області звернувся із цим позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Згідно вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до статті 38, частин першої, другої статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Згідно ст.22 Конституції України Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абзац четвертий пункту 5.2 мотивувальної частини Рішення).
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
Згідно Рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано ,що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої статті 92 Конституції України) .
Закон України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 (із змінами та доповненнями) визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.
Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Відповідно до пп. 1 п. 2 Прикінцеві та Перехідні положення Закону України «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014р. встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Згідно ст.62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Згідно ст.51 КК України, до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі.
Згідно ч.1-2 ст.55 КК України, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.
Позбавлення права обіймати певні посади як додаткове покарання у справах, передбачених Законом України "Про очищення влади", призначається на строк п'ять років.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Згідно ст. 235 Кодексу законів про працю України (в ред. діючій на момент вирішення спірних правовідносин), у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно ст.238 Кодексу законів про працю України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, наявних в особовій справі та трудовій книжці ОСОБА_1 встановлено, що з 15.04.2009 по 14.02.2013 позивач обіймав посаду заступника прокурора Кіровоградської області, до якої застосовуються заборона визначена ч.3 ст.1 Закону України «Про очищення влади» (а.с. 53).
Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» №1906-IV від 29.06.2004р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Також, ст. 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Згідно з ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.1958р. «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
Крім того, Парламентська асамблея Ради Європи прийняла Резолюцію № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», якою надала державам-членам Ради Європи рекомендації, яких слід дотримуватися при запровадженні процедурних заходів, які можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена у кожному конкретному випадку, а особі яка піддається такій процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 14.02.2006 у справі «Турек проти Словаччини», від 24.04.2007 у справі «Матиєк проти Польщі», від 17.07.2007 у справі «Бобек проти Польщі», від 15.01.2008 у справі «Любох проти Польщі»).
У вказаних рішеннях ЄСПЛ наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст.6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).
Аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані Європейською комісією «За демократію через право» (Венеціанська комісія). Зокрема, у висновку CDL-AD(2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов'язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості. Крім того, у цьому висновку вказано, що процедура розгляду стосовно перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури. Висновок CDL-AD(2012)028 вказує також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.
Відповідно до статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Згідно із ч. 2 статті 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії.
Застосовуючи норми Конституції України як норми прямої дії, суд приходить до висновку, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.
Між тим, відповідачами, всупереч вимогам ч. 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не було надано суду належних та допустимих доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, враховуючи наведені вище висновки, прямо свідчить про безпідставність звільнення ОСОБА_5 .
Крім того, п. 4 ч. 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» встановлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.
Тобто, визначена законом заборона стосується посад керівника, заступника керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику.
Враховуючи, що у період з 15.04.2009 по 14.02.2013 позивач обіймав посаду заступника керівника територіального органу, а не центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує політику здійснення нагляду за додержанням та правильним застосуванням законів, суд вважає що до позивача не підлягає застосуванню п. 4 ч. 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади».
Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 1459к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області, є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач був звільнений з посади під час його перебування на лікарняному (а.с.27).
Згідно з приписами ч. 3 ст.40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Посилання відповідачів на вимоги статті 36 КЗпП України, відповідно до якої звільнення підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» відбувається у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади», що виключає застосування у даному випадку приписів ч. 3 статті 40 КЗпП України, судом оцінюється критично, оскільки спеціальні норми Закону України «Про очищення влади» в даному випадку не виключають можливість застосування вимог КЗпП України, норми якого щодо спірних правовідносин є загальними та застосовуються у разі, коли вони не протирічать вимогам Закону України «Про очищення влади», що і має місце.
Згідно з п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року, правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 статті 40 КЗпП) стосується як в передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Із зазначеного вбачається, що звільнення працівника в період перебування на лікарняному з ініціативи власника заборонено не тільки за статтею 40 Кодексу законів про працю України, а і за іншими статтями, зокрема у випадках, передбачених статтею 36 вказаного Кодексу.
Отже, обставини звільнення позивача з посади у період його тимчасової непрацездатності додатково свідчать про протиправність оскаржуваного рішення.
Відповідно до статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно, протиправність наказу від 24 жовтня 2014 року № 1459к прямо вказує на наявність правових підстав для поновлення позивача на посаді прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області та виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено (постанова Верховного Суду України від 28.10.2014).
Таким чином, враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення позивача зі займаної посади, він підлягає поновленню саме на ній з 27.10.2014 (наступного робочого дня після незаконного звільнення).
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі також - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з п. 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати працівника, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі Порядок №100).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати, передбаченої цим Порядком застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
При цьому, згідно з п. 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Так, кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 24.10.2014 по 11.01.2021, становить 1551, з них:
- жовтень 2014 року (з 24.10.2014) - 6 робочих днів;
- листопад 2014 року - 20 робочих днів;
- грудень 2014 року - 23 робочих дні;
- 2015 рік - 250 робочих днів;
- 2016 рік - 251 робочий день;
- 2017 рік - 248 робочих днів;
- 2018 рік - 250 робочих днів;
- 2019 рік - 250 робочих днів;
- 2020 року - 251 робочий день;
- січень 2021 року (по 11.01.2021) - 5 робочих днів.
Згідно довідки Кіровоградської обласної прокуратури від 21.09.2020 №21-06вих.20 (а.с.190) середньоденний розмір заробітної плати позивача, розрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, складає 580,27 грн.
У той же час, відповідно до пункту 10 Порядку, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), яку розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Пунктом 10 Порядку визначено, що у випадках підвищення посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» з 1 грудня 2015 року підвищено посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Таким чином коефіцієнт підвищення посадового окладу прокурора району склав 1,25 (2600,00 грн./2080,00 грн.).
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури», яка набрала чинності 06.09.2017, підвищено посадові оклади прокурорам і слідчим органів прокуратури.
В той же час, посада прокурора району відсутня в структурі окладів, визначених постановою постанову № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури».
Крім того, суд зазначає, що відповідно до пункту 4 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113 - IХ, було внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру», відповідно до яких районні прокуратури було змінено на окружні прокуратури.
Для того, щоб отримувати заробітну плату, як працівнику окружної прокуратури, на підставі приписів статті 81 Закону України «Про прокуратуру», позивач мав би пройти успішно кваліфікаційне оцінювання.
Приписами пункту 7 Розділу ІІ Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, були внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", відповідно до яких пункт 10 було виключено.
В зв'язку із вищевикладеним, суд зазначає, що з 09 грудня 2020 року коефіцієнт коригування передбачений п. 10 Порядку не застосовується.
Однак, враховуючи те, що на момент виникнення спірних правовідносин п. 10 постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" при розрахунку середньоденний заробітоку застосовувася, суд зазначає, що коефіцієнт підвищення посадового окладу 1,25 має бути застосовано до періоду вимушеного прогулу з 09 грудня 2020 року по 11 січня 2021 року.
Таким чином, середньоденний заробіток з 01 грудня 2015 року склав 725,33 (580,27 х 1,25) грн.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить:
- з 24 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року - 160154,52 грн. (276 х 580,27 грн);
- з 01 грудня 2015 року по 11 січня 2020 року - 926791,74 грн. (1278 х 725,33 грн.);
Вказана правова позиція щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого п. 10 Порядку, також викладена в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у Постанові №13 від 24.12.1999 Про практику застосування судами законодавства про оплату праці, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, яка належить до виплати ОСОБА_1 становить 1087126,26 грн. (160154,52 грн. + 926971,74 грн.) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства ( ПДФО 18%, військовий збір 1,5%).
Стосовно посилання відповідача на абз. 2 п.32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 року при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час, суд зазначає наступне.
Так, Верховний Суд України у постанові від 25.05.2016 у справі № 6-511цс16 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 58074094) зазначив, що посилання апеляційного суду при зменшенні розміру компенсації за час вимушеного прогулу на пункт 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз'яснення були зроблені з урахуванням вимог закону, зокрема частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України №3248-15 від 20 грудня 2005 року.
Тому, посилання відповідача на те, що у разі неврахування в оплаті за час вимушеного прогулу допомоги по безробіттю, ця сума коштів для поновленого на роботі працівника є переплатою, не приймає до уваги та не враховує.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України "Про очищення влади», суд зазначає наступне.
Згідно статті 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення 3акону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України, від 16.10.2014 № 1704/5 (далі - Положенням про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 2 розділу II Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:
- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв'язку із застосуванням такої заборони;
- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади;
- надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.
Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.
Так, Міністерством юстиції України внесені відомості щодо ОСОБА_1 до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», на підставі отриманих документів від Міністерства доходів і зборів України.
На момент розгляду справи, відомості щодо ОСОБА_1 містяться в Єдиному державному реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
З огляду на викладене, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Враховуючи вище викадене, суд зазначає, на даний час відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про зобов'язання Офісу Генерального прокурора вилучити відомості про ОСОБА_1 з Реєстру, оскільки відсутні будь-які підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили та отриманням останнього Реєстратором, така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру. Отже, суд приходить до висновку, що дана позовна вимога є передчасною та не підлягає до задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 1 ст. 77 КАС України)
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку, що в ході розгляду справи відповідачами не наведено обставин, які б свідчили про правомірність прийнятого рішення.
Пунктами 2, 3 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
За таких обставин суд вважає за необхідне допустити постанову до негайного виконання у частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Таким чином, за підсумком наведеного суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
Разом з цим, суд враховує, що оскільки позивач був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» присудження судового збору на його користь судом не здійснюється, натомість про понесення інших судових витрат позивач суд не повідомляв.
Керуючись ст.ст. 77, 139, 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Кіровоградської обласної прокуратури, про скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 року № 1459-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області.
Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області з 27 жовтня 2014 року.
Стягнути з Кіровоградської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 11 січня 2021 року у сумі 1087126,26 грн.
Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді з прокурора Кіровоградського району Кіровоградської області з 27 жовтня 2014 року та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу в межах сум стягнення за один місяць.
В задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.
Головуючий суддя К.М. Притула
Суддя Р.І. Брегей
Суддя Т.М.Кармазина