30 грудня 2020 року ЛуцькСправа № 140/15453/20
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Андрусенко О. О.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач) про визнання протиправною бездіяльності у частині не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 22 серпня 2018 року із врахуванням базового місяця лютий 2008 року та в порядку, передбаченому Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, у розмірі 99231,48 грн.; зобов'язання нарахувати і виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.06.2016 по 22.08.2018 виходячи з розрахунку базового місяця - лютий 2008 року та в порядку, передбаченому Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, у розмірі 99231,48 грн., із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004; зобов'язання нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період із 01 січня 2016 року по 22 серпня 2018 року, з 23 серпня 2018 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 22.08.2018 звільнений з військової служби, виключений зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення, проте не був розрахований по грошовому забезпеченню у повному обсязі. Позивач вказує, що звернувся до відповідача з заявою стосовно повідомлення про проведення індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018, однак в/ч НОМЕР_1 відмовлено у її задоволенні. Для перевірки своєї позиції щодо застосування базового місяця лютий 2008 року, ОСОБА_1 звернувся до Львівського НДІСЕ. Висновком експерта від 25.08.2020 встановлено, що правова позиція стосовно застосування знайшла своє підтвердження у висновку, і сума не нарахованої та не виплаченої протиправно індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018 становить 99231,48 грн. Після отримання висновку експерта позивач звернувся до відповідача з заявою-претензією про здійснення нарахування індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018 із врахуванням базового місяця лютий 2008 року у розмірі 99231,48 грн. Позивач вважає відмови в/ч НОМЕР_1 у здійсненні нарахування та виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018 із застосуванням базового місяця лютий 2008 року у сумі 99231,48 грн. безпідставними та такими, які порушують права та інтереси ОСОБА_1 і є незаконними, так як суперечать вимогам законодавства.
Щодо нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, позивач вказує, що оскільки є підстави для нарахування та виплати індексації грошового забезпечення позивачу, то є усі обґрунтовані підстави для нарахування ти виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 02.11.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено учасникам справи строк для подання заяв по суті справи.
Відповідач у відзиві на позовну заяву вказує, що базовим місяцем при розрахунку індексу споживчих цін вважається місяць, у якому відбувається підвищення грошового забезпечення військовослужбовця за рахунок збільшення його постійних складових, отже базовий місяць став січень 2014 року. Крім того, представник відповідача просив не брати до уваги висновок експерта від 25.08.2020 за результатами проведення судово-економічної експертизи, так як не маючи інформації про нарахування та виплату грошового забезпечення та індексації, фіксованої індексації за попередні роки позивача нараховувати «віртуальні» суми індексації тільки керуючись довідкою про грошове забезпечення за 2016 рік не правильно. Базовий місяць згідно експертизи лютий 2008 рік встановлений не вірно, що може призвести до переплати бюджетних коштів. З наведених підстав представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити повністю.
У додаткових поясненнях від 08.12.2020 представник позивача додатково пояснив, що оскільки, підвищення посадових окладів осіб, які проходять службу в Збройних Силах України відбулося відповідно до вимог пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 №1294 Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, яким затверджено схеми посадових окладів військовослужбовців та курсантів навчальних закладів у розмірах згідно з додатками, яка набрала чинності у січні 2008 року, місяцем для обчислення належної індексації є лютий 2008 року, тобто наступний за місяцем, у якому було підвищено посадові оклади. Крім того, вказує, що посадовий оклад позивача встановлюється піднімається виключно постановою Кабінету Міністрів України, і таке підвищення перед його призначенням на посаду відбулось лише у січня 2008 року, і саме тому базовим місяцем є лютий 2008 року. Посилання на підняття грошового забезпечення відповідно до наказів Міністра оборони України є помилковим, оскільки ним не підвищувались саме посадові оклади, що є визначальним при здійсненні нарахування індексації грошового забезпечення.
Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується представником відповідача, ОСОБА_1 проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 .
Наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 22.08.2018 №167 ОСОБА_1 з 22.08.2018 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
04.08.2020 позивач звернувся до відповідача з заявою, у якій просив повідомити чи була йому виплачена при звільненні з військової служби індексація грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018, якщо ні, то просив забезпечити здійснення нарахування та виплату йому індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018.
Листом від 25.08.2020 №472 відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що для виплати індексації з січня 2016 року по лютий 2018 року фінансового ресурсу в Міністерстві оборони України не було. Фінансування на виплату індексації не здійснювалось та не нараховувалось. При цьому повідомив, що Порядок не передбачає механізм нарахування та виплати індексації за попередні роки.
Крім того, 03.08.2020 представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом, у якому, серед іншого, просив повідомити чи виплачувалась ОСОБА_1 індексація грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018.
На даний запит, в/ч НОМЕР_1 листом від 13.08.2020 №460 повідомила, що для виплати індексації з січня 2016 року по лютий 2018 року фінансового ресурсу в Міністерстві оборони України не було. Фінансування на виплату індексації не здійснювалось та не нараховувалось. При цьому повідомив, що Порядок не передбачає механізм нарахування та виплати індексації за попередні роки.
У свою чергу, 25.09.2020 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою-претензією, у якій просив забезпечити здійснення нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 29.08.2018 у розмірі 99231,48 грн., крім того, відшкодувати вартість проведеної судово-економічної експертизи на суму 1961,28 грн. та нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (а саме невиплату індексації грошового забезпечення) з 22.08.2018 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати індексації грошового забезпечення протиправною, позивач звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 року №2017-III (далі - Закон №2017-III) законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
Статтею 19 Закону №2017-III передбачено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до статті 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частини друга і третя статті 9 Закону № 2011-XII).
Закон України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.2001 року №1282-ХІІ (далі - Закон №1282-ХІІ) визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Як визначено статтею 1 Закону №1282-XII, індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
За приписами статті 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Статтею 4 Закону №1282-XII встановлено підстави для проведення індексації, зокрема, індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка. Законом України від 24.12.2015 року №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у частині першій статті 4 Закону №1282-XII цифри «101» замінено цифрами «103».
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Приписами частини другої статті 5 Закону №1282-XII передбачено, що підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.
Відповідно до статті 6 Закону №1282-XII у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з статтею 9 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.
Таким чином, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюються на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, визначаються Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078 (далі - Порядок №1078).
Як встановлено пунктом 1-1 Порядку №1078, підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.
Відповідно до пункту 4 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету (пункт 6 Порядку №1078).
Отже, на підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, покладається обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації.
Суд не погоджується з твердженнями відповідача про відсутність у Міноборони у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України з січня 2016 року по лютий 2018 року, як на підтвердження правомірності своїх дій по не виплаті позивачу індексації грошового забезпечення, оскільки невиплата індексації є обмеженням права позивача на оплату праці та не може залежати від наявності або відсутності фінансових ресурсів бюджету.
Положеннями Закону №1282-XII та Порядку №1078 визначено джерело коштів на проведення індексації. Разом з тим, виплата індексації не ставиться, вищевказаними нормативно-правовими актами, у залежність від надходження коштів до власника підприємства, установи, організації.
Як вбачається з матеріалів справи єдиною підставою для невиплати позивачу індексації грошового забезпечення стала відсутність коштів для виплати індексації грошового забезпечення. Однак, відповідачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів того, що у бюджеті відповідного рівня, з якого фінансується в/ч НОМЕР_1 , кошти на індексацію грошового забезпечення за вказаний період були відсутні.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.12.2018 року у справі №825/874/17.
Крім того, відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
При цьому, суд при розгляді даної справи враховує практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Таким чином, вказані відповідачем обставини не позбавляють його обов'язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку, а тому, відповідач протиправно не нараховував та не виплачував позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 22.08.2018 року включно. Враховуючи вищезазначене, позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Щодо встановлення для нарахування індексації грошового забезпечення базовий місяць лютий 2008 року, суд зазначає наступне.
Розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу і який виплачував йому грошове забезпечення. Саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення. При цьому, питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації у взаємозв'язку з розміром грошового забезпечення, що має виплачуватись позивачу, також належить до компетенції відповідача при нарахуванні та виплаті відповідних сум.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
Суд звертає увагу, що у даній правовій ситуації індексація ще не була нарахована та виплачена позивачеві.
Тобто, питання про те, який базовий місяць буде використаний відповідачем при нарахуванні індексації є передчасним, оскільки у цій частині права позивача ще не порушені.
Крім того, суд звертає увагу, що у зв'язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови №1013 від 09.12.2015, яка набрала чинності з 15.12.2015 та підлягала застосуванню з 01.12.2015, істотно змінився порядок індексації зарплати та інших доходів населення.
Серед іншого, внесеними змінами передбачено ряд новел в порядку проведення індексації грошових доходів населення. Зокрема, якщо раніше базовим місяцем вважався місяць, у якому відбулося підвищення мінімальної зарплати, пенсій, стипендій виплат із соціального страхування чи зростання грошових доходів населення без перегляду їх мінімальних розмірів (за рахунок постійних складових зарплати), то після прийняття Постанови № 1013 від 09.12.2015 місяцем підвищення став місяць, у якому відбулося підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного грошового утримання, стипендій, виплат із соціального страхування (пункт 5 Порядку № 1078). Крім того, якщо раніше базовий місяць (місяць підвищення) визначався в разі коли зросла зарплата внаслідок підвищення тарифної ставки (окладу) або за рахунок будь-якої постійної складової зарплати, то після внесення змін - тільки в разі, якщо підвищена тарифна ставка (оклад).
В редакції Постанови № 1013 від 09.12.2015 пункт 5 Порядку № 1078 викладено у такій редакції: «У разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу…».
За таких обставин, у даному випадку повноваження щодо обрахунку індексації, в тому числі, щодо визначення базового місяця для такого нарахування, у відповідності до положень Порядку № 1078 та Закону № 1282-XII, покладається на відповідача, а тому, підстави для зобов'язання останнього здійснити розрахунок індексації позивача з урахуванням базового місяця «лютий 2008 року» відсутні.
Аналогічні правова позиції викладена у постанові Верховного Суду від 15.10.2020 у справі №240/11882/19.
Також не підлягає задоволенню вимога позивача про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 22.08.2018 у сумі 99231,48 грн., що розрахована на підставі висновку експерта №5642 від 25.08.2020, оскільки, як уже було вказано судом, нарахування сум індексації грошового забезпечення є виключними дискреційними повноваженнями відповідача.
Суд зазначає, що нарахування індексації належить до безпосередніх повноважень відповідача як роботодавця та оскільки така індексація позивачу не нараховувалася, суд позбавлений можливості стягнути на користь позивача її суму.
Розрахунок індексації грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу, і який виплачував йому грошове забезпечення. Саме на відповідача за наявності законних підстав покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення.
Таким чином, визначення розміру індексації грошового забезпечення, який підлягає виплаті на користь позивача належить до компетенції відповідача і суд не має повноважень здійснювати її розрахунок до моменту його проведення відповідачем. Суд наділений лише повноваженнями перевірити правильність такого розрахунку у контексті застосування нормативно-правових приписів, що регулюють спірні правовідносини.
Враховуючи те, що на даний час нарахування та виплата на користь позивача індексації грошового забезпечення не здійснювалося, суд вважає, що відсутні порушені права позивача щодо правильного нарахування на його користь відповідачем індексації грошового забезпечення, які підлягають захисту в судовому порядку, а відтак суд не бере до уваги висновок експерта №5642 від 25.08.2020 щодо суми індексації яка підлягає стягненню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, суд зазначає наступне.
Так, 31.05.2017 року Кабінет Міністрів України посилив соціальний захист військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового та начальницького складу, які звільняються зі служби, а також членів їх сімей та вніс зміни до Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2017 року №375 «Про внесення змін до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових нагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового та начальницького складу державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, а також особам звільненим зі служби, для відшкодування утриманих сум ПДФО з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Пунктом 3 цього Порядку передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Пункти 4 та 5 Порядку № 44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Таким чином, суд погоджується з позивачем, що нарахування та виплату індексації грошового забезпечення слід проводити з врахуванням пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Вирішуючи вимоги позивача щодо зобов'язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату індексації грошового забезпечення за період із 01.01.2016 по 22.08.2018, з 23.08.2018 по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004 суд зазначає наступне.
Згідно із частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Згідно з статтею 117 цього Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суд зазначає, що непоширення норм КЗпП України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, індексації грошового забезпечення, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Така правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №807/3664/14.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної, зокрема, у постанові від 21.03.2017 у справі № 826/5111/15, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом з тим, суд вказує на те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
У даному випадку вимога позивача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні по день фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення це вимога, яка є передчасною і адресована на майбутнє, оскільки правопорушення є триваючим, а позивач може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким буде день фактичного розрахунку. Крім того, суд звертає увагу, що стаття 117 КЗпП України зобов'язує суд саме стягнути на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні (а не зобов'язати нарахувати та виплатити, як про це просить позивач).
Таким чином, оскільки остаточний розрахунок при звільненні ще не проведений, то суд позбавлений можливості стягнути на користь позивача середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні, а тому вказані вимоги, на думку суду є передчасними та до задоволення не підлягають.
На користь даного висновку свідчить і неодноразово висловлена правова позиція Верховного Суду у справах щодо аналогічного предмета спору.
Так, при задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Дана правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 24.10.2011 року у справі № 6-39цс11 та у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13, а також постанові Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18) про необхідність прийняття до уваги таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18, від 24.07.2019 по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019 у справі № 662/1626/17, від 17.01.2019 по справі № 2-1579/11.
Таким чином, оскільки на час розгляду справи судом, відповідачем не виплачена індексація грошового забезпечення, то для стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а саме невиплату індексації грошового забезпечення, до такого розрахунку неможливо правильно визначити суму середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того, не підлягає і задоволенню позовна вимога про стягнення разом із стягненням середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44, оскільки середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні не передбачене в структурі грошового забезпечення, а є санкцією, мірою відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок при звільненні працівника (військовослужбовця), відтак не є виплатою у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Таким чином, позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії підлягає до часткового задоволення.
Щодо відшкодування судових витрат пов'язаних з проведенням судово-економічної експертизи у розмірі 1961,30 грн., суд зазначає наступне.
Приписами частини першої статті 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи (частина третя статті 132 КАС України).
Відповідно до частини п'ятої статті 137 КАС України розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, перекладача чи експерта встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Однак, враховуючи те, що судом висновок експерта №5642 від 25.08.2020 не брався до уваги і у стягненні визначеної експертом суми суд відмовляє, витрати пов'язані з проведенням експертизи не підлягають відшкодуванню позивачу. Суд враховує, що висновок експерта в цій справі не оцінювався як доказ, оскільки суд дійшов висновку про передчасність вимог позивача про стягнення з відповідача конкретних сум коштів, тому витрати представника позивача на проведення судово-економічної експертизи покладаються на нього.
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на професійну правову допомогу в сумі 3000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас частинами четвертою, п'ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання правової допомоги №ДА-32 від 31.07.2020, додаткової угоди №2 від 31.07.2020, акту прийому-передачі виконаних робіт №2 від 23.10.2020, квитанції від 28.08.2020 0.0.1817507928.1) позивач сплатив адвокату Матяшуку В. К. кошти в загальній сумі 3000,00 грн. на оплату правової допомоги, яка відповідно до акту прийому-передачі виконаних робіт №2 від 23.10.2020 складається з: складання проекту заяви командиру військової частини про здійснення виплати індексації грошового забезпечення - 500,00 грн.; складання та скерування адвокатського запиту - 500,00 грн.; підготовка заяви на проведення судової експертизи - 500,00 грн.; підготовка заяви-претензії до військової частини - 500,00 грн.; підготовка проекту та складання позовної заяви - 1500,00 грн.; усього - 3000,00 грн.
Суд вказує, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.
Крім того, враховуючи вимоги статей 134, 139 КАС України під час вирішення питання про розподіл судових витрат, суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами сьомою-дев'ятою статті 139 КАС України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19.
Таким чином, з наведеної правової позиції слідує, що суд вправі зменшити розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката і з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами сьомою-дев'ятою статті 139 КАС України, з урахуванням конкретних обставин справи та з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
На думку суду, заявлена сума витрат на правову допомогу є завищеною, а тому, суд, враховуючи предмет спору та виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п'ятою статті 134, частиною дев'ятою статті 139 КАС України вважає, що на користь позивача необхідно стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1500,00 грн., що становить вартість послуг із підготовки проекту та складання позовної заяви.
При цьому, суд зазначає, що складання проекту заяви командиру військової частини про здійснення виплати індексації грошового забезпечення, складання та скерування адвокатського запиту, підготовка заяви на проведення судової експертизи, підготовка заяви-претензії до військової частини, включається до витрат пов'язаних зі складанням адміністративного позову, охоплюються загальною діяльністю адвоката та мають на меті складання позовної заяви і подання її до суду, а тому дані витрати повинен понести позивач.
Крім того, суд враховує відомості з Єдиного державного реєстру судових рішень, за даними яких мають місце оприлюднення численних судових рішень судів різних інстанцій з аналогічного предмету спору та аналогічні мотивам тим, що наведені у адміністративному позові позивача, що спрощувало роботу адвоката при підготовці даного адміністративного позову. Більше того, адвокат Матяшук В. К., з яким позивач уклав договір про надання правової допомоги, представляє інтереси багатьох військовослужбовців по аналогічних справах, що, на думку суду, свідчить про те, що підготовка позову у цій справі не вимагала від адвоката значного обсягу юридичної та технічної роботи.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що заявлений представником позивача до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним зі складністю справи та непропорційним до предмета спору, а тому підлягає зменшенню до 1500,00 грн., що, на думку суду, відповідатиме вимогам розумності та співмірності.
Керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 257, 262 КАС України, на підставі Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 22 серпня 2018 року включно.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код, ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 22 серпня 2018 року включно відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15 січня 2004 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код, ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) витрати на правову допомогу в сумі 1500,00 грн. (одна тисяча п'ятсот грн. 00 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя О. О. Андрусенко