Постанова
Іменем України
24 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 263/17306/18
провадження № 61-13644св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне комерційне підприємство «Маріупольтепломережа», третя особа - Маріупольська первинна профспілкова організація № 141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28 березня
2019 року в складі судді Музики О. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 06 червня 2019 року в складі колегії суддів: Баркова В. М.,
Мироненко І. П., Мальцевої Є. Є.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Комунального комерційного підприємства «Маріупольтепломережа» (далі -
ККП «Маріупольтепломережа») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, недонарахованої суми вихідної допомоги при звільненні, відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивовано тим, що з 07 червня 2017 року вона працювала на посаді начальника відділу організації праці і заробітної плати
ККП «Маріупольтепломережа».
01 грудня 2017 року до штатного розпису ККП «Маріупольтепломережа» наказом від 30 листопада 2017 року № 557 внесені зміни, відповідно до яких введено посаду начальника відділу по роботі з персоналом. Наказом директора підприємства від 23 лютого 2018 року № 93 затверджені зміни організаційної структури, а саме: до організаційної структури управління додано відділ по роботі з персоналом ККП «Маріупольтепломережа», функції та повноваження якого кореспондуються з повноваженнями відділу організації праці і заробітної плати.
01 березня 2018 року її було ознайомлено з новим положенням про відділ організації праці і заробітної плати, відповідно до якого у відділу забрані основні функції, пов'язані з розробленням штатного розпису та розрахунків з оплати праці, ці функції передані до відділу по роботі з персоналом.
Відповідно до наказу ККП «Маріупольтепломережа» від 23 березня 2018 року
№ 147 «Про передачу документів» документи з поточної діяльності, які перебували у відділі організації праці і заробітної плати, передані до відділу по роботі з персоналом. Наказом від 16 квітня 2018 року № 191 «Про зміни
в організації виробництва та праці, та скорочення штатної чисельності»
з 19 червня 2018 року виведено із штатного розкладу посади, визначені
у додатку 2 до наказу, а саме: посаду начальника відділу організації праці
і заробітної плати. Цим наказом також затверджена організаційна структура ККП «Маріупольтепломережа», відповідно до якої відділ організації праці
і заробітної плати вже відсутній. Штатні одиниці новоствореного відділу по роботі з персоналом укомплектовані деякими працівниками з відділів, які скорочувалися, при цьому начальникам цих відділів не запропоновано переведення до новоствореного відділу, що на її думку є дискримінацією.
04 червня 2018 року вона звернулась із заявою про надання щорічної відпустки з 18 червня 2018 року та відповідно до наказу ККП «Маріупольтепломережа» від 11 червня 2018 року № 226 їй була надана щорічна основна відпустка
з 18 червня 2018 року по 05 липня 2018 року.
У зв'язку з перебуванням в період відпустки на лікарняному з 19 червня
2018 року по 10 липня 2018 року, з 12 липня 2018 року по 10 серпня 2018 року,
з 13 серпня 2018 року по 27 серпня 2018 року, з 28 серпня 2018 року по
26 вересня 2018 року, з 27 вересня 2018 року по 22 жовтня 2018 року,
з 23 жовтня 2018 року по 31 жовтня 2018 року, її відпустка була продовжена до 13 листопада 2018 року та цього дня, в останній день її відпустки, наказом
№ 217-к її звільнено у зв'язку із скороченням штату робітників відповідно до пункту першого статті 40 КЗпП України.
Вважає, що її звільнення було незаконним, оскільки воно відбулось без згоди профспілкової організації, членом якої вона є, відповідачем не було проведено перевірки визначення її переважного права при звільненні між нею та іншими працівниками, які мають аналогічні посади, а також звільнення відбулося
13 листопада 2018 року, яким є останній день її відпустки, що суперечить частині третій статті 40 КЗпП України. Також зазначала, що при звільненні їй не
в повному обсязі виплачена вихідна допомога.
У зв'язку з викладеним, просила:
- визнати наказ ККП «Маріупольтепломережа» від 13 листопада
2018 року № 217/к про її звільнення незаконним;
- поновити її на посаді начальника відділу організації праці і заробітної плати ККП «Маріупольтепломережа».
Стягнути з ККП «Маріупольтепломережа» на її користь:
- недонараховану суму вихідної допомоги при звільненні в розмірі 3 451,00 грн;
- середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня ухвалення судового рішення;
- 5 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди;
- 6 000,00 грн на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від
28 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 06 червня 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ККП «Маріупольтепломережа» на користь ОСОБА_1 недонараховану суму вихідної допомоги при звільненні в розмірі 3 451,00 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ККП «Маріупольтепломережа» на користь держави судовий збір
в розмірі 704,80 грн.
Задовольняючи вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення недоплаченої вихідної допомоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що вони ґрунтуються на вимогах закону та підлягають задоволенню у визначеному нею розмірі, який, відповідно, не спростований відповідачем. Доказів про понесені витрати на правову допомогу позивачем до суду не надано, а тому ці вимоги не підлягають задоволенню.
Відмовляючи у задоволені позову про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, суди виходили з того, що у відповідача дійсно мали місце зміни
в організації виробництва і праці, скорочення штатної чисельності, позивача було належним чином попереджено про наступне звільнення, запропоновано інші вакантні посади, від яких вона відмовилась, позивач не мала переважного права перед іншими працівниками на залишення на роботі, відповідач правомірно не врахував рішення профспілки про відмову надання згоди на звільнення позивача, що є підставою для звільнення відповідно до пункту першого статті 40 КЗпП України.
Аргументи учасників справи
У липні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від
28 березня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 06 червня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання наказу
ККП «Маріупольтепломережа» від 13 листопада 2018 року № 217/к незаконним; відмови в поновленні на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу організації праці і заробітної плати; стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу; стягнення моральної шкоди, стягнення з ККП «Маріупольтепломережа» витрат пов'язаних з наданням професійної правової допомоги, та постанову Донецького апеляційного суду від 06 червня 2019 року по справі № 263/17306/18 - повністю, й ухвалити нове рішення яким:
- визнати наказ ККП «Маріупольтепломережа» від 13 листопада 2018 року
№ 217/к про звільнення ОСОБА_1 незаконним;
- поновити на роботі ОСОБА_1 на посаді начальника відділу організації праці і заробітної плати ККП «Маріупольтепломережа»;
- стягнути з ККП «Маріупольтепломережа» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу;
- стягнути з ККП «Маріупольтепломережа» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн;
- стягнути з ККП «Маріупольтепломережа» на користь ОСОБА_1 витрати пов'язані з наданням професійної правової допомоги у розмірі 6 000,00 грн.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не було досліджено чи дійсно у відповідача відбулися зміни в організації виробництва
і праці, не надано належної оцінки факту створення відповідачем аналогічного відділу, в якому працювала позивач, з однаковими функціями, прийняття до цього відділу працівників, а потім в подальшому скорочення посади позивача та її відділу. Єдиним підтвердженням на наявність змін в організації виробництва
і праці судами визнано наявність наказу про такі зміни.
Відповідно до статті 42 КЗпП України при звільненні за пунктом першим статті 40 КЗпП України діють переваги на залишення на роботі. До кола працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, і працівники, які не мають таких переваг, а тому підлягають звільненню, входять всі працівники, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві, а не тільки ті, хто працює в структурному підрозділі, в якому виконував роботу чи обіймав посаду працівник, який підлягає звільненню.
У першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Позивачем надано до суду документи, які підтверджують її кваліфікацію (документи про освіту, копію трудової книжки, тощо), а також наявність в сім'ї позивача особи з інвалідністю.
Судами зроблені висновки, що вимоги позивача про переважне право на залишення на роботі відповідно до статті 42 КЗпП України є безпідставними, оскільки застосування цієї статті можливо лише між працівниками, які обіймають тотожні посади, при цьому працівники мають однакові спеціальні трудові права і обов'язки. При цьому судом не надано правової оцінки доводам апеляційної скарги щодо співпадіння повноважень та обов'язків в посадових інструкціях позивача і начальника відділу по роботі з персоналом.
Крім того, оскільки відповідач є комунальним підприємством, власником якого є територіальної громада, а уповноваженою особою власника є директор, відповідно до статуту підприємства начальник відділу по роботі з персоналом ОСОБА_2 не була уповноважена пропонувати вакантні посади працівникам, які підпадають під скорочення. Тому висновки судів попередніх інстанцій щодо належної пропозиції вакантних посад позивача є помилковим. Надані списки вакантних посад складені таким чином, що з них не можливо встановити кому саме з працівників запропоновані вакантні посади, а також з чим ознайомлені працівники.
Частиною третьою статті 40 КЗпП України заборонено звільнення працівника за ініціативою власника у період тимчасової непрацездатності, а також у період відпустки. Позивач у своїй заяві про надання невикористаних днів щорічної відпустки не зазначала, що просить надати відпустку з наступним звільненням,
і судами не надано зазначеному належної правової оцінки.
13 квітня 2018 року, 15 червня 2018 року та 09 липня 2018 року профспілка «Народна солідарність» ухвалила рішення про відмову у погодженні скорочення штатної чисельності відповідача, в тому числі й начальника відділу організації праці та заробітної плати КПП «Маріупольтепломережа» ОСОБА_1 . Зазначені рішення є результатом розгляду наказу відповідача про зміни та скорочення штатної чисельності та подання відповідача. Аналізуючи рішення профспілкового комітету про відмову в наданні згоди, можливо зробити висновки про обґрунтованість відмови профспілки в наданні згоди на звільнення. Зазначені рішення є добре аргументованим, має посилання на обставини та норми законодавства, які були порушені відповідачем при проведенні скорочення. Судами не досліджені всі рішення профспілки, не надано правової оцінки викладених в рішеннях обставинах та причинах відмови, тому необґрунтовано зроблені висновки про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови.?
Рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення недонарахованої суми вихідної допомоги при звільненні не оскаржуються, а в частині вимог щодо стягнення витрат на правову допомогу рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку ОСОБА_1 не оскаржувалось і суд апеляційної інстанції справу в цій частині не переглядав,
а тому в цій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
У вересні 2019 року КПП «Маріупольтепломережа» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на безпідставність її вимог.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 07 червня 2017 року ОСОБА_1 обіймала посаду начальника відділу організації праці і заробітної плати ККП «Маріупольтепломережа».
Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» від 30 листопада 2017 року № 557 на підприємстві з 01 грудня 2017 року введено у штатний розклад управління начальника відділу по роботі з персоналом.
Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» від 31 січня 2018 року № 52 затверджено зміни до організаційної структури ККП «Маріупольтепломережа» згідно з Додатком 1 до наказу.
Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» від 23 лютого 2018 року № 93 затверджені зміни до організаційної структури відділу по роботі з персоналом підприємства згідно з додатком 1 до цього наказу.
Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» від 16 квітня 2018 року № 191 затверджено організаційну структуру підприємства згідно з додатком 1 до наказу.
16 квітня 2018 року ОСОБА_1 повідомлено, що з 19 червня 2018 року буде скорочена займана нею посада, у зв'язку з чим її буде звільнено за пунктом першим статті 40 КЗпП України та їй надано список наявних на підприємстві вакансій.
Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» від 11 червня 2018 року
№ 228 ОСОБА_1 відповідно до її заяви надана щорічна основана відпустка тривалістю 17 календарних днів з 18 червня 2018 року по 05 липня 2018 року.
Згідно з листками непрацездатності ОСОБА_1 у період з 19 червня
2018 року по 10 липня 2018 року, з 12 липня 2018 року по 10 серпня 2018 року,
з 13 серпня 2018 року по 27 серпня 2018 року, з 28 серпня 2018 року по
26 вересня 2018 року, з 27 вересня 2018 року по 22 жовтня 2018 року,
з 23 жовтня 2018 року по 31 жовтня 2018 року перебувала на лікарняному.
Наказом директора ККП «Маріупольтепломережа» від 13 листопада 2018 року № 217/к начальника відділу організації праці і заробітної плати ОСОБА_1
13 листопада 2018 року звільнено у зв'язку із скороченням штату працівників на підставі пункту першого статті 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги
у розмірі середньомісячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України, компенсації за невикористану відпустку у кількості 13 календарних днів. Підставою для винесення наказу про звільнення є наказ від 16 квітня 2018 року № 191 «Про зміну в організації виробництва і праці та скорочення штатної чисельності».
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
У пункті 1 статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно частини другої статті 40 КЗпП звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва
і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі
№ 6-1264цс17 вказано, що «розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника».
У постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі
№ 6-491цс15 зроблено висновок, що власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати
з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що «за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно
з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва
і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цих висновків».
Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі
№ 6-2487цс15 викладений правовий висновок про те, що: «аналіз норм
у контексті колізії загальної (частини третьої статті 40 КЗпП України) та спеціальної (частини першої статті 3 Закону України «Про відпустки») норм дає підстави для висновку про те, що в разі звільнення працівника (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) та надання йому за його бажанням невикористаної відпустки (з наступним звільненням) датою звільнення
є останній день відпустки».
Статтею 43 КЗпП України встановлено, що розірвання трудового договору
з підстав, передбачених пунктом 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації) статті 40 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає
у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником. Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися
у присутності працівника, на якого воно внесено. Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
У частині шостій статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» визначено, що рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
Верховний Суд України у постанові від 22 жовтня 2014 року у справі № 163цс14 зазначив, що аналіз вищезазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не
з мотивів її відмови.
Рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав. Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового органу про відмову у наданні згоди на звільнення може бути зроблений судом після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, ділових і професійних якостей працівника (див. постанову Верховного Суду України від 01 липня
2015 року у справі № 6-703цс15).
Суди встановили, що в ККП «Маріупольтепломережа» дійсно мали місце зміни
в організації виробництва і праці, скорочення штату працівників; відповідачем дотримано двомісячний строк попередження позивача про наступне вивільнення у зв'язку із скороченням штату працівників; позивач виконав вимоги статті 49-2 КЗпП України, запропонувавши позивачу наявні вакантні посади на підприємстві, від яких ОСОБА_1 відмовилась;
ККП «Маріупольтепломережа» обґрунтовано не врахувало доводи первинної профспілкової організації, викладені в рішеннях про відмову в наданні згоди на звільнення позивача; позивач не мала переважного права перед іншими працівниками на залишення на роботі, оскільки займана нею посада начальника відділу організації праці та заробітної плати була єдиною у штатному розписі підприємства.
За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову
у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення
в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального
і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення в цій частині ? без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від
28 березня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 06 червня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Комунального комерційного підприємства «Маріупольтепломережа» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Краснощоков
І. О. Дундар
М. Ю. Тітов