04 січня 2021 р. м. Чернівці справа № 600/1838/20-а
Суддя Чернівецького окружного адміністративного суду Левицький В.К., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( НОМЕР_1 прикордонний загін, військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) щодо нездійснення повного розрахунку з ним, ОСОБА_1 , у зв'язку із звільненням з військової служби - не нарахування та невиплати у день виключення із списків особового складу та усіх видів забезпечення 13.08.2019 р. індексації грошового забезпечення;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити йому, ОСОБА_1 , середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період з 14.08.2019 р. по 30.07.2020 р. терміном 352 дні із розрахунку 390,15 грн в день у сумі 137332,80 грн із одночасною компенсацією сум податку із доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються із грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 р. № 44.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач, посилаючись на положення ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, зазначав, що відповідачем при звільненні 13.08.2019 р. не виплачено йому індексацію грошового забезпечення, відтак він має право на середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період з 14.08.2019 р. по 30.07.2020 р. терміном 352 дні із розрахунку 390,15 грн в день у сумі 137332,80 грн.
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду із цим позовом
Чернівецький прикордонний загін (далі - відповідач) подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому просив відмовити в задоволенні позову, вказуючи на те, 31.07.2020 р. позивачу нараховано та виплачено заборгованість з виплати індексації грошового забезпечення у розмірі 7634,07 грн. Окрім того, вказував, що індексація не входить до складу грошового забезпечення, являється соціальною гарантією держави щодо підтримання купівельної спроможності населення України. Отже, навіть при затримці її виплати, відсутні підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
З'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Державній прикордонній службі.
Згідно посвідчення серії НОМЕР_3 від 18.03.2015 р., позивач є учасником бойових дій та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, яке видане Західним регіональним управлінням Державної прикордонної служби України.
На підставі наказу начальника 31 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 28.05.2019 р. № 164-ОС, 13.08.2019 р. начальником 31 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України видано наказ «Про особовий складу» № 255-ОС, яким позивача виключено із списків особового складу та всіх видів грошового забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Глибоцького об'єднаного районного військового комісаріату Чернівецької області. Справи та посаду здав 13.08.2019. Остаточною датою закінчення військової служби вважати 13.08.2019 р.
Цим же наказом вирішено виплатити позивачу наступні виплати:
- одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за 24 повних календарних роки служби;
- премію у розмірі встановлених відсотків посадового окладу з 1 по 13 серпня 2019 р.
- грошову компенсацію за 9 календарних діб невикористаної щорічної основної відпустки за 2019 р.
29.04.2020 року позивач звернувся з заявою до військової частини НОМЕР_2 , в якій просив нарахувати та здійснити йому виплату індексації грошового забезпечення за 2014, 2015, 2016, 2017, 2018, 2019 роки.
За результатами розгляду заяви, 25.05.2020 р. Чернівецький прикордонний загін повідомив позивача листом за № 11/О-65, проте, що буде здійснено нарахування індексації грошового забезпечення за 2015-2019 роки та після надходження фінансування на зазначені цілі, проведено виплату нарахованих коштів.
В подальшому, 31.07.2020 р. ОСОБА_1 нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення за 2015 - 2018 р.р. у розмірі 7634,07 грн. Вказана обставина підтверджується матеріалами справи та не заперечувалося сторонами під час розгляду справи по суті.
Згідно довідки про нараховану та виплачену індексацію за 2015 - 2018 р. р. колишньому військовослужбовцю ОСОБА_1 заборгованість по виплаті заробітної плати - відсутня.
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною щодо нездійснення повного розрахунку з ним у зв'язку із звільненням з військової служби, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.
Розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини в справі, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд прийшов до висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Загальні засади проходження в Україні військової служби врегульовано Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 р. № 2232-XII.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 р. у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі, яку в силу вимог ч. 5 ст. 242 КАС України суд враховує до спірних правовідносин.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовим не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ст. ст. 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Вказаного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 р. по справі №823/2249/18.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Позивач, керуючись Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р., та інформацією із довідки про грошове забезпечення, визначив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (з 13.08.2019 р.), який становить 137332,80 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору, фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 р. у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того, у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 р. у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 р. (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Враховуючи наведене та фактичні обставини справи, суд вбачає підстави для стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні позивача керуючись такими мотивами.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
13.08.2019 р. начальником 31 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України видано наказ «Про особовий складу» № 255-ОС, яким позивача виключено із списків особового складу та всіх видів грошового забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Глибоцького об'єднаного районного військового комісаріату Чернівецької області. Справи та посаду здав 13.08.2019. Остаточною датою закінчення військової служби вважати 13.08.2019 р.
Як видно із матеріалів справи, фактичний розрахунок з виплати індексації грошового забезпечення за 2015 - 2018 р. з позивачем проведено 31.07.2020 р. у розмірі 7634,07 грн.
Вказана обставина не заперечувалася сторонами.
Дослідженням довідки про нараховану та виплачену індексацію за 2015 - 2018 р.р. колишньому військовослужбовцю ОСОБА_1 встановлено, що заборгованість з виплати індексації - відсутня.
Доводи позивача зводяться до того, що відповідачем допущено порушення строків розрахунку виплати індексації грошового забезпечення при звільненні.
За наведених міркувань позивач вважає, що невиплата індексації грошового забезпечення за період з 14.08.2019 р. по 30.07.2020 р. терміном 352 дні із розрахунку 390,15 грн в день становить 137332,80 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас, у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Враховуючи наведе необхідно зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у позивача можливості стягувати із відповідача надмірні грошові суми, як відповідальність за несвоєчасний розрахунок під час звільнення спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання роботодавця виконувати зобов'язання середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, перетворюється на несправедливо непомірний тягар та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків службовцем.
Аналізуючи обставини справи і такий критерій для зменшення розміру середнього заробітку, як ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд зазначає таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 р. у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя. (пункт 94.5 рішення)
З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення позивача (13.08.2019 р.) розмір облікової ставки НБУ становив 17 % річних.
Отже, враховуючи, що фактичний розрахунок з виплати індексації грошового забезпечення з позивачем проведено 31.07.2020 р. у розмірі 7634,07 грн, період затримки такої виплати (з 13.08.2019 р. - дата звільнення по 31.07.2020 р. - дата фактично отримання, складає 11 місяців), 17 % (облікова ставка НБУ станом на 13.08.2019 р.) річних від цієї суми становитиме 1297,79 грн (7634,07 грн Х 17/100), а враховуючи загальний період затримки розрахунків - 1189,64 грн, з розрахунку (1297,79 грн/12х11).
Таким чином, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 1189,64 грн, яка розрахована із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (13.08.2019 р.) по час фактичного розрахунку з позивачем.
Наведені вище мотиви суду у спірних правовідносинах повністю відповідають правовій позиції Верховного суду, від якої на час прийняття рішення Верховний суд не відступав.
Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звертатися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас, у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами стягнення грошового утримання або його складових (в тому числі індексації грошового забезпечення) не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які необхідно враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 1189,64 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Згідно з частиною 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже підлягають задоволенню частково з урахуванням вказаних вище висновків суду.
Твердження відповідача, що індексація не входить до складу грошового забезпечення, являється соціальною гарантією держави щодо підтримання купівельної спроможності населення України, а тому при затримці її виплати, відсутні підстави для нарахування та виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд відхиляє виходячи з наступного.
Статтею 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000р. № 2017-ІІІ визначено, що законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
Тобто, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних вище нормативно-правових актів, проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією), є обов'язковою для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 р. у справі № 9-рп/2013 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.07.2019 р. у справі № 240/4911/18, від 07.08.2019 р. у справі № 825/694/17 та від 20.11.2019 р. у справі № 620/1892/19.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про необґрунтованість посилань відповідача щодо відсутності підстав для нарахування та виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення.
Щодо позовної вимоги про проведення разом із виплатою середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 р. № 44 (далі - Порядок № 44), суд зазначає наступне.
Порядком №44 дійсно передбачена щомісячна грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ) у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби.
Однак необхідно звернути увагу на те, що п. 1 Порядку №44 визначає умови та механізм такої компенсації у зв'язку з виконанням перерахованими у цьому пункті особами своїх обов'язків під час проходження служби.
У відповідності до абз.1 п.2 Порядку № 44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Згідно з п. 4 Порядку № 44, виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Проте, зазначена виплата (середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні) не передбачена в структурі грошового забезпечення, а є санкцією, мірою відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок при звільненні працівника (військовослужбовця), відтак не є виплатою у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
До того ж обов'язок зазначеної виплати у відповідача виник не у зв'язку з виконанням позивачем обов'язків служби, як це передбачено п.1 Порядку №44, а також право на виплату таких сум він набув не у зв'язку з виконанням обов'язків під час військової служби (п.2 Порядку №44), а через протиправну бездіяльність відповідача, як це встановлено судом, що пов'язана з невчасною виплатою грошового забезпечення.
З урахуванням викладеного, суд критично оцінює позицію, що викладена позивачем у позові, оскільки нарахування та виплата позивачу середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суперечать пунктам 1 та 2 Порядку №44.
Таким чином, вимога позивача про проведення разом із виплатою середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок про звільненні із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п.2 Порядку №44, задоволенню не підлягає.
Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 КАС України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно ч. 1 - 3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що відповідач в ході розгляду справи по суті довів належними та допустимими доказами відсутність підстав для нарахування та виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 ст. 245 КАС України наведено перелік рішень, які суд може прийняти у разі задоволення позову.
У разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 3-4 ст. 245 КАС України).
Враховуючи наведені норми матеріального права та встановлені по справі обставини, беручи до уваги безпосереднє проходження військової служби позивачем у Чернівецькому прикордонному загоні, обираючи належний спосіб захисту порушеного права, суд стягує з відповідача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексацію грошового забезпечення, за увесь час затримки по день фактичного розрахунку, в сумі 1189,64 грн.
Стосовно розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
З огляду на те, що позивач у даній категорії справ звільнений від сплати судового збору, суд не вирішує питання щодо стягнення судових витрат.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 9, 77, 139, 243, 245, 246 та 255 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Чернівецького прикордонного загону на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення, за увесь час затримки по день фактичного розрахунку, в сумі 1189,64 грн.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Згідно ст. 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У відповідності до ст. ст. 293, 295 КАС України рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його складання.
Повне найменування учасників процесу:
позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 );
відповідач - Чернівецький прикордонний загін Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , військова частина НОМЕР_2 ) (вул. Герцена, 2 А, м. Чернівці, ЄДРПОУ 14321682).
Суддя В.К. Левицький