Постанова
Іменем України
02 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 152/1957/15-ц
провадження № 61-4141св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Приватне акціонерне товариство «Концерн Хлібпром»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року у складі судді Войнаровського І. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року у складі колегії суддів: Шемети Т. М., Берегового О. Ю., Панасюка О. С.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Концерн Хлібпром» (далі - ПАТ «Концерн Хлібпром»), який в подальшому реорганізовано в Приватне акціонерне товариство «Концерн Хлібпром» (далі - ПрАТ «Концерн Хлібпром»), про стягнення індексації та компенсації в зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та моральної шкоди.
Позов обґрунтовано тим, що з 25 липня 2003 року по 01 лютого 2013 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем. 01 лютого 2013 року його було звільнено з роботи за скороченням штату на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). При звільненні відповідач не провів з ним повного розрахунку, що стало підставою для звернення до суду. Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 27 грудня 2017 року у справі № 152/1527/13-ц, за результатами перегляду рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 21 серпня 2013 року. з відповідача на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість із заробітної плати в розмірі 19 890,82 грн за період з січня 2011 року по 31 грудня 2012 року, моральну шкоду в розмірі 1 000,00 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 лютого 2013 року по 30 липня 2013 року в розмірі 22 835,96 грн.
На підставі вказаних судових рішень 21 вересня 2015 року йому виплачено заборгованість по заробітній платі та моральну шкоду в розмірі 20 786,00 грн, що на 104,45 грн менше, ніж зазначено в рішенні суду.
Оскільки виплата заробітної плати відбулася у вересні 2015 року, тому позивач просив стягнути з відповідача індексацію присудженої йому за 2011-2012 роки заробітної плати, розраховану станом на вересень 2015 року (на час проведення розрахунку).
Окрім того, позивач, посилаючись на положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», просив стягнути з відповідача компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати, розмір якої станом на вересень 2015 року (здійснення розрахунку) становить 29 233,42 грн.
Позивач неодноразово збільшував позовні вимоги в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та остаточно просив стягнути із відповідача 876 910,87 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до дати фактичного розрахунку, тобто з 01 серпня 2013 року (з урахуванням того, що по 30 липня 2013 року судом у справі № 152/1527/13-ц стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні) по 04 вересня 2019 року (день, коли було призначено у справі судове засідання, в якому він сподівався на ухвалення судом першої інстанції рішення у справі).
Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди в сумі 50 000,00 грн, позивач послався на неправомірність дій відповідача по невиплаті заробітної плати в повному обсязі, що поставило в скрутне матеріальне становище не лише його особисто, але і його сім'ю, спричинило моральні та душевні переживання.
Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року, з урахуванням ухвали цього суду про виправлення описки від 21 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з ПрАТ «Концерн Хлібпром», на користь ОСОБА_1 : індексацію заробітної плати за 2011-2012 роки на вересень 2015 року в сумі 17 309,73 грн, компенсацію втрати заборгованої заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати за 2011-2012 роки на вересень 2015 року в сумі 29 233,42 грн, судові витрати на правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн, моральну шкоду в сумі 5 000,00 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 9 053,80 грн судового збору, сплату якого відстрочено ухвалою Шаргородського районного суду Вінницької області від 11 липня 2019 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вимоги позивача про стягнення індексації заробітної плати та компенсації втрати заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати ґрунтуються на положеннях Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», наведені позивачем розрахунки цих виплат є правильними, а тому в цій частині суд задовольнив позов повністю. Відмовляючи у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд послався на те, що позивачем пропущений тримісячний строк звернення до суду, так як виплата заборгованої заробітної плати здійснена ПАТ «Концерн Хлібпром» 01 липня 2015 року, а з цим позовом ОСОБА_1 звернувся 15 грудня 2015 року. Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції послався на те, що з огляду на обставини справи, достатньою сатисфакцією він вважає суму в 5 000,00 грн, а розмір моральної шкоди, зазначений позивачем, є занадто завищеним. При вирішенні питання розподілу судових витрат суд стягнув з ОСОБА_1 суму судового збору за вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 9 053,80 грн (з урахуванням сплачених позивачем 551,00 грн), сплату якої відстрочено ухвалою Шаргородського районного суду Вінницької області від 11 липня 2019 року.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року апеляційні скарги ПрАТ «Концерн Хлібпром» та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року в частині стягнення з ПрАТ «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 індексації заробітної плати за 2011-2012 роки на вересень 2015 року в сумі 17 309,73 грн, компенсації втрати заборгованої заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати за 2011-2012 роки на вересень 2015 року в сумі 29 233,42 грн та в частині стягнення з ОСОБА_1 9 053,80 грн судового збору на користь держави скасовано та в цій частині постановлено нове рішення. Стягнуто з ПАТ «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 22 866,64 грн компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Концерн Хлібпром» про стягнення індексації заробітної плати відмовлено. Стягнуто з ПАТ «Концерн Хлібпром» на користь держави судовий збір у розмірі 174,17 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 5 364,63 грн судового збору на користь держави. В іншій частині рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року залишено без змін.
Частково задовольняючи апеляційні скарги позивача і відповідача та частково скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що позивач, називаючи розраховану ним суму в розмірі 17 309,00 грн індексацією заробітної плати за 2011-2012 роки, не врахував правову природу та умови індексації грошових доходів, провів розрахунок індексу споживчих цін за весь період невиплати заборгованої заробітної плати, що притаманно порядку нарахування компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. Матеріали справи не містять доказів того, що за період невиплати заробітної плати позивач мав право на індексацію грошових доходів (наприклад, що в місяці, коли індекс споживчих цін перевищив допустимий поріг, не відбулося підвищення заробітної плати, коли востаннє було підвищено заробітну плату позивача (для визначення базового місяця для розрахунку інфляції). Відсутність таких вихідних даних унеможливлює перевірити обґрунтованість вимог про стягнення інфляційних втрат на підставі Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та, неповно з'ясувавши обставини справи, неправильно застосувавши норми матеріального права, які регулюють питання індексації грошових доходів населення, дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог у цій частині. Тому в цій частині доводи апеляційної скарги ПАТ «Концерн Хлібпром» є частково обґрунтованими, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Також, на думку апеляційного суду, та обставина, що Сихівський відділ державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - Сихівський ВДВС) перерахував отримані від ПАТ «Концерн Хлібпром» кошти на рахунок ОСОБА_1 лише 21 вересня 2015 року та в розмірі 20 786,37 грн, не свідчить про неповне та невчасне виконання роботодавцем покладеного на нього рішенням суду обов'язку, як про це зазначає ОСОБА_1 . Враховуючи ту обставину, що заборгована частина заробітної плати за період з 01 січня 2011 року по 31 грудня 2012 року виплачена ОСОБА_1 лише в липні 2015 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини заробітку у зв'язку з порушенням строків його виплати.
Проте суд першої інстанції не перевірив розрахунок, наведений позивачем, та не звернув уваги на те, що позивач застосував неправильну формулу для нарахування компенсації (множив розмір заборгованості на індекс інфляції за той місяць, в якому виникла заборгованість) та неправильно визначив період невиплати заборгованої заробітної плати, вказавши дату виплати - 21 вересня 2015 року (коли Сихівський ВДВС перерахував кошти, сплачені ПАТ «Концерн Хлібпром», ОСОБА_1 ).
Зважаючи на зазначене, апеляційний суд навів власний розрахунок суми компенсації втрати частини заробітку позивача в розмірі 22 866,64 грн у зв'язку з порушенням строків його виплати, з урахуванням того, що повний розрахунок з ОСОБА_1 здійснено 01 липня 2015 року, тобто розрахунок компенсації проведений по червень 2015 року включно.
Залишаючи рішення суду першої інстанції в іншій частині без змін, апеляційний суд вказав, що при визначенні розміру моральної шкоди, яка підлягає стягненню, суд першої інстанції правильно врахував характер виниклих між сторонами у справі відносин, та з урахуванням принципу співмірності дійшов правильного висновку, що розмір моральної шкоди слід оцінити в грошовому еквіваленті 5 000,00 грн.
Також, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції правильно встановив, що ПАТ «Концерн Хлібпром» виплатив присуджену постановою Апеляційного суду Вінницької області від 27 грудня 2017 року у справі № 152/1527/13-ц заборгованість 01 липня 2015 року. Та обставина, що Сихівський ВДВС перерахував отримані від ПАТ «Концерн Хлібпром» кошти на рахунок ОСОБА_1 лише 21 вересня 2015 року в розмірі 20 786,37 грн, не свідчить про неповне виконання роботодавцем обов'язку по розрахунку, а у ОСОБА_1 , з огляду на обов'язок добросовісно користуватися своїми правами, не було об'єктивних перешкод дізнатися про виплату заробітної плати.
Апеляційний суд зазначив, що виконання зобов'язання відповідачем по розрахунку з ОСОБА_1 по заробітній платі здійснено саме 01 липня 2015 року, а тому саме з цієї дати слід обраховувати тримісячний строк звернення до суду, отже, останнім днем строку для звернення до суду було 01 жовтня 2015 року. До суду із позовом ОСОБА_1 звернувся 15 грудня 2015 року, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 пропустив строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та правильно відмовив у задоволенні позову в цій частині.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв'язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року в частині відмови в стягненні з ПрАТ «Концерн Хлібпром» на його користь середнього заробітку за час розрахунку при звільненні та в частині стягнення з нього судового збору на користь держави, в іншій частині залишити оскаржувані рішення без змін.
У квітні 2020 року ОСОБА_1 на виконання вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України та ухвали Верховного Суду від 19 березня 2020 року подав касаційну скаргу в новій редакції, в якій зазначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 25 липня 2018 року у справі № 552/993/17, від 19 вересня 2018 року у справі № 337/3085/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 134/1781/16-ц, від 01 серпня 2019 року у справі № 643/11664/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 553/3550/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 522/12765/15-ц, від 16 січня 2018 року у справі № 465/2152/15-ц, від 05 березня 2018 року у справі № 761/33098/17, від 26 квітня 2018 року у справі № 203/3084/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник у касаційній скарзі не погоджується із рішеннями судів у частині відмови у стягненні з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та просить прийняти в цій частині рішення стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 01 серпня 2013 року по 04 вересня 2019 року в сумі 876 910,87 грн, а також сплачені ним судові витрати в сумі 5 364,63 грн за постановою апеляційного суду та сплачений ним судовий збір за подачу касаційної скарги у сумі 1 566,41 грн.
Заявник наполягає, що не порушував строків звернення до суду за захистом своїх прав у 2015 році; у розумінні частини першої статті 116 КЗпП України відповідач провів виплату всіх належних йому при звільненні сум тільки 31 січня 2020 року, отже, тільки з цієї дати починає відлік тримісячний строк на звернення до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розумінні частини першої статті 233 КЗпП України і закінчується 30 квітня 2020 року; посилаючись на пропуск позивачем строку звернення до суду із вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи фактично лише з того, що компенсація втрати частини заробітку у зв'язку з порушенням строків її виплати не входить до структури заробітної плати, суд першої інстанції усунувся від оцінки зібраних у справі щодо середнього заробітку доказів, не перевірив усіх доводів позивача, у тому числі, якщо ці умови настали у зв'язку із несвоєчасним виконанням попереднього судового рішення, а апеляційний суд зазначених порушень суду першої інстанції не усунув.
У травні 2020 року засобами поштового зв'язку ПрАТ «Концерн Хлібпром» подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на її необґрунтованість, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року, відстрочено сплату судового збору у розмірі 10 613,50 грн. Цією ж ухвалою залишено касаційну скаргу без руху, зокрема запропоновано заявнику сплатити судовий збір у розмірі 1 566,41 грн та надати касаційну скаргу у новій редакції відповідно до вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали справи № 152/1957/15-ц із суду першої інстанції, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У травні 2020 року матеріали справи № 152/1957/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
З огляду на зміст касаційної скарги та її прохальну частину оскаржувані судові рішення переглядаються в касаційному порядку лише в частині щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та пов'язаного із цим розподілу судових витрат. В іншій частині (щодо вирішення позовних вимог про стягнення індексації та компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати та моральної шкоди) оскаржувані судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач відповідно до відомостей, що містяться в трудовій книжці № НОМЕР_1 , з 2003 по 2013 роки працював в ПрАТ «Концерн Хлібпром» (остання назва після реорганізацій).
Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 21 серпня 2013 року у справі № 152/1527/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Концерн Хлібпром» про стягнення заборгованості по заробітній платі, вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди і судових витрат позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в сумі 19 890,82 грн, моральну шкоду в сумі 1 000,00 грн, на користь держави судовий збір в сумі 299,40 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
23 червня 2015 року у виконавчому провадження № 7938059 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження Сихівським ВДВС про стягнення з ПАТ «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі в сумі 19 890,82 грн, 1 000,00 грн моральної шкоди. Строк добровільного виконання - до 30 червня 2015 року.
01 липня 2015 року ПАТ «Концерн Хлібпром» перерахував на реквізити Сихівського ВДВС кошти в сумі 20 890,82 грн в рахунок стягнення на користь ОСОБА_1 суми заборгованості по заробітній платі у розмірі 19 890,82 грн та моральної шкоди у розмірі 1 000,00 грн згідно з постановою ВП № 47938059 від 23 червня 2015 року, що підтверджується копією платіжного доручення від 01 липня 2015 року № 01179240.
21 вересня 2015 року Сихівський відділ ВДВС перерахував отримані від ПАТ «Концерн Хлібпром» кошти на рахунок ОСОБА_1 в розмірі 20 786,37 грн, що підтверджується копією виписки ПАТ КБ «ПриватБанк».
Постановою Апеляційного суду Вінницької області від 27 грудня 2017 року у справі № 152/1527/13-ц рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 21 серпня 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнуто з ПАТ «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в розмірі 19 890,82 грн, моральну шкоду в розмірі 1 000,00 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 лютого 2013 року по 30 липня 2013 року в розмірі 22 835,96 грн.
Постановою Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 152/1527/13-ц постанову Апеляційного суду Вінницької області від 27 грудня 2017 року залишено без змін.
Позивач неодноразово збільшував позовні вимоги в частині розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та остаточно просив стягнути з відповідача 876 910,87 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до дати фактичного розрахунку, тобто з 01 серпня 2013 року (з урахуванням того, що по 30 липня 2013 року судом у справі № 152/1527/13-ц стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні) та по 04 вересня 2019 року (день, коли було призначено у справі судове засідання, в якому він сподівався на ухвалення судом рішення у справі).
Нормативно-правове обґрунтування
Щодо строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів
Трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (пункт 2 частини першої статті 221 КЗпП України).
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-2426цс15 зроблено висновок про те, що статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).
У постановах Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 та від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц суд касаційної інстанції роз'яснив, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
При стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України судам слід керуватися Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час (пункт 2 Порядку № 100).
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (пункт 5 Порядку № 100).
Пунктом 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (пункт 8 Порядку № 100).
Щодо зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Згідно з частиною першою статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Верховний Суд бере до уваги таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач звернувся до суду із позовом 15 грудня 2015 року, тому пропустив тримісячний строк звернення до суду із зазначеною вимогою, з чим не можна погодитися, оскільки ні суд першої, ні суд апеляційної інстанцій не взяли до уваги, що ПАТ «Концерн Хлібпром» перерахував на виконання судового рішення у справі № 152/1527/13-ц в межах відкритого виконавчого провадження 20 890,82 грн (19 890,00 грн заборгованості по заробітній платі та 1 000,00 грн моральної шкоди) органу державної виконавчої служби 01 липня 2015 року, натомість позивач отримав 20 786,37 грн від Сихівського відділу ВДВС 21 вересня 2015 року, отже, він звернувся в межах установленого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку з дня, коли він дізнався про порушення свого права.
Посилання апеляційного суду на те, що з огляду на обов'язок ОСОБА_1 добросовісно користуватися своїми правами, у нього не було об'єктивних перешкод дізнатися про виплату заробітної плати, не можуть бути прийняті, оскільки матеріали справи не містять підтвердження письмового повідомлення ПАТ «Концерн Хлібпром» чи органом державної виконавчої служби позивачу про виконання рішення боржником, Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», що був чинним на дату сплати коштів колишнім роботодавцем позивача, не було закріплено обов'язку стягувача постійно перевіряти матеріали виконавчого провадження чи звертатися до боржника або органу державної виконавчої служби із запитом про добровільне чи примусове перерахування боржником коштів, лише письмово повідомляти державного виконавця про повне чи часткове самостійне виконання рішення боржником, про виникнення обставин, що зумовлюють обов'язкове зупинення виконавчого провадження, про встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення, зміну місця проживання чи перебування (у тому числі про зміну реєстрації), сумлінно користуватися усіма наданими правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення виконавчих дій (частини п'ята, сьома статі 12 цього Закону). Дата отримання коштів на рахунок позивача, відкритий у банківській установі (у цій справі - 21 вересня 2015 року), згідно з випискою є тією датою, якою ОСОБА_1 обґрунтовано пояснює свою обізнаність про перерахунок йому відповідної суми коштів.
Позивач після збільшення розміру позовних вимог (а. с. 140-141 т. 3) та у своїй касаційній скарзі просить суд стягнути з відповідача 876 910,87 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку за період з 01 серпня 2013 року (з урахуванням того, що по 30 липня 2013 року апеляційним судом у справі № 152/1527/13-ц стягнуто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні) по 04 вересня 2019 року (дата призначеного чергового засідання судом першої інстанції).
Зважаючи на висновок про обґрунтованість позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку, Верховний Суд водночас не погоджується ні з розміром, ні з періодом, визначеним для цього позивачем.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого органу, є триваючим правопорушенням, отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
У цій справі період, з якого відповідач має сплатити зазначену категорію сум, має розпочинатися з дати, наступної за датою кінцевого терміну розрахунку для сплати середнього заробітку за час затримки, визначеного апеляційним судом у справі № 152/1527/13-ц по 30 липня 2013 року, тобто з 01 серпня 2013 року (в цьому колегія суддів погоджується із заявником), проте закінчуватися саме 01 липня 2015 року, коли ПАТ «Концерн Хлібпром» перерахував встановлені судом кошти в межах відкритого виконавчого провадження, тобто здійснив із колишнім працівником остаточний фактичний розрахунок щодо виплати заборгованої заробітної плати за весь час затримки.
Неправильним є визначення позивачем кінцевого терміну розрахунку - 04 вересня 2019 року, оскільки це суперечить положенням законодавства України, адже статтею 117 КЗпП України не передбачена відповідальність у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виплати середнього заробітку після ухвалення рішення суду, яким вже вирішено питання такої відповідальності.
Тобто застосування положення статті 117 КЗпП України за невиконання рішення суду за статтею 117 КЗпП України не передбачено.
Статтею 61 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
За таких умов не може бути стягнутий середній заробіток з відповідача за весь час затримки за запитуваний позивачем період після 01 липня 2015 року, оскільки відсутня вина ПАТ «Концерн Хлібпром» у перерахунку коштів Сихівським ВДВС Карпусю Ф. М. на виконання рішення суду лише 21 вересня 2015 року.
Отже, сума середнього заробітку за весь час затримки розрахунку із ОСОБА_1 за період з 01 серпня 2013 року по 01 липня 2015 року (479 робочих днів) складає 89 659,22 грн (не спростований відповідачем середньоденний заробіток позивача у сумі 187,18 грн х кількість днів прострочення).
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача Верховний Суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 20 000,00 грн.
Розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку обчислений судом з урахуванням податків та обов'язкових платежів, які підлягають відрахуванню в дохід держави при виплаті позивачу стягненої суми.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Викладене свідчить про те, що судами попередніх інстанцій встановлено всі обставини справи, проте неправильно застосовано норми матеріального права, які підлягали застосовуванню, а саме статті 117 та 233 КЗпП України, тому рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року та постанова Вінницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року в оскаржуваній частині щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог у сумі 20 000,00 грн.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з правовою позицією, закріпленою у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
Матеріали справи містять підтвердження сплати позивачем судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції в розмірі 551,20 грн за позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди згідно з ухвалою Шаргородського районного суду Вінницької області від 22 лютого 2016 року (а. с. 51-52, 57 т. 1), ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 грудня 2019 року позивач звільнений від сплати судового збору за подачу апеляційної скарги на рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року, на користь держави апеляційним судом стягнуто з ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 5 364,63 грн в частині задоволених позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати та відшкодування моральної шкоди. За подачу касаційної скарги ОСОБА_1 сплачено із належних 12 180,00 грн лише 1 566,41 грн, ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2020 року відстрочено сплату судового збору у розмірі 10 613,59 грн до ухвалення судового рішення у справі.
Розмір задоволених позовних вимог у сумі 20 000,00 грн (в оскаржуваній частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні) із заявлених до стягнення позивачем (876 910,87 грн з урахуванням збільшення позовних вимог) складає 2,28 %.
Враховуючи що позов у справі подано ОСОБА_1 у грудні 2015 року (максимальний розмір судового збору для фізичної особи становив 6 090,00 грн = 1 218,00 грн х 5), тому 138,85 грн (2,28 %) мають бути стягнуті з відповідача на користь держави.
За подачу касаційної скарги позивачу мають бути компенсовані ПрАТ «Концерн Хлібпром» 35,71 грн із фактично сплачених ОСОБА_1 коштів.
З урахуванням прийнятого Верховним Судом рішення про відстрочення сплати заявником судового збору за подачу касаційної скарги, він має сплатити на користь держави 10 613,59 грн (12 180,00 грн - 1 566,41).
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 10 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 16 січня 2020 року в оскаржуваній частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні скасувати, ухвалити нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Концерн Хлібпром» про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 серпня 2013 року по 01 липня 2015 року.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Концерн Хлібпром» на користь держави 138,85 грн судового збору.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Концерн Хлібпром» на користь ОСОБА_1 35,71 грн судового збору.
Стягнути із ОСОБА_1 на користь держави 10 613,59 грн судового збору за подання касаційної скарги на такі реквізити: отримувач коштів - УК у Печер. р-ні/Печерс. р-н; код отримувача (за ЄДРПОУ) - 38004897; банк отримувача - Казначейство України (ЕАП); код банку отримувача (МФО) - 899998; рахунок отримувача - UA288999980313151207000026007; код класифікації доходів бюджету - 22030102 «Судовий збір (Верховний Суд, 055)»; символ звітності банку - 207 (або за іншими актуальними реквізитами для сплати судового збору на офіційному сайті Верховного Суду).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак
Судді:І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко