Ухвала
Іменем України
28 грудня 2020 року
м. Київ
Справа № 528/994/18
Провадження № 51-5588 ск 20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Пирятинського районного суду Полтавської області від 10 січня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 15 вересня 2020 щодо нього,
встановив:
За вироком Пирятинського районного суду Полтавської області від 10 січня 2019 року
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Іванівка Синельниківського району Дніпропетровської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого:
1) вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 17 вересня 1975 року за ч. 2 ст. 81 КК України (1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Звільненого 03 липня 1979 року по відбуттю строку покарання;
2) вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 05 червня 1981 року за ч. 2 ст. 81, ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 215-3 КК України (1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією майна.
3) вироком Микитівського районного суду м. Горлівка від 05 червня 1984 року за ч. 1 ст. 183-3 КК України (1960 року) до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 9 місяців. Звільненого 15 лютого 1989 року по відбуттю строку покарання;
4) вироком Червоноармійського міського суду Кримської області від 14 лютого 1991 року за ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 145, ч. 2 ст. 215-3 КК України (1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією майна. Звільненого 12 травня 1994 року по відбуттю строку покарання;
5) вироком Рубіжанського міського суду Луганської області від 01 березня 1996 року за ст. 86-1 КК України (1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років;
6) вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 24 березня 1997 року за ст. 86-1, ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК України (1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 11 років;
7) вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 01 березня 2005 року за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Звільненого 13 лютого 2007 року умовно-достроково з невідбутим строком покарання 11 місяців 25 днів;
8) вироком Лисичанського міського суду Луганської області від 29 січня 2009 року за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 125 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. Звільненого 22 січня 2016 року по відбуттю строку покарання.
засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк3 роки;
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів у провадженні.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку суду першої інстанції, ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він 24 липня 2018 року близько 02 год, перебуваючи на території Привокзального ринку по вул. Магістральна в м. Гребінка Полтавської області, діючи умисно, з корисливих мотивів, шляхом злому навісного замка, проник до торгового контейнеру АДРЕСА_2 , звідки таємно викрав майно, що належить ОСОБА_5 , чим спричинив потерпілій матеріальну шкоду на загальну суму 770, 66 грн.
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання та його особи внаслідок суворості, просить судові рішення щодо нього скасувати і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. Обґрунтовуючи вимоги скарги, засуджений вважає, що суд неправильно кваліфікував його дії за ч. 3 ст. 185 КК України, оскільки він не проникав до приміщення, а взяв велосипед, який стояв біля огорожі. Вказує, що судовий розгляд проведено в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України без дослідження доказів, чим істотно порушено вимоги кримінального процесуального закону. Вважає, що з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, даних про його особу та стан здоров'я, покарання, яке йому призначено є занадто суворим. Вказує, що апеляційний суд, у порушення вимог ст. 419 КПК України, залишаючи його апеляційну скаргу без задоволення, не перевірив належним чином її доводів та не навів мотивів для їх спростування.
Перевіривши доводи касаційної скарги засудженого та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів вважає, що підстав для відкриття касаційного провадження з мотивів, наведених у скарзі, не вбачається з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженням лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Зі змісту касаційної скарги засудженого вбачається, що він заперечує правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження, що на його думку потягло неправильну кваліфікацію його дій ч. 3 ст. 185 КК України, тоді як перевірка зазначених обставин в силу ст. 433 КПК України до повноважень суду касаційної інстанції законом не віднесена.
Разом з тим, як убачається зі змісту вироку суду першої інстанції, у судовому засіданні ОСОБА_4 , не оспорював фактичні обставини справи, свою вину у вчинені кримінального правопорушення визнав повністю, щиро розкаявся у вчиненому та погодився на розгляд справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України.
Суд переконавшись у правильності розуміння засудженим змісту обвинувачення, у добровільності його позиції, роз'яснив засудженому, що він буде позбавлений права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Переконавшись у добровільності позиції засудженого, заслухавши думку учасників судового провадження, які не заперечували проти викладених в обвинувальному акті обставин суд, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 349 КПК України визнав недоцільним дослідження в судовому засіданні доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорювалися та, провівши допит засудженого, який підтвердив всі обставини, вчиненого ним злочину, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України.
За встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження дії засудженого ОСОБА_4 за ч. 3 ст. 185 КК Україникваліфіковані правильно, а доводи засудженого на протилежне, колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими.
Крім того, з підстав недотримання судом передбаченої ст. 349 КПК України процедури визначення доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження вирок суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувався.
Що стосується доводів засудженого про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості, то вони на думку колегії суддів є безпідставними.
Як убачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, судом першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_4 дотримано вимог статей 50, 65 КК України. Обґрунтовуючи висновок щодо виду і міри покарання ОСОБА_4 , суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчиненого засудженим кримінального правопорушення, яке згідно ст. 12 КК України, відноситься до категорії тяжких злочинів, особу засудженого, який раніше неодноразово судимий за корисливі злочини, постійного місця проживання не має, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, офіційно не працює. Обставиною, що пом'якшує покарання суд визнав щире каяття у вчиненому та наявність обставин, що обтяжують покарання - вчинення злочину повторно та рецидив злочинів.
Крім того, приймаючи рішення про міру покарання суд врахував висновок досудової доповіді, відповідно до якого, на підставі інформації, що характеризує особу обвинуваченого, його спосіб життя, історію правопорушень, а також високу ймовірність вчинення повторного правопорушення, орган пробації зазначив, що виправлення засудженого без позбавлення або обмеження волі на певний строк може становити високу небезпеку для суспільства. При цьому, застосування соціально-виховних заходів, що необхідні для виправлення та запобігання вчиненню повторних кримінальних правопорушень, неможливо здійснювати без цілодобового нагляду та контролю в умовах ізоляції.
Враховуючи зазначене, суд дійшов обґрунтованого висновку про призначення ОСОБА_4 покарання у виді позбавлення волі в мінімальному розмірі, передбаченому санкцією ч. 3 ст. 185 КК України.
Як убачається зі змісту ухвали апеляційного суду, не погоджуючись із вироком суду першої інстанції ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, у якій, не оспорюючи встановлені судом фактичні обставини справи, правильність кваліфікацію його дій за ч. 3 ст.185 КК України, вважав вирок суду незаконним, зокрема, у зв'язку з невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особи внаслідок суворості та ставив питання щодо застосуванням до нього ст. 69 КК України та звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.
Розглядаючи апеляційну скаргу засудженого суд проаналізував наведені в ній доводи та дав на них вичерпні відповіді, залишаючи її без задоволення, апеляційний суд не знайшов підстав для застосування до засудженого положень, передбачених статтями 69, 75 КК Українита вказав в ухвалі достатні підстави, через які визнав апеляційну скаргу необґрунтованою. Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Колегія суддів погоджується із наведеними у в ухвалі висновками щодо законності та вмотивованість вироку суду першої інстанції щодо виду і розміру призначеного засудженому покарання та вважає, що таке покарання є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів і підстав для застосування до засудженого положень статей 69, 75 КК Українине вбачає.
Суд касаційної інстанції, відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Отже, обґрунтування касаційної скарги засудженого не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а зі змісту скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для її задоволення немає, тому колегія суддів касаційного суду вважає, що у відкритті касаційного провадження засудженому необхідно відмовити.
На підставі викладеного та керуючись положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Пирятинського районного суду Полтавської області від 10 січня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 15 вересня 2020 щодо нього.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3