Рішення від 30.12.2020 по справі 826/18055/14

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 грудня 2020 року м. Київ № 826/18055/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Амельохіна В.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання адміністративну справу

за позовомОСОБА_1

до проОфісу Генерального прокурора скасування наказу від 23.10.2014р. №2493-ц та поновлення на роботі,

ОБСТАВИНИСПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся з позовом до Генеральної прокуратури України (далі по тексту - відповідач) про:

- скасування наказу від 23.10.2014 №2493-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України;

- тпоновлення позивача на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України;

- стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на роботі;

- зобов'язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою суду від 20 листопада 2014 року відкрито провадження у справі та призначено справу до попереднього судового розгляду.

Ухвалою суду від 09 грудня 2014 року ухвалено звернутися до Верховного Суду України із зазначеною ухвалою суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" положенням Конституції України, а саме: пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.

Ухвалою суду від 09 грудня 2014 року зупинено провадження у справі №826/18055/14 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 9 грудня 2014 року у справі № 826/18055/14 та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України.

Відповідно до часини другої ст. 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно зі ст. 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 13 липня 2017 року N 2136-VII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, у випадку визнання неконституційним Закону України "Про очищення влади" або окремих його положень, вони втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення.

А відповідно до п. 1 частини п'ятої ст. 361 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

Закон України "Про очищення влади" чи його окремі положення неконституційними не визнано, у зв'язку з чим суд ухвалою від 20 серпня 2020 року поновив провадження у справі №826/18055/14 та призначив справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Позовні вимоги мотивовані протиправністю прийняття наказу про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України на підставі ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» та п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади» у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України, оскільки позивач у період з 25.02.2010р. по 22.02.2014р. не обіймав посади, які визначені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

Між тим, як зазначає позивач, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади».

На підставі довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України № 2493-ц від 23.10.2014р. позивача звільнено із займаної посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до ч. 1 п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України. З наказу вбачається, що він прийнятий виходячи з положень ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» на підставі вимог п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, як зазначає позивач, трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв'язку із обійманням позивачем з 02.12.2010 по 22.02.2014 посади заступника прокурора Львівської області.

Позивач звертає увагу, що відповідно до ч. 3 ст. 1 зазначеного Закону, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Водночас, як зазначає позивач, згідно з п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

В контексті наведеного позивач звертає увагу на положення п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, яким встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу.

Позивач акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.1995р., № 19-рп/2010 від 09.09.2010р., № 5-рп/2002 від 20.03.2002р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004р. та № 4-рп/2007 від 18.06.2007р. позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Позивач вважає, що рішення Генерального прокурора України, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України «Про очищення влади», було обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.

Так, позивач зазначає (1), що відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на думку позивача безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з цим позивач також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв'язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.

Окрім того, позивач зазначає (2), що відповідно до теорії Конституційного права України свободами визнається фактична та юридична можливість людини чинити діяння (дію чи бездіяльність), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, безперечно за умови, що при цьому безпідставно та протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству взагалі.

Іншими словами, як зазначає позивач, науковці відзначають, що свободи людини, визначені в Конституції України, передбачають невтручання держави у їхнє здійснення.

Однак, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 22, 64 Конституції України.

Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Позивач вважає, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення відповідача, оскільки у зв'язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.

В контексті наведеного позивач звертає увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, як зазначає позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що оскільки норми ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону не пом'якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.

Також, як вказується у позові, коли позивач обіймав вищезгадану посаду, не було жодного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання такої посади є правопорушенням.

Таким чином, як вказує позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому вищевказаної посади, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.

Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.

Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.

Зазначене, на думку позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.

За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.

В контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). Тобто, на думку позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.

У зв'язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.

Однак, на думку позивача, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 62 Конституції України.

Тому, на думку позивача, відповідач, звільняючи позивача з посади, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст. 62 Конституції України.

Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст. 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.

В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення ст.ст. 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст. 6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 року до цієї Конвенції, які на думку позивача були порушені у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення.

Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.

Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.

У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.

Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.

Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.

Надалі позивачем також звернуто увагу на положення п. 7 вищезгаданих принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), п. 8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).

Позивачем також звертається увага на те, що аналогічні стандарти люстрацій них заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов'язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.

Враховуючи вищевикладене у сукупності, позивач просить задовольнити позов.

Позиція відповідача.

Відповідач проти позову заперечує, просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідач звертає увагу, що в період з 20.12.2010 по 22.02.2014 позивач обіймав посаду заступника прокурора Львівської області.

Водночас відповідач зазначає, що відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Відтак, зазначає відповідач, оскільки ОСОБА_1 сукупно більше одного року обіймав посаду, що визначена у п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2493-ц його звільнено у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Наголошує відповідач, що звільнення відбулось, зважаючи на те, що вказані норми Закону є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у визначений Законом строк. При цьому, на думку відповідача, законом не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, у тому числі не передбачено попереднє притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посаді, яка віднесені до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України» (п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону).

Відповідач вважає, що доводи позивача про те, що в чинних нормативно-правових актах відсутнє поняття територіального (регіонального) органу прокуратури безпідставні, зв'язку з чим звертає увагу, що Закон оперує поняттям «керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України….в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Відповідач у зв'язку з цим також додає, що відповідно до ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» систему органів прокуратури становлять, зокрема, прокуратури АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних).

Таким чином, посада, яку обіймав позивач, відповідає визначеному в Законі поняттю «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».

Відповідач звертає увагу, що положення цього Закону неконституційними не визнавалися.

Відтак, відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

Встановлені судом обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Генеральної прокуратури України від 02.12.2010 №1778к старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником прокурора Львівської області.

Наказом Генеральної прокуратури України від 11.04.2014 №585к старшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Львівської області в порядку переведення за його згодою на іншу роботу в органи прокуратури міста Києва.

Наказом Генеральної прокуратури України від 14.04.2014 №848к старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено на посаду начальника управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту міста Києва в порядку переведення з органів прокуратури Львівської області.

Наказом Генеральної прокуратури України від 25.06.2014 №1801к старшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту прокуратури міста Києва в порядку проведення до Генеральної прокуратури України.

Наказом Генеральної прокуратури України від 01.07.2014 №1212ц старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальником управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України.

Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №2493-ц старшого радника юстиції ОСОБА_1 на підставі ст. 15 Закону України «Про прокуратуру» та п. 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади» звільнено з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Підставою прийняття вказаного наказу була Довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 .

Із зазначеного наказу та вказаної довідки вбачається, що позивача звільнено з посади в силу займаної посади, а саме: у зв'язку із перебуванням його на посаді з 02.12.2010 по 22.02.2014 - заступника прокурора Львівської області.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції до 15.12.2017) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7 (далі - Закон №1682).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Як вже зазначалося, позивача звільнено з посади в силу самого лише факту зайняття посади на підставі вищезгаданих норм Закону України «Про очищення влади».

У взаємозв'язку з наведеним, слід зазначити наступне.

Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 1, стаття 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).

Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України).

Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац третій підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008).

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Під визначенням «принцип» (лат. principium - начало, основа) розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що частиною першою та другою статті першої Закону України "Про очищення влади" визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв'язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

Слід додати, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Відповідно до п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).

Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню.

Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (див, пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Любох проти Польщі»).

У проміжному Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Однак, під час розгляду справи в порядку виконання обов'язку, визначеного ч. 2 ст. 77 КАС України, з боку відповідача не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаних ним посад, а відтак та силу положень ст. 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.

Тобто, у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення у даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, а відтак, враховуючи крім іншого те, що займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення з підстав, у ньому зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Враховуючи наведене, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП), Законом України «Про прокуратуру», Законом України «Про очищення влади» в редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно статті 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року №1789-XII прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.

Відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади».

За визначенням частин першої, другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади», протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтями 2, 3 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Зокрема, пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням.

При цьому, положеннями пункту 8 частини першої наведеної статті передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року.

Отже, для посадових та службових осіб органів прокуратури України Закон України «Про очищення влади» виокремлює два критерії застосування визначеної частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» заборони: перебування на відповідній посаді сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (частина перша) та перебування на відповідній посаді у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення у цей період за власним бажанням (частина друга).

Відповідно до частин першої, четвертої, пункту 1 частини п'ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява).

Організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.

Згідно підпункту 1 пункту 14, пункту 15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка підлягає перевірці, на підставі відомостей, наявних в особовій справі такої особи, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві, щодо незастосування до неї заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону, на основі критеріїв, визначених пунктами 1-8 частини другої, пунктами 1 і 2 частини четвертої статті 3 Закону: заборони, яка застосовується до осіб, що обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 р. по 22 лютого 2014 р. та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: <…> керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури <…>.

У разі виявлення відповідальним структурним підрозділом відомостей щодо застосування до особи, яка підлягає перевірці, заборони, передбаченої пунктом 14 цього Порядку, керівник органу не пізніше ніж на третій день з дня виявлення таких відомостей приймає рішення про звільнення такої особи і в той самий день надсилає його копію до Мін'юсту в паперовій та електронній формі (скановану копію у форматі pdf) разом з відомостями про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою статті 1 Закону (прізвище, ім'я, по батькові, дата та місце народження, серія та номер паспорта громадянина України, ким і коли виданий, реєстраційний номер облікової картки платника податків, місце проживання, місце роботи, посада на час застосування положення Закону, інформація про критерій, на підставі якого застосовано заборону), в паперовій та електронній формі (у форматі Microsoft Word), які протягом трьох днів з дня їх надходження вносяться до Реєстру.

Відповідно до частини чотирнадцятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

Згідно пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади», впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

Отже, наведеними положеннями визначено, що звільнення осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади», проводиться за у зв'язку із виявленням відповідних відомостей про особу, за наслідками проведення перевірки на підставі відповідного висновку.

Водночас, Закон України «Про очищення влади» передбачає можливість звільнення без здійснення відповідної перевірки осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади» (пункт 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади») на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб.

Можливості звільнення осіб до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» без проведення перевірки на підставі лише відомостей, наявних в особових справах цих осіб, норми пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади» не передбачають.

Як вбачається з оскаржуваного наказу, позивача звільнено відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України (з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»).

Отже, підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування позивача на посаді заступника прокурора Львівської області з 02.12.2010 по 22.02.2014, а не висновок про результати перевірки.

Поряд з цим, суд зазначає, що відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.

Приписи ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» визначають, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

За правилами статті 4 згаданої Конвенції будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.

Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників не повинно допускати дискримінацію у праці.

Наведеними вище положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства суд вбачає підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.

Заборона перебування на посадах, визначених в ч. 1 ст. 3 Закону та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із основних принципів очищення влади, що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ч. 2 ст. 61 Конституції України

На переконання суду, приписи пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов'язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

При цьому, при застосуванні до особи положень Закону мало б бути з'ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.

В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість, суд зазначає, що без доведення вини у передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.

Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Аналогічна за змістом правова позиція щодо фактичної зворотної дії Закону України «Про очищення влади» всупереч положень ст. 58 Основного Закону України викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2019 року у справі № 826/3328/16.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно якої при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно якої конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, з викладених норм прямої дії Конституції України вбачається, що одним із принципів правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті «а» частини 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, та відповідно вже згаданих вище норм є частиною національного законодавства, вказує у статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14.02.2006 року № 57986/00 Європейський суд з прав людини постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів.

Згідно ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30.09.2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Беручи до уваги викладене вище, суд зазначає, що відповідачами під час розгляду даної справи не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення ОСОБА_3 будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Натомість оскаржуваний наказ від 23.10.2014 №2493-ц про звільнення позивача з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України, ґрунтується виключно на довідці про результати вивчення його особової справи, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

При цьому суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 року у справі «Полях та інші проти України», яке набрало остаточної чинності 24.02.2020 року, в якій суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

У даному рішенні Європейський Суд з прав людини вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.

Крім того, суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_2 .

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Європейський Суду з прав людини у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.

Викладене, у свою чергу, свідчить про те, що доводи відповідача про законність звільнення ОСОБА_1 на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України без врахування мети та принципів люстрації, визначених у ст. 2 наведеного Закону є необґрунтованим та безпідставним, порушують конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого відхиляються судом з вищевикладених підстав.

Беручи до уваги викладене вище, суд звертає увагу, що положення ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантують громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншого статусу, і без необґрунтованих обмежень… право і можливість допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. (Стаття 25 (c) Міжнародного пакту ООН про громадянські та політичні права(надалі Пакт)).

Комітет ООН з прав людини у Міркуваннях від 24 липня 2019 року (https://undocs.org/ru/CCPR/C/126/D/2670/2015)(Гінтарас Ягмінас проти Литви, повідомлення № 2670/2015)(надалі-Міркування) надав тлумачення положенням Пакту та зазначив, що пункт c) статті 25 Пакту надає право допускатись на загальних умовах рівності до державної служби та нагадав про свою судову практику(див., наприклад, Бандаранаяке проти Шри-Ланки (CCPR/C/93/D/1376/2005), пункт 7.1.) у відповідності з якою для забезпечення доступу на загальних умовах рівності не лише критерії, але і процедури, що застосовуються у відношенні призначення на посаду, просування по службі , тимчасового або повного відсторонення від посади, повинні бути об'єктивними та обґрунтованими. Процедура не є об'єктивною або обґрунтованою якщо вона не відповідає базовим вимогам процесуальної справедливості.

Комітет вважає також, що право на рівний доступ до державної служби включає право не бути свавільно звільненим з державної служби.

Комітет резюмував - звільнення автора, передбачене законом, де були відсутні гарантії захисту від свавілля, в поєднанні з процедурою, яка не могла дати автору реальну перспективу оскаржити підстави для його звільнення, не може розглядатись як обґрунтоване і відповідно розумне з точки зору переслідуваної законної цілі та вимоги співмірності.(п.8.5 Міркувань).

Таким чином, суд вважає, що звільнення позивача відбулось з порушенням пункт c) статті 25 Пакту.

З урахуванням наведеного суд приходить до переконання про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України №2493-ц від 23.10.2014, яким ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України наказом від 23.10.2014р., а тому він підлягає поновленню на вказаній посаді з 24.10.2014р.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі №821/4571/14.

Щодо вимог позивача стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13 кількість робочих днів з 24 жовтня 2014 року по 31 грудня 2014 року складає - 49 дні.

Відповідно до листа Мінсоцполітики від 07.06.2019 № 882/0/206-19, кількість робочих днів у 2015 році склала 250 днів, у 2016 - 251 день, у 2017 - 248 днів, у 2018 - 250 днів, у 2019 - 250 днів, що за цей період складає 1249 днів.

За період з 01 січня 2020 року кількість робочих днів, включаючи день прийняття рішення суду у даній справі складає 250 дні.

Відповідно загальна кількість робочих днів з дати, наступної за днем звільнення позивача по день прийняття рішення у справі складає: 49+1249+250 = 1548 днів вимушеного прогулу.

Так, згідно довідки Офісу Генерального прокурора від 10.09.2020 №21-1094зп за останні 2 календарні місяці роботи (серпень-вересень 2014 року), заробітна плата позивача становить 32309,84грн. (16531,20грн.+15778,64грн.). У той же час середньоденний розмір заробітної плати позивача складав 828,46грн. (32309,84грн./39 робочі дні).

Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв'язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати можуть провадитися, якщо це передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов'язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

Ухвалою суду від 05.11.2020 витребувано від Офісу Генерального прокурора довідку про заробітну плату ОСОБА_1 з урахуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України з урахуванням п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995р. за період з 24.10.2014 по сьогоднішній день.

26 листопада 2020 року представником відповідача подано клопотання про продовження строку виконання вимог ухвали суду від 05.11.2020.

Однак, станом на момент прийняття рішення у справі, відповідач доказів виконання вимог ухвали суду від 05.11.2020 не надав.

Так, судом встановлено, що в адміністративній справі №826/17601/14 рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.11.2019 було встановлено коефіцієнт підвищення тарифних ставок та посадових окладів по посаді - заступника начальника Головного управління міжнародно-правового співробітництва - начальника управління міжнародно-правової допомоги та екстрадиції Генеральної прокуратури України, що є аналогічною посадою, яку займав позивач - заступник начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальник управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України.

Таким чином, суд у даній справі застосовує коефіцієнт підвищення тарифних ставок та посадових окладів аналогічний, що й в адміністративній справі №826/17601/14.

Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, в період з 01 грудня 2015 року до 05 вересня 2017 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09.12.2015 № 1013 (з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012 № 505) відбулося підвищення розміру посадового окладу позивача 1,31.

Відповідно до п. 10 Порядок коефіцієнт підвищення тарифних ставок та посадових окладів розраховується наступним чином: 1085,29грн. / 828,46грн = 1,31.

Також постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 657 «Про внесення зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505» внесено зміни, в тому числі і до додатку 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 «посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур», яка вступила в силу 06.09.2017 року.

Відповідно до внесених змін до схеми посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур (додаток № 2) (затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505, відбулось підвищення розміру посадового окладу позивача 2,23.

Таким чином, відповідно до п. 10 Порядок коефіцієнт підвищення тарифних ставок та посадових окладів, з урахуванням змін, що вносилися 30 серпня 2017 р. до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури, розраховується наступним чином: 2420,20грн./1085,29грн = 2,23.

Отже, за період з 24.10.2014 (наступний день за датою звільнення позивача) по 30.11.2015 року (останній день в цьому періоді, що передував наступному підвищенню посадових окладів) середньоденний заробіток за час вимушеного прогулу розраховувався наступним чином 828,46грн. х 275 робочих дня (кількість робочих днів розраховано відповідно до листів Міністерства соціальної політики про розрахунки норм тривалості робочого часу на відповідний рік) = 227 826,50грн.

У той же час, за період з 01.12.2015 року по 05.09.2017 року (останній день в цьому періоді, що передував наступному підвищенню посадових окладів) середньоденний заробіток за час вимушеного прогулу розраховувався наступним чином 1085,29 грн. х 1.31 х 440 робочих дня (кількість робочих днів розраховано відповідно до листів Міністерства соціальної політики про розрахунки норм тривалості робочого часу на відповідні роки) = 625 561,15грн.

При цьому, за період з 06.09.2017 року по день прийняття рішення у справі (30.12.2020) середньоденний заробіток за час вимушеного прогулу розраховувався наступним чином 2420,20 грн. х 2.23 х 832 робочих дня (кількість робочих днів розраховано відповідно до листів Міністерства соціальної політики про розрахунки норм тривалості робочого часу на відповідні роки) = 4490337,28грн.

Таким чином, за вказаних вище обставин, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 становить 5 343 724,93грн. (227826,50+625561,15+4490337,28).

Вказана правова позиція щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого п. 10 постанови КМУ №100 від 08.02.1995р. також викладена в постанові Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №804/8042/17.

Згідно з п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 24.10.2014 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Оцінюючи наявність підстав для задоволення позовних вимог в іншій частині суд звертає увагу на наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону №1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення №1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.

Так, п. 9 вказаного положення передбачає, що держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з п. 4 Положення №1704/5 держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до п. 5 розділу ІІ Положення №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України «Про очищення влади» перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов'язання Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням норм ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд присуджує на користь позивача здійснені ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 73,08грн. з бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) від 23.10.2014р. №2493-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

Стягнути з Офісу Генеральної прокуратури (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року по 30 грудня 2020 року у розмірі 5 343 724,93грн. (п'ять мільйонів триста сорок три тисячі сімсот двадцять чотири гривні, 93 копійки).

Зобов'язати Офіс Генерального прокурора (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 101 648,40грн. (сто одна тисяча шістсот сорок вісім гривень, 40 копійок).

Присудити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) здійснені ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 73,08грн. з бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора (м. Київ, вул. Різницька, 13/15, 01011, код ЄДРПОУ 00034051).

Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Амельохін

Попередній документ

93926608

Наступний документ

93926610

Інформація про рішення:

№ рішення:	93926609
№ справи:	826/18055/14
Дата рішення:	30.12.2020
Дата публікації:	04.01.2021
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Адміністративне
Суд:	Окружний адміністративний суд міста Києва
Категорія справи:	Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них; проведення очищення влади (люстрації)

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Повернуто (28.05.2021)
Дата надходження:	17.05.2021
Предмет позову:	про скасування наказу від 23.10.2014, поновлення на посаді

Розклад засідань:

Минулі засідання (2)

06.04.2021 09:50	Шостий апеляційний адміністративний суд
13.04.2021 10:30	Шостий апеляційний адміністративний суд

Запланованих засідань немає