30 грудня 2020 року ЛуцькСправа № 140/14927/20
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Андрусенко О. О.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області про визнання протиправними та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася в суд з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Волинській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Волинській області, відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу від 24.09.2020 №3-6225/15-20-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою; зобов'язання затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 1,8073 га, кадастровий номер 0725583900:04:001:2720 із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність орієнтовною площею 2,00 га, що знаходиться на території Овлочинської сільської ради Турійського району Волинської області. Позивач вказує, що звернулась до сертифікованого фізичної особи-підприємця для розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, у свою чергу розроблений проект отримав екстериторіальний висновок експерта про погодження даного проекту. Крім того, 01.07.2020 зазначена земельна ділянка була зареєстрована в Державному земельному кадастрі та присвоєно кадастровий номер 0725583900:04:001:2720. ОСОБА_1 звернулась до ГУ Держгеокадастру у Волинській області із заявою про затвердження проекту землеустрою, однак наказом від 24.09.2020 відповідачем було відмовлено у затвердженні проекту землеустрою з підстав: кадастровий план не відповідає вимогам статті 34 Закону України «Про державний земельний кадастр».
З даним наказом позивач не погоджується та вважає його протиправним, оскільки відповідно до положень частини дев'ятої статті 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) відповідач після отримання погодженого проекту землеустрою зобов'язаний був прийняти наказ про затвердження проекту землеустрою та надання земельної ділянки у власність, а не відмовляти у такому затвердженні та наданні земельної ділянки у власність. З огляду на те, що наданий позивачем проект землеустрою погоджений у встановленому законодавством порядку та земельній ділянці присвоєний кадастровий номер і вона внесена до Державного земельного кадастру, у відповідача відсутні дискреційні повноваження щодо прийняття іншого рішення ніж про затвердження проекту землеустрою. Крім того, вказує, що перевірка проекту землеустрою на відповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації здійснюється на етапі його погодження.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 02.11.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача з доводами, викладеними у позовній заяві не погоджується, оскільки наказом ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24.09.2020 відмовлено у затверджені документації із землеустрою з посиланням на те, що кадастровий план земельної ділянки не відповідає вимогам статті 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр», а тому дії відповідача відповідають вимогам законодавства, а відтак є правомірні та обґрунтовані. Разом з тим, представник відповідача вказує, що суд не вправі приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції цих органів, а тому задоволення позовної вимоги про зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Волинській області прийняти відповідне рішення з питання, віднесеного законодавством до його повноваження, є грубим порушенням вимог статті 6 Конституції України. Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем. А тому позовна вимога про зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Волинській області прийняте відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність не підлягає до задоволення. З наведених підстав представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити повністю.
Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що наказом ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 06.04.2020 ОСОБА_1 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населених пунктів Овлочинської сільської ради Турійського району. Орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, за цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
У свою чергу, наказом ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24.09.2020 позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої за межами населених пунктів Овлочинської сільської ради Турійського району, розмір земельної ділянки 1,8073 га, кадастровий номер 0725583900:04:001:2720, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства та наданні цієї земельної ділянки у власність з таких підстав: кадастровий план земельної ділянки не відповідає вимогам статті 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр».
Вважаючи наказ відповідача від 24.09.2020 протиправним, позивач звернулась в суд з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель регулюються, зокрема, Земельним кодексом України (далі - ЗК України) та Законом України «Про землеустрій».
Частиною першою статті 3 ЗК України встановлено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Частинами першою та третьою статті 22 ЗК України передбачено, що землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Відповідно до пункту «б» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.
Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Пунктом «в» частини третьої статті 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
За правилами пункту «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно із частиною сьомою статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
За приписами частини дев'ятої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Системний аналіз наведених норм права дає можливість дійти висновку, що законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу безоплатної передачі земельних ділянок державної та комунальної власності у власність громадян, а саме:
1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;
2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);
3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;
4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;
5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов'язаний прийняти відповідне рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або рішення про відмову передання земельної ділянки у власність чи залишення клопотання без розгляду.
При цьому, з вищенаведених норм ЗК України вбачається, що єдиною підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише те, що проект землеустрою не погоджено в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України, а також відсутність обов'язкової державної експертизи у визначених законом випадках та відомостей щодо державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.
Жодних інших правових підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою після його погодження в порядку статті 186-1 ЗК України, норми статті 118 ЗК України не містять. При цьому, перевірка на відповідність проекту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проекту.
Вказані висновки щодо застосування норм права викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30.10.2018 у справі № 820/4852/17, та враховуються при вирішенні цієї справи.
Як вбачається з матеріалів справи, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 розробив проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства за межами населених пунктів на території Овлочинської сільської ради Турійського району. Вказаний проект погоджено згідно з висновком про розгляд документації із землеустрою №7943/82-20 від 24.06.2020 експерта державної експертизи Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області Сапігою Т. А. Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0710110002020 від 01.07.2020, на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок від 25.06.2020, зареєстровано земельну ділянку сільськогосподарського призначення, кадастровий номер 0725583900:04:001:2720, площею 1,8073 га, місце розташування: Волинська область, Турійський район, Овлочинська сільська рада. При цьому, суд звертає увагу, що висновок про розгляд документації із землеустрою складено експертом Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області, а земельну ділянку було зареєстровано Відділом у Турійському районі Головного управління Держгеокадастру у Волинській області.
Разом з тим, оскаржуваний наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24.09.2020 №3-6225/15-20-СГ «Про відмову у затвердженні документації із землеустрою» прийнятий лише з тієї підстави, що кадастровий план земельної ділянки не відповідає вимогам статті 34 Закону України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 № 3613-VI (далі - Закон № 3613-VI).
Водночас, за приписами частин першої - четвертої статті 34 Закону № 3613-VI на кадастровому плані земельної ділянки відображаються: площа земельної ділянки; зовнішні межі земельної ділянки (із зазначенням суміжних земельних ділянок, їх власників, користувачів суміжних земельних ділянок державної чи комунальної власності); координати поворотних точок земельної ділянки; лінійні проміри між поворотними точками меж земельної ділянки; кадастровий номер земельної ділянки; кадастрові номери суміжних земельних ділянок (за наявності); межі земельних угідь; межі частин земельних ділянок, на які поширюється дія обмежень у використанні земельних ділянок, права суборенди, сервітуту; контури об'єктів нерухомого майна, розташованих на земельній ділянці. Таблиці із зазначенням координат усіх поворотних точок меж земельної ділянки, переліку земельних угідь, їх площ, відомостей про цільове призначення земельної ділянки та розробника документації із землеустрою на земельну ділянку є невід'ємною частиною кадастрового плану земельної ділянки. Кадастровий план земельної ділянки складається при формуванні земельної ділянки у паперовій та електронній (цифровій) формі. Порядок складання та затвердження вимог до оформлення кадастрових планів земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України. У разі зміни відомостей, передбачених частиною першою цієї статті, власнику (користувачу) земельної ділянки за його заявою Державний кадастровий реєстратор видає Витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, складовою частиною якого є кадастровий план, що містить внесені відомості.
Суд звертає увагу, що ні в оскаржуваному наказі від 24.09.2020 №3-6225/15-20-СГ «Про відмову у затвердженні документації із землеустрою», ні у відзиві на позов відповідач не зазначив, у чому саме полягає невідповідність кадастрового плану земельної ділянки вимогам статті 34 Закону №3613-VI, які конкретні приписи статті 34 вказаного Закону є порушеними.
На думку суду, наказ ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24.09.2020 №3-6225/15-20-СГ «Про відмову у затверджені документації із землеустрою» не містить законодавчо визначених підстав для відмови у затвердженні проекту землеустрою.
Таким чином, з урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, позовні вимоги про визнання протиправним та скасування зазначеного наказу належить задовольнити.
У свою чергу, вирішуючи позовні вимоги про зобов'язання відповідача затвердити проект землеустрою, суд дійшов висновку про необхідність їх часткового задоволення, з огляду на наступне.
Згідно із частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб'єкта владних повноважень відсутнє, а під ними необхідно розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
В матеріалах справи відсутні достатні докази, які б свідчили про відсутність можливості та наміру суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення з урахуванням позиції суду про те, що викладені у оскаржуваному рішенні відповідача мотиви не є підставою для відмови у затвердженні проекту землеустрою.
На думку суду, належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є саме зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про затвердження документації із землеустрою, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. При цьому, суд також врахував спосіб захисту порушеного права, визначений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30.10.2018 у справі № 820/4852/17.
Крім того, відповідно до вимог статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача належить стягнути судові витрати у розмірі 840,80 грн., сплачені згідно з квитанцією від 10.10.2020 номер платежу 1010596047 (а. с. 2).
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 1000,00 грн. суд зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас частинами четвертою, п'ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Як вбачається із доданих письмових доказів (договору про надання правової допомоги №006 від 24.09.2020, рахунку від 01.10.2020, прибуткового касового ордеру №14 від 01.10.2020, акту про прийняття-передачу наданих послуг від 01.10.2020, позивач сплатила адвокату Котовичу Б. В. кошти в загальній сумі 1000,00 грн. на оплату правової допомоги, яка відповідно до акту про прийняття-передачі наданих послуг від 01.10.2020 складається з: усної консультації (1 год.) 200,00 грн. та підготовки, написання та подання позовної заяви (4 год.) 800,00 грн.
Суд вказує, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
У свою чергу, суд звертає увагу, що відповідач не заперечив проти задоволення клопотання про відшкодування витрат на правову допомогу.
Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, та предмет спору, значення справи для сторін та конкретні обставини справи, суд вважає за необхідне присудити на користь позивача витрати на правову допомогу, понесені у зв'язку з наданням адвокатом послуг у сумі 1000,00 грн.
Отже, враховуючи вищевикладене, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути на користь позивача судовий збір у розмірі 840,80 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 1000,00 грн.
Керуючись статтями 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі Земельного кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 24 вересня 2020 року №3-6225/15-20-СГ «Про відмову у затвердженні документації із землеустрою».
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Волинській області повторно, у встановленому законодавством порядку, розглянути заяву ОСОБА_1 про затвердження документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої за межами населених пунктів Овлочинської сільської ради Турійського району, розмір земельної ділянки 1,8073 га, кадастровий номер 0725583900:04:001:2720, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Волинській області (43021, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Винниченка, 67, код ЄДРПОУ 39767861) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок грн. 80 коп.) та витрати на правову допомогу у розмірі 1000,00 грн. (одна тисяча грн. 00 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя О. О. Андрусенко