м. Вінниця
23 грудня 2020 р. Справа № 120/2372/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Заброцької Людмили Олександрівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, -
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що 30.03.2020 року він звернувся із клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про надання йому дозволу на розробку документації із землеустрою щодо поділу та об"єднання земельної ділянки сільськогосподарського призначення ( землі запасу ), орієнтовною площею 2,00 га, на території Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, кадастровий номер 0525381400:02:002:0256, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства.
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-10070/15-20-СГ від 05.05.2020 року позивачу відмовлено у наданні такого дозволу на підставі ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України.
Позивач вважає вказаний наказ протиправним, таким, що порушує його права та інтереси, а тому звернувся до суду з відповідним позовом.
Ухвалою суду від 09.06.2020 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу 10-денний строк для усунення недоліків.
У встановлений судом строк позивач подав до суду заяву з додатками, відповідно до якої недоліки позовної заяви усунуто, в зв"язку з чим ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, за наявними у справі матеріалами. Також даною ухвалою встановлено сторонам строк на подання заяв по суті справ.
У встановлений судом строк представником відповідача подано відзив на адміністративний позов. У відзиві відповідач зазначає, що наказом № 2-10070/15-20-СГ від 05.05.2020 року позивачу відмовлено у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність на підставі ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, в зв"язку з невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а саме приймаючи до уваги, що на бажану позивачем земельну ділянку наказами Головного управління Держгеокадастру вже надано дозволи на розроблення документації із землеустрою учасникам антитерористичної операції, згідно з ініціативою Держгеокадастру та розпорядженням КМУ від 19.08.2015 №898-р «Питання забезпечення учасників антитерористичної операції земельними ділянками».
Стосовно позовної вимоги про зобов'язання видати наказ про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідач вказує, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки, такі дії виходять за межі, визначених законодавцем повноважень. Таким чином, дискреційні повноваження в більш звуженому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Відтак, на думку відповідача, оскаржуваний наказ є правомірним та відповідає вимогам чинного законодавства.
Позивачем подано відповідь на відзив на позовну заяву, в якому позивач заперечує проти доводів, викладених відповідачем у відзиві на позовну заяву, вказує, що земельна ділянка з кадастровим номером 0525381400:02:002:0256 має площу 10,3938 га, відповідачем видано три накази щодо надання дозволу на виготовлення документації із землеустрою на земельну ділянку загальною площею 6,0 га, а тому залишається вільною ще земельна ділянка площею 4,3938 га, яка не надана у власність або користування громадянам. В зв"язку з чим позивач вважає, що ним дотримано вимоги Закону та просить задовольнити адміністративний позов.
Суд констатує, що на дату прийняття рішення в справі відповідачем не подано заперечення на відповідь на відзив.
При цьому суд приймає до уваги, що відповідно до пункту 3 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 18.06.2020 № 731 - IX пункт 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України викладено в такій редакції: "3. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином".
Згідно з п. 1 розділу II " Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 18.06.2020 №731 - IX, цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.
Зазначений Закон набрав чинності 17.07.2020 року.
Разом з тим, відповідно до п. 2 розділу II " Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 18.06.2020 №731 - IX, процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.
Суд констатує, що станом на дату прийняття рішення в даній справі зазначений 20-денний строк, протягом якого учасники справи мали право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених Законом № 540-IX від 30 березня 2020, закінчився.
В той же час, будь - яких заяв від відповідача щодо поновлення процесуальних строків для подання заперечень на відповідь позивача на адресу суду не надходило.
Таким чином суд приходить до висновку про можливість розгляду та вирішення даної справи на підставі наявних в ній доказів, в порядку письмового провадження.
З"ясувавши доводи сторін, викладені в поданих заявах по суті справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні докази в їх сукупності, суд встановив наступні обставини.
30.03.2020 року позивач звернувся із клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про надання йому дозволу на розробку документації із землеустрою щодо поділу та об"єднання земельної ділянки сільськогосподарського призначення ( землі запасу ), орієнтовною площею 2,00 га, на території Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, кадастровий номер 0525381400:02:002:0256, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства. До клопотання позивач додав копію паспорта, ідентифікаційного коду, графічні матеріали із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки.
За наслідком розгляду даного клопотання, 05.05.2020 року відповідачем видано наказ №2-10070/15-20-СГ, яким відмовлено позивачу у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою. Відповідачем відмовлено в наданні відповідного дозволу на підставі ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, в зв"язку з невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. При цьому в оскаржуваному наказі відповідач зазначає, що вказана в клопотанні земельна ділянка розташована за межами населеного пункту та відносяться до земель сільськогосподарського призначення державної власності, щодо яких, з метою реалізації ініціативи Держгеокадастру та розпорядження КМУ від 19.08.2015 №898-р «Питання забезпечення учасників антитерористичної операції земельними ділянками», наказами Головного управління Держгеокадастру надані учасникам антитерористичної операції дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, а саме два накази від 27.03.2020 року та від 02.03.2020 року.
Позивач вважає вказаний наказ відповідача протиправним, таким що порушує його права, а тому звернувся до суду з відповідним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог на надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходив із наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких, зокрема, належать землі сільськогосподарського призначення.
Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного наказу, підставою для прийняття рішення про відмову у наданні дозволу позивачу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зазначено те, що на бажану земельну ділянку надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою іншим особам, а тому місце розташування об'єкта не відповідає вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обгрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Надаючи оцінку оскаржуваному наказу відповідача, суд керується нормами ч. 2 ст. 2 КАС України, в силу якої, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони у тому числі на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Дослідивши викопіювання з публічної кадастрової карти щодо земельної ділянки, яка знаходиться на території Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, про надання дозволу на розроблення документації щодо якої звертався позивач, інформацію з Державного земельного кадастру щодо зазначеної земельної ділянки, а також надані відповідачем накази про надання дозволу на розробку проекту землеустрою суд зауважує таке.
З досліджених доказів вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 0525381400:02:002:0256, про надання дозволу на поділ якої просив позивач, відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення, з цільовим призначенням 16.00 ( землі запасу ), площа земельної ділянки 10,3938 га.
Відповідачем до матеріалів відзиву додано два накази щодо надання дозволу на розробку документації із землеустрою на земельні ділянки орієнтовною площею 2,0 га на території Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, а саме гр. ОСОБА_2 ( наказ від 27.03.2020 року ) та ОСОБА_3 ( наказ від 02.03.2020 року ). На зазначені накази відповідач посилається і при прийняті оскаржуваного наказу №2-10700/15-20-СГ від 05.05.2020 року.
Таким чином суд констатує, що відповідно до наданих відповідачем доказів дозволи на розроблення документації надано лише щодо частини земельної ділянки з кадастровим номером 0525381400:02:002:0256, а саме на 4.0 га, в той же час на іншу частину земельної ділянки площею 6,3938 га відповідачем не надавалися відповідні дозволи і докази, що така частина надана у власність або користування громадянам в справі відсутні.
В зв"язку з чим, суд приходить до висновку, що позивачем дотримано вимоги закону при зверненні до відповідача з відповідним клопотанням.
Разом з тим, суд також зазначає, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність, а є лише одним із етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність. Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом.
Аналогічна правова позиція викладена в рішенні Касаційного адміністративного суду в складі Верховного суду від 23.01.2020 року в справі № №0840/2979/18.
А тому, прийняття рішення відповідним органом державної влади щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою не позбавляє права іншу особу звернутися з аналогічним клопотанням та також отримати відповідний дозвіл.
Крім того, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області не має права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою на одну і ту ж саму земельну ділянку.
В даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проекту землеустрою.
З врахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Держгеокадастру Вінницькій області про відмову позивачу в наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, із цільовим призначенням - для особистого селянського господарства, є протиправними та підлягає скасуванню.
З приводу позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення документації із землеустрою, то суд зазначає наступне.
Відповідно до пунктів 2, 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Водночас, згідно з пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд керується принципом ефективності захисту такого права, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом.
Оскільки суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу, що оскаржується, а тому з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача задоволенню також належить позовна вимога щодо зобов'язання відповідача надати відповідний дозвіл.
Так, відповідно до приписів частини 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні.
Отже, відповідач як компетентний орган наділений виключними повноваженнями щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.
Разом із тим, суд звертає увагу на те, що законодавець чітко передбачив як підстави, порядок, строки, процедуру надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення відповідних проектів землеустрою, так і порядок, строки, відповідну процедуру та підстави для відмови у наданні такого дозволу.
Посилання у відзиві на те, що зобов'язання відповідача вчинити конкретну дію в даному випадку буде втручанням у дискреційні повноваження органу Держгеокадастру слід оцінити критично з огляду на таке.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
При цьому, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18, а також у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року у справі №120/2225/19-а, від 06 листопада 2019 року у справі №120/2190/19-а, від 12 листопада 2019 року у справі №120/1836/19-а, в, від 17 грудня 2019 року у справі №120/2019/19-а та ряду інших.
Приймаючи рішення щодо необхідності у спірних правовідносинах зобов'язати відповідача вчинити конкретну дію суд враховує висновки, до яких дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатами перегляду судових рішень у справі №820/2307/17 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі №509/1350/17, згідно з якими "... застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача шляхом зобов'язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні. В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов'язання уповноваженого суб'єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов'язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника".
В свою чергу, суд зауважує, що оскаржуваний наказ від 05.05.2020 року прийнятий відповідачем з підстав не передбачених частиною 7 статті 118 ЗК України, що свідчить про відсутність наміру у суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.
За таких обставин, на переконання суду, належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 відповідний дозвіл.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності відмови у наданні відповідного дозволу, та докази, надані позивачем в обгрунтування заявлених вимог, суд доходить висновку, що адміністративний позов належить задовольнити.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд керується положеннями ч. 1 ст. 139 КАС України і присуджує на користь позивача документально підтверджені понесені судові витрати зі сплати судового збору в сумі 840 грн. 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 243, 245, 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-10700/15-20-СГ від 05.05.2020 року.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га на території Джуринської сільської ради Шаргородського району Вінницької області ( за межами населеного пункту ).
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір в сумі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 (с. Покутино, Шаргородський район, Вінницька область, 23554, РНОКПП НОМЕР_1 );
Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (21027, м. Вінниця, вул. Келецька, 63, код ЄДРПОУ 39767547)
Суддя Заброцька Людмила Олександрівна