Справа № 420/5418/20
04 січня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №174-20 від 28.05.2020р. про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у відмові вирішенні питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання громадянина Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30.06.2020р. відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 07.08.2020р. залишено без розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 28.10.2020р. скасовано ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 07.08.2020р., справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
11.11.2020р. відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду, справа передана до провадження судді Танцюри К.О.
Ухвалою суду від 16.11.2020р. прийнято до провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №174-20 від 28.05.2020р. про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у відмові вирішенні питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання громадянина Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначив, що у 2018 році ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказав, що вважає, що його історія переслідування є обгрунтованою та повинна бути розглянута у контексті надання позивачу міжнародного захисту. Окрім цього, як зазначив позивач, пояснення містять вагомі аргументи на користь прийняття позитивного рішення. Позивач зазначив, що він родом з Азамгарх та його родині належало право на земельну ділянку, але їх хотіли вимусити віддати цю землю. Як зазначив позивач, були найнятті люди, які погрожували та били родину, а ціль всього цього переслідування була земля. У зв'язку з цим та посилаючись на те, що люди почали погрожувати родині позивача вбивством, він боявся за своє життя, оскільки це дуже небезпечні люди, допомоги від офіційних органів йому не було, позивач був вимушений втекти з країни. Позивач, посилаючись на те, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою у прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою та повернутись до Індії позивач не може через те, що на теперішній час йому також приходять листи з погрозами позбавлення життя, які додані до матеріалів справи, позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
06.08.2020р. до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому представник Державної міграційної служби України вказав, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, під час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач чітко зазначив, що на території країни громадянської належності він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання або політичних переконань. Також, по відношенню до позивача не застосовувалися утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Позивач є громадянином Індії, індусом за етнічною належністю та кришнаїтом за віросповіданням, в ході опитування не виявлено фактів переслідування за вказаними ознаками під час проживання на території країни громадянської належності, зазначені елементи також не вважаються такими, що можуть призвести до дискримінації або завдання йому серйозної шкоди у разі повернення до Індії. Також, позивач не є політичним діячем, критиком або противником уряду, носієм певних переконань, неприйнятних офіційній державній владі Індії, що виключає його з категорії осіб, яким може загрожувати переслідування або завдання серйозної шкоди з боку органів державної влади Індії. Матеріали особової справи також вказують на відсутність ознак, за якими позивача можливо віднести до певної соціальної групи.
09.12.2020р. до суду від представника позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутністю представника позивача. 09.12.2020р. до суду від Державної міграційної служби України надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника відповідача.
Керуючись положеннями ч.9 ст.205 КАС України судом продовжено розгляд справи у письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м.Азамгарх (Індія), с. Пуспнагар, Уттар-Прадеш, Індія, віросповідання кришнаїзм; одружений та має двох малолітніх дітей.
Як вбачається з п. 2.1., 3.1. анкети від 04.05.2018р. (а.с.111-116) ОСОБА_1 02.03.2018р. він покинув Індію та, через м.Стамбул (Туреччина) прибув до м.Одеси (України) літаком, на підставі візи НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 звернувся до органу міграційної служби із заявою №67 від 04.05.2018р. про надання статусу біженця, зі змісту якої вбачається, що батько заявника отримував погрози від свого рідного батька, через земельну ділянку. Люди погрожували батьку, якщо він не поверне землю братові. Поряд з цим у вказаній заяві зазначено, що з січня 2002 року невідомі люди підпалили будинок та батько поїхав з Індії. Поряд з цим, у вказаній заяві ОСОБА_1 зазначив, що він отримував погрози від людей рідного батька та змушений був покинути країну походження (а.с.94-96 т.1).
Рішенням Державної міграційної служби України №174-20 від 28.05.2020р. відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.54 т.1).
Так, згідно висновку заступника начальника управління-начальника відділу по роботі з шукачами захисту про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.05.2020р., на підставі якого прийнято рішення Державної міграційної служби України №174-20 від 28.05.2020р., елемент земельного конфлікту в родині заявника вважається цілком неправдоподібним відповідно до проаналізованих пояснень шукача захисту та наданих «документальних доказів» та не приймається територіальним підрозділом ДМС, заявником не доведено факту наявності у членів його родини земельної ділянки, яка б могла бути предметом родинного спору, отримані відповіді стосовно обставин спору є заплутаними, необґрунтованими та такими, що не заслуговують на довіру. Наданий «документальний доказ» не є підтвердженням будь-якого факту або повідомлених заявником обставині, через некоректно здійснений переклад та фактичне не володіння заявником змісту наданого документу. За результатами розгляду матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не переслідувався у країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Як встановлено у ході розгляду справи, причиною виїзду з країни громадянської належності заявником у своїй заяві про надання статусу біженця №67 від 04.05.2018р. про надання статусу біженця позивач вказав, що між батьком та його дядьком був конфлікт щодо земельної ділянки, яка належала родині заявника і внаслідок цього конфлікту люди рідного дядька погрожували йому та його сім'ї, а також підпалили будинок. У 2002 році країну покинув батько заявника, а з 2010 року позивач почав отримувати погрози.
Разом з тим, згідно додаткового протоколу співбесіди від 08.06.2018р. на питання чому дядько ОСОБА_4 почав погрожувати заявнику саме у 2010 році позивач зазначив, що раніше був малий та нічого не розумів; на питання чи повідомив заявник поліцію, надано відповідь: «я сказав, що мій дядько погрожує моєму тату та мені. У поліції сказали, що приїдемо і розберемося, але ніхтго не приїхав».
Поряд з цим, згідно додаткового протоколу співбесіди від 08.06.2018р. на питання: «Чому Ви вирішили їхати саме до України?», заявник вказав, що іншим країнам він не довіряв.
За таких обставин суд вважає, що позивач не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо побоювань повертатись в країну громадянського походження.
При цьому, суд зазначає, що підставою для звернення позивача до суду із вимогами щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є земельний конфлікт в родині, а не переслідування за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Разом з тим, суд зазначає, що позивач не позбавлений можливості звернутись до правоохороних органів країни походження із відповідною заявою щодо порушення прав особи.
Водночас, суд враховує, що відповідно до положення ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якою визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Зазначені в своїй сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдивою та надуманною з метою легалізації перебування на території Україні у пошуках кращих умов життя.
З матеріалів особової справи позивача неможливо належним чином обґрунтувати причини виїзду до України та неможливості добровільного повернення позивача до Індії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідності до п. 13 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Доводи позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Заявником не повідомлено обставин, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи позивача також вбачається, ні він, ні його близькі родичі не зазнавали жодних переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань ані під час проживання на території країни громадянської належності, ані на період перебування поза її межами на адресу заявника ніколи не надходили погрози за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.
При цьому, відповідно до п.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача у повному обсязі.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд вважає, що адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.О. Танцюра
.