Постанова
Іменем України
28 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 345/2962/14
провадження № 61-2361св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Матківського Р. Й., Томин О. О.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У липні 2014 року ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Пійлівської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, реєстрацію права власності на будинковолодіння.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що в період з 1980 року
до 1997 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем.
Звертав увагу на те, що в період перебування сторін в зареєстрованому шлюбі за спільні кошти подружжям збудовано житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Вважав, що спірний житловий будинок є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Однак у 2004 році рішенням виконавчого комітету Пійлівської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області відповідачу ОСОБА_2 надано дозвіл на оформлення права власності на спірний будинок. У 2008 році ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності та зареєструвала будинковолодіння на своє ім'я.
Стверджував, що про порушення свого права позивач дізнався під час розгляду зазначеної справи, а саме: після подання відповідачем заперечення на позов
16 жовтня 2014 року, з якого йому стало відомо про наявність спірного свідоцтва про право власності від 2008 року.
Посилаючись на наведене, позивач, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив визнати поважними причини пропуску ним позовної давності; визнати будинковолодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя; визнати за ОСОБА_1 право власності на
1/2 частини спірного житлового будинку; визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Пійлівської сільської ради Калуського району
Івано-Франківської області від 28 грудня 2004 року № 634 про оформлення права власності на будинковолодіння на АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ; визнати недійсною та скасувати реєстрацію за ОСОБА_2 права приватної власності на вказане будинковолодіння від 18 грудня 2008 року.
Справа судами розглядалась неодноразово.
Рішенням Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на час розірвання шлюбу між сторонами в справі спірний житловий будинок не було введено в експлуатацію, право власності на спірний об'єкт нерухомого майна ОСОБА_2 оформила лише у 2008 році, а тому позивачем не доведено, що спірний будинок є спільною сумісною власністю подружжя.
Крім того, судом першої інстанції зазначено про пропуск ОСОБА_1 позовної давності, оскільки позивач був зареєстрований в спірному будинку в період
з 2006 року до 2010 року. Доказів того, що позивач був позбавлений можливості дізнатись про порушення свого права власності на частину спірного будинку, останнім не надано.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову з інших правових підстав.
Колегія суддів апеляційного суду вважала помилковим висновок суду першої інстанції щодо недоведеності позовних вимог, оскільки право позивача на частину спірного будинкупорушено видачею 18 грудня 2008 року на ім'я ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на домоволодінняна
АДРЕСА_1 в цілому та реєстрацією права власності на спірний об'єкт нерухомого майна за відповідачем.
Оскільки позивачем не надано доказів та підтвердження того, що він був позбавлений можливості дізнатись про оформлення відповідачем на своє ім'я права власності на спірний будинок у 2008 року, колегія суддів зробила висновок про те, що, звернувшись до суду з позовом про поділ майна подружжя у 2014 році, позивач пропустив позовну давність.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга містить доводи, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги. Додатково заявник стверджує, що про порушення свого права власності на
1/2 частини спірного будинку оформленням відповідачем на своє ім'я права власності на спірний об'єкт нерухомого майна, дізнався лише після пред'явлення позову про поділ майна подружжя. Зазначає, що, заперечуючи проти позову, відповідач надала докази того, що спірне будинковолодіння належить їй особисто, право власності оформлене після розірвання шлюбу, що і стало підставо для уточнення ОСОБА_1 позовних вимог.
У березні 2020 року ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу представника позивача, в якому зазначає про безпідставність її доводів та правильність висновків апеляційного суду про відмову в задоволенні позову у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності.
Також відповідач зазначає, що позивач з 1994 року не проживав в спірному будинку, не приймав участі в його будівництві, не надавав грошових коштів на його утримання. При цьому відповідач стверджує, що завершення будівництва спірного будинковолодіння здійснено під час її перебування в іншому зареєстрованому шлюбі.
Звертає увагу на те, що під час розгляду справи про розірвання шлюбу в 1997 році, позивач надавав свої пояснення та не пред'являв вимог про поділ майна подружжя.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року, витребувано цивільну справу та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу.
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону
№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин, розгляд касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня
2019 року здійснюється Верховним Судом за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції, чинній на час її подання, тобто
до 08 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 1980 року, який розірвано рішенням Калуського районного суду Івано-Франківської області від 16 вересня 1997 року та видано свідоцтво про розірвання шлюбу про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу 25 серпня 1998 року вчинено запис
№ 55.
Спір між сторонами виник щодо права власності на житловий будинок, що розташований на АДРЕСА_1 .
Також судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Пійлівської сільської ради Калуського районного суду Івано-Франківської області від 27 березня 1986 року № 30 ОСОБА_4 виділено земельну ділянку площею 0,08 га під будівництво житлового будинку та визначено термін будівництва з травня 1986 до травня
1988 року.
За період шлюбу сторони здійснювали будівництво житлового будинку.
Рішенням Пійлівської сільської ради Калуського районного суду Івано-Франківської області від 18 липня 2003 року ОСОБА_5 надано дозвіл на виготовлення документації на самовільно збудовані господарські споруди і гараж.
У 2003 року відповідач отримала будівельний паспорт на узаконення будівництва господарських будівель за зазначеною вище адресою.
У 2004 році рішенням державної технічної комісії індивідуальний житловий будинок з господарськими спорудами замовника ОСОБА_5 прийнято в експлуатацію.
Рішенням Пійлівської сільської ради Калуського районного суду Івано-Франківської області від 28 грудня 2004 року ОСОБА_2 надано дозвіл на оформлення права власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 .
18 грудня 2008 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та зареєструвала право власності.
Нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
З огляду на вищезазначені норми, у цій справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме Кодекс про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України).
Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно зі статтею 28 КпШС Українив разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Суд може визнати майно, нажите кожним з подружжям під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу (частина перша статті 29 КпШС України).
На момент розірвання шлюбу між сторонами в справі діяли норми
КпШС України, відповідно до частини першої статті 22 якого майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. З огляду на зазначене, правильним є висновок апеляційного суду про те, що спірний житловий будинок є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки його збудовано у шлюбі.
Згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), в редакції чинній на час розірвання шлюбу між сторонами в справі, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, в редакції чинній на час оформлення відповідачем на своє ім'я права власності на спірний житловий будинок, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.
Частиною третьою статті 29 КпШС Українипередбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 Сімейного кодексу України.
Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Частиною п'ятою статті 411 ЦПК України, в редакції чинній на час апеляційного перегляду справи, висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією Україниправ і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як зазначено вище справа розглядалась судами неодноразово.
Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року касаційну скаргу позивача задоволено частково, рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області
від 13 червня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Направляючи справу на новий апеляційний розгляд, суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційним судом належним чином не перевірено з якого часу позивач дізнався про своє порушене право, зокрема, не надано оцінки аргументам позивача про те, що про порушення свого права він дізнався під час розгляду зазначеної справи, а саме, після подання відповідачем 16 жовтня 2014 року заперечення на позов, з якого йому стало відомо про наявність спірного свідоцтва про право власності 2008 року, оскільки після розлучення з відповідачем він продовжував проживати у спірному будинку, був у ньому прописаний, тому підстав вважати, що його право порушене, у нього не було.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову у зв'язку із пропуском позовної давності, апеляційний суд, врахувавши висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду, правильно визначивши початок перебігу позовної давності, обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено, що після розірвання шлюбу він проживав в спірному будинку, а його право порушено отриманням відповідачем свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок у 2008 році.
При цьому апеляційним судом правильно зазначено, що посилання позивача на відсутність у нього інформації щодо оформлення права власності на спірний житловий будинок за відповідачем без зазначення обставин, які об'єктивно перешкоджали йому отримати таку інформацію, не дають підстав для висновку про пропуск позивачем позовної давності з поважних причин.
Доводи заявника про те, що апеляційний суд не надав оцінку доказам та показанням свідків, які підтвердили факт спільного будівництва спірного житлового будинку подружжям, є безпідставними, оскільки апеляційний суд встановив, що житловий будинок є об'єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя, проте позивач пропустив позовну давність для пред'явлення вимоги про його поділ.
Аргументи касаційної скарги містять норми сімейного та цивільного законодавства, а також доводи щодо початку перебігу позовної давності для вимоги позивача про поділ майна подружжя, проте жоден з цих доводів не спростовує висновків апеляційного суду про те, що право позивача порушено у 2008 році, отриманням відповідачем свідоцтва про право власності на спірний об'єкт нерухомого майна, при цьому матеріали справи не містять доказів того, що позивач був позбавлений можливості дізнатись про зазначений вище факт.
Інші доводи касаційної скарги ідентичні доводам апеляційної скарги заявника, які обґрунтовано відхиленні апеляційним судом, при цьому направленні на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ
від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00)
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак
Г. І. Усик