ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 грудня 2020 року м. Київ № 826/14220/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) клопотання представника відповідача про залишення позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, без розгляду,
установив:
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - ГУПФ України в м. Києві), в якій просить:
- визнати дії ГУПФ України в м. Києві щодо непроведення перерахунку пенсії відповідно до Закону України від 16.12.1993 №3723-ХІІ «Про державну службу» (далі - Закон №3723-ХІІ, Закон про державну службу 1993 року) із застосуванням 90% від суми 13135,05 грн, - протиправними;
- зобов'язати ГУПФ України в м. Києві провести перерахунок та виплату пенсії відповідно до Закону №3723-ХІІ із застосуванням 90% від суми 13135,05 грн, починаючи з моменту звернення із перерахунком, а саме з 20.05.2011.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив про порушення його права на соціальний захист та пенсійне забезпечення, оскільки положеннями статей 37, 37-1 Закону №3723-ХІІ не встановлено, що при призначенні чи при перерахунку пенсії державному службовцю пенсія обчислюється із заробітної плати, яка не перевищує межу максимальної величини суми, з якої роботодавець сплачує страхові внески до соціальних фондів. Також позивач вказав на те, що при перерахунку пенсії положення абзаців 3 та 4 пункту 13 ХV Прикінцевих положень Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо обмеження розміру пенсії не узгоджувалися з конституційними положеннями про гарантування права на соціальний захист, складовою якого є пенсійне забезпечення, які визнано неконституційними рішенням Конституційного Суду України від 11.05.2005 №8-рп/2005.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що позовні вимоги з 20.05.2011 до моменту, коли позивач дізнався про відмову у здійсненні перерахунку - 04.07.2018, підлягають залишенню без розгляду, з огляду на пропуск позивачем шестимісячного строку звернення до суду.
В свою чергу, представником позивача до суду подано клопотання про поновлення строку звернення до суду, мотивоване тим, що пенсія є основним джерелом існування пенсіонера, доходом та власністю, а відтак у соціальних спорах, пов'язаних з виплатою компенсаторної складової доходу та у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою інших складових доходу, та доходу в цілому, до якого належить пенсія, не може застосовуватися шестимісячний строк звернення до суду.
Суд, дослідивши матеріали справи, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, зазначає наступне.
Нормами статей 1, 3 та 8 Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю України; Україна є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 46 Основного Закону також встановлено, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до статей 22, 64 Конституції України право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов, не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Застосовуючи строки у зазначеній сфері, потрібно розрізняти право особи на соціальний захист та право особи на судовий захист. Право на соціальний захист особи реалізується відповідним суб'єктом владних повноважень, як правило, органом пенсійного фонду за зверненням такої особи з проханням надати певний статус та здійснити відповідні виплати. У випадку, якщо особа вважає, що існує спір у публічно-правовій сфері стосовно реалізації її права на соціальний захист, зумовлений протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, така особа може звернутися до адміністративного суду з позовом, що буде способом реалізації права на судовий захист.
Згідно з Конституцією України право особи на соціальний захист гарантується, в першу чергу, статтею 46, а право на судовий захист, зокрема, - статтями 55 та 124.
Строки у сфері соціального захисту застосовує відповідний суб'єкт владних повноважень або суд у випадку визнання рішення, дії чи бездіяльності відповідного суб'єкта протиправними та задоволення позову особи. У свою чергу, строк на звернення до суду застосовується виключно судом, як правило, на етапі прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню.
Суд також виходить з того, що у триваючих правовідносинах суб'єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) по відношенню до фізичної або юридичної особи. Прикладом таких правовідносин є правовідносини, що виникають у сфері реалізації права громадян на соціальний захист (пенсійне забезпечення, виплата заробітної плати тощо).
Важливо, що предметом позову в категорії справ стосовно соціального захисту є дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, пов'язані з соціальними виплатами, які можуть бути регулярними, періодичними, одноразовими, обмеженими в часі платежами, а тому строк на соціальний захист та строки звернення до суду залежать також від виду відповідного платежу як форми соціального захисту з боку держави.
Відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальний захист розпочинається з моменту отримання відповідним суб'єктом владних повноважень заяви особи, до якої додано пакет необхідних документів. У свою чергу, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення своїх прав, крім випадків, якщо інше прямо не передбачено законом.
З огляду на позицію Конституційного Суду України, що міститься у рішенні від 15.10.2013 у справі № 8-рп/2013 за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» і у рішенні від 15.10.2013 у справі № 9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, а також на підставі аналізу положення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» суд дійшов висновку, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення та основні обов'язки повинні визначатися виключно законом, які приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй Верховна Рада України може змінити закон лише виключно законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
Разом з тим, при застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді залишення позовної заяви без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права (права на перерахунок пенсії у визначеному законодавством порядку), легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.
Також слід зазначити, що процесуальний закон у частині визначення строків звернення до суду не містить особливостей стосовно спорів у сфері соціального захисту, зокрема, тих, що стосуються регулярних (щомісячних тощо) виплат, які держава в особі її уповноважених суб'єктів владних повноважень з власної вини протягом тривалого часу не виплачувала такій фізичній особі пенсію або виплачувала у неповному розмірі.
Так, суд враховує, що згідно з диспозицією частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата за минулий час без обмеження будь-яким строком передбачена у випадку, якщо нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію. Подібне правове регулювання встановлює й стаття 87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», якою передбачено, що суми пенсії, не одержані своєчасно з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Аналіз вищенаведених правових норм законодавства дає підстави для висновку, що обов'язковими елементами для їх застосування є встановлення факту наявності нарахованих сум пенсії, які не виплачені пенсіонеру за минулий час з вини органу, який призначає і виплачує пенсію. У цьому випадку пенсіонер матиме право на отримання таких сум пенсії без обмеження будь-яким строком і застосування строку звернення до адміністративного суду у такій ситуації суперечитиме встановленій законом правовій регламентації.
Водночас право на пенсію в Україні підпадає під сферу дії статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки за чинним законодавством України особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках системи пенсійного забезпечення в Україні та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити в отриманні пенсії доти, доки право на пенсію передбачено чинним законодавством України.
Таким чином, протиправна невиплата пенсії у належному розмірі або протиправне невідновлення виплати пенсії, яке сталося з вини держави в особі її компетентних органів (зокрема, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Пенсійного фонду України) може бути віднесене до триваючих правопорушень, оскільки суб'єкт владних повноважень - відповідний орган Пенсійного фонду України - протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) стосовно пенсіонера, чим порушує його/її право на соціальних захист - пенсійне забезпечення.
Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Отже, національне законодавство має тлумачитися таким чином, щоб результат тлумачення відповідав принципам справедливості, розумності та узгоджувався з положеннями Конвенції.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 (справа №815/1226/18).
Так, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 646/6250/17, в якій хоча предметом спору у є визнання протиправним припинення виплати пенсії пенсіонеру, який має статус внутрішньо переміщеної особи, що врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», та міститься правовий висновок щодо застосування судами положень статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», проте, в цій постанові також зазначено, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом з огляду на позицію Конституційного Суду України, що міститься у рішеннях від 15.10.2013 № 8-рп/2013 та № 9-рп/2013.
Враховуючи, що за результатами розгляду справи суд дійшов висновку про неправомірність дій ГУПФ України в м. Києві при перерахунку пенсії позивача, що є триваючим порушенням, а відтак з метою забезпечення права позивача на гарантований Конституцією України та міжнародними актами судовий захист суд вважає, що в даному випадку не може застосовуватися шестимісячний строк звернення до суду.
На підставі викладеного, керуючись статтями 121, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Клопотання представника відповідача про залишення позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, без розгляду, - залишити без задоволення.
Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та оскарженню не підлягає.
Суддя О.М. Чудак