Постанова
Іменем України
28 грудня 2020 року
місто Київ
справа № 357/10425/18
провадження № 61-11922св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2019 року у складі судді Кошель Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепа О. В., Іванченко М. М.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква (далі - КЕВ, Відділ) звернувся до суду з позовом, у якому просив виселити відповідачів з кімнати АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позову посилався на те, що на балансі КЕВ перебуває гуртожиток за адресою: АДРЕСА_2 . На підставі спеціального ордера на житлове приміщення у гуртожитку від 07 квітня 2014 року № 85 ОСОБА_1 надано право на вселення до кімнати № 7 а цього гуртожитку разом з дочкою ОСОБА_2 .
Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 13 березня 2018 року № 58 солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 звільнено наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по особовому складу) від 13 березня 2018 року № 49-РС з військової служби в запас через службову невідповідність та виключено її із списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 .
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідачі заперечень на позов не надали.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ОСОБА_1 з 17 серпня 2018 року на підставі наказу від 16 серпня 2018 року № 117 працює в Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» (НВМКЦ «ГВКГ») на посаді молодшої медичної сестри хірургічного відділення клініки (амбулаторної допомоги), тому відсутні підстави для виселення відповідачів.
ОСОБА_1 разом з дочкою ОСОБА_2 вселилася до кімнати 7 а гуртожитку за адресою: АДРЕСА_3 , на законних підставах, тривалий час користувалася цим житлом, перебуває на квартирному обліку та станом на час вселення була військовослужбовцем, яка проходила службу у Збройних Силах України, тому право користування відповідачів зазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). При цьому виселення відповідачів із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у червні 2019 року, КЕВ просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що суди неналежним чином застосували норми матеріального права, не врахували, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби, і гуртожиток, у якому на цей час проживають відповідачі, є житловим фондом позивача та не має стосунку до НВМКЦ «ГВКГ».
Крім того, відповідач ОСОБА_1 має вислугу менше ніж 10 років, а тому підлягала виселенню без надання іншого житлового приміщення.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу не надходили.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2019 року відкрито касаційне провадження.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на балансі КЕВ перебуває гуртожиток за адресою: АДРЕСА_2 .
На підставі спеціального ордера на житлове приміщення в гуртожитку від 07 квітня 2014 року № 85 ОСОБА_1 надано право на вселення разом з дочкою ОСОБА_2 до кімнати АДРЕСА_4 .
Згідно з наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 13 березня 2018 року № 58 солдата військової служби за контрактом ОСОБА_1 звільнено з військової служби в запас через службову невідповідність, виключено із списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 (а. с. 9).
Відповідно до довідки від 23 січня 2014 року № 20 відділу обліку та розподілу житла Виконавчого комітету Білоцерківської міської ради Київської області Гирявець Н. О. перебуває на квартирному обліку у міськвиконкомі з 13 листопада 2007 року.
З 17 серпня 2018 року на підставі наказу від 16 серпня 2018 року № 117 ОСОБА_1 працює в НВМКЦ «ГВКГ».
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Конституція України в частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
У пункті 5.2 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року № 737 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 січня 2012 року за № 24/20337 (далі - Інструкція), визначено, що жила площа в гуртожитках надається військовослужбовцям на час проходження служби в цьому населеному пункті рішенням КЕВ (КЕЧ) району за клопотанням командира військової частини.
Згідно з пунктом 5.10 Інструкції особа, яка звільнена з військової служби і має вислугу менше ніж 10 років у календарному обчисленні, підлягає виселенню з гуртожитку з усіма членами сім'ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством. У разі якщо особа, звільнена з військової служби, не перебуває на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов у ЗС України, вона підлягає виселенню з гуртожитку з усіма членами сім'ї, які з нею проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством, незалежно від кількості вислуги років у календарному обчисленні. Працівник, який звільнений з роботи і має стаж роботи менше ніж 10 років, підлягає виселенню з гуртожитку з усіма членами сім'ї, які з ним проживають, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім'ї військовослужбовця чи працівника, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 Житлового кодексу Української РСР.
Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК Української РСР).
За правилами частин першої-третьої статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
У пункті 5.12 Інструкції також передбачено, що не можуть бути виселені з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення особи, зазначені у статті 125 Житлового кодексу Української РСР.
Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:
- осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків;
- осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;
- осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;
- осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;
- пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;
- одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
За змістом статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Верховний Суд погоджується з доводами судів першої та апеляційної інстанцій, що розгляд цієї справи повинен відбуватися із застосуванням практики Європейського суду з прав людини, зокрема викладеної у рішенні у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», в якому сформульовані загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.
Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем» («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Установивши, що ОСОБА_1 разом із неповнолітньою дочкою вселилася в кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордера, постійно проживає у ньому та зареєстрована за його адресою, не мала іншого житла на момент подання позову про виселення, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що відповідачі мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є їх єдиним «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.
Той факт, що відповідно до пункту 5.2 Інструкції гуртожитки призначаються для тимчасового проживання, не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідачів у формі такого втручання держави як виселення їх з кімнати в гуртожитку.
У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на зазначене, справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями Конвенції, ЖК Української РСР та відповідної практики Європейського суду з прав людини.
Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідачів з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.
«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.
За змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання в право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Позивач не аргументував ані легітимну мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, ані співмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16 (провадження
№ 61-575св18), у постанові від 18 грудня 2019 року у справі № 161/19420/17 (провадження № 61-45428св18).
Ураховуючи викладене, правильними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій справі.
Крім того, як встановили суди, ОСОБА_1 з 17 серпня 2018 року на підставі наказу від 16 серпня 2018 року № 117 працює в НВМКЦ «ГВКГ».
Верховний Суд врахував, що і КЕВ, і НВМКЦ «ГВКГ» відносяться до сфери управління Міністерства оборони України, а тому, виселення відповідачів, враховуючи, що ОСОБА_1 продовжує працювати в організації, яка входить до сфери управління Міністерства оборони України, не відповідає легітимній меті та порушуватиме принцип пропорційності втручання у право на повагу до житла.
Отже, позивач не довів наявність беззаперечних підстав для виселення відповідача із зазначеного житла.
Доводи касаційної скарги у цілому зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.
Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 травня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко